— Закон, який існує в США, захищає пресу від багатьох позовів,
— каже пан Каллоу. — Це відбувається, зрозуміло, тоді, коли судді впевнені,
що преса ставиться до своїх обов’язків сумлінно. Не можу сказати, що треба
заборонити або припинити подавати позови за наклепи, оскільки це нормально,
коли певні конфлікти у суспільстві регулюються саме таким чином. Дуже часто
і газета, і позивач можуть звернутися до суду з пропозицією припинити або
навіть не починати розгляд справи, оскільки вони можуть і так дійти згоди.
(До речі, в США факт спростування недобросовісної інформації є приводом
для того, щоб позивач міг претендувати тільки на відшкодування власних
матеріальних витрат. — Ред. «Дня» ). Не повинно бути ніякої межі
щодо сплат моральних або якихось інших відшкодувань, оскільки суд за допомогою
експертів повинен чітко прорахувати, скільки дійсно було завдано моральних
збитків. Межа може бути різною, адже одна справа, коли йдеться про бізнесмена,
справі котрого було завдано великих збитків, і про офіційну особу, яка,
може, й не так багато втратила коштів.
— Зараз Верховний суд України займає в державі найбільш
прогресивну позицію щодо позовів про дифамацію. Ми знаємо, що і в США саме
Верховний суд був каталізатором більшої лояльності до ЗМІ, що критикують
держслужбовців. Як важко проходив цей процес у США?
— Це був не дуже складний процес, але довгий. Він тривав
150 років після прийняття американської конституції — до часу, коли пройшов
закон про дифамацію. Треба звернутися до гучної справи 60-х років — «Сулліван
проти «Нью- Йорк Таймс». Звичайно, опір чинили головним чином офіційні
особи. Але тим політикам, які дуже чутливі до критики, хочеться нагадати
вдалий вислів президента Гаррі Трумена: «Якщо ви не можете витримати жар
і пар, то, будь ласка, йдіть iз кухні». Громадська думка дуже уважно стежила
за процесом, який став основним моментом у русі за громадянські права.
З цього приводу багато дискутували у суспільстві. Зрештою, громадськість
хотіла мати змогу вільно отримувати інформацію, звичайно, з дотриманням
журналістської етики.
— Відомо, що в суді присяжних — і в США в тому числі
— частіше за все виграють позивачі, і лише потім, як правило, вже в апеляційному
суді, справу виграють ЗМІ. Чому суди все ж таки частіше виносять вирок
на користь держслужбовців?
— Так, на жаль, судді і присяжні судів першого рівня більше
піддаються емоціям, ніж професійні судді. Це в основному буває тоді, коли
у них складається враження, що репортер погано вивчив матеріал, або якщо
кореспондент надрукував явно фальшиву історію. Будь-якій людині це не сподобається
— і тому голосують за велике відшкодування. Але якщо бачать, що журналіст
просто виконував свою роботу, то в США справа навіть може не дійти до суду.
У нас дуже довга процедура подачі самого позову — бо американці вважають,
що у політиків, службовців, популярних особистостей достатньо публічних
засобів, щоб відповісти на критику.
— Для України досі є проблемою те, що судді не розділяють
висловлення фактів і думок, що, насправді, є дуже важливим. Адже, як відомо,
судження не може бути «правильним» чи «неправильним»...
— Якщо ви називаєте когось ідіотом — то це є вираз вашої
думки, а не констатація факту. І хороша журналістська практика — подавати
це саме як думку. З іншого боку, якщо ви кажете, наприклад, що когось вважають
трошки невиваженим п’ять психіатрів, то це вже факт. І якщо це неправдива
інформація, то ви будете нести за це відповідальність. Певною мірою розмежування
факту і оціночного судження у судовій практиці — справа більше лінгвістична,
ніж судова, але необхідна для винесення вироку. У нас є певні правила (тест),
якими користуються судді на практиці для розрізнення фактів і суджень.
— Чи відчули ви зацікавленість наших законодавців, суддів
і журналістів до цих питань?
— Так, я відчув намагання шукати засоби вирішення проблем.
І в цьому суть демократії: ви слухаєте саме те, що кожен хоче сказати.
Проходить час — і ви просто відбираєте кращі відповіді.
— У нас існує проблема цитування, під час якого спотворюється
зміст сказаного (особливо часто це трапляється на телебаченні). Наприклад,
з практики журналіста нашої газети: на запитання телевізійників «Звузились
чи розширились рамки свободи слова в Україні?» оглядач «Дня» відповів:
«Ці рамки і звузились, і розширились одночасно. Звузились вони з причин...»
— і далі перерахував причини. І продовжив: «А розширились, тому що...»
— і дав теж відповідний перелік. У телесюжеті залишили тільки другу частину,
починаючи зі слів «розширились». Чи реагує якось на такі речі американське
законодавство?
— Хороший журналіст обов’язково дає дві частини твердження.
Якщо ж у нього були дві частини і він дав тільки одну — це буде дискредитувати
ту особу, яка давала це інтерв’ю, і стане приводом до позову з боку того,
хто давав інтерв’ю (звичайно, при умові, якщо кореспондент спеціально викинув
одну частину репортажу). Американські судді будуть уважно слухати, що насправді
трапилось. І, можливо, в цій справі вони не будуть стояти на боці журналіста,
оскільки він не подав думку того, кого інтерв’ював повністю, а фактично
половину, що буде вважатися за навмисну дію. Найкраще для журналіста все
ж таки подавати повне висвітлення думки.
Семінар «Законодавство про захист честі і гідності (дифамацію)
та його застосування в Україні» був організований ARTICLE 19, Світовою
компанією за свободу вираження поглядів, програмою правового захисту та
освіти ЗМІ IREX ПроМедіа та Харьківською правозахисною групою. Під час
семiнару судді та адвокати зі всієї України мали змогу ознайомитися з практикою
Європейського суду з прав людини у частині захисту честі і гідності, з
європейськими та американськими стандартами захисту честі й гідності. Багато
часу було відведено під тренінги та дискусії, під час яких з’ясовувалися
і відпрацьовувалися деякі процесуальні деталі. (Під час полеміки, наприклад,
пожвавлення серед учасників викликав приклад зі справою Бузини. Ніхто з
присутніх не міг зрозуміти, як позов громадської організації потрапив до
судового розгляду справи, адже за законодавством України він міг бути прийнятим
тільки від родичів Т. Шевченка — і при умові, що моральна шкода була завдана
саме їм.) Подібна зустріч юристів, за словами її учасників, була дуже важливою
і необхідною. Адже такі заходи сприяють розповсюдженню сучасного розуміння
ролі ЗМІ у нашому суспільстві, створюють певне коло захисту, на яке може
розраховувати сумлінна демократична преса.
ДО РЕЧI
У 1964 р. начальник міського відділу поліції Монгомері
штату Алабама Суллівен виступив з позовом проти чотирьох негритянських
священиків і редакції «Нью-Йорк Таймс». Він стверджував, що став жертвою
образи (дифамації) у вигляді платного оголошення, під яким підписалися
ці священики й у якому містився заклик надати фінансову підтримку Комітету
із захисту Мартіна Лютера Кінга та Боротьби за свободу Півдня. У тексті
оголошення йшлося про «безпрецедентну хвилю терору» з боку чиновників і
органів правосуддя в місті Монгомері проти негрів, які беруть участь у
мирних протестах. На думку Суллівена, деякі твердження, наведені в оголошенні,
були помилковими. Суд також встановив факт, що оголошення було частково
неправдивим (зокрема щодо кількості затримань Кінга поліцейськими). Згідно
із законами Алабами, суд призначив на користь поліцейського чину відшкодування
морального збитку в розмірі 500 тисяч доларів.
Судді Верховного суду США, які розглядали потім справу,
спочатку підкреслили значення свободи самовираження у вільному суспільстві.
Її мета — «забезпечити нічим не обмежений обмін думками з метою приведення
до політичних і соціальних змін, що відповідають волі народу». Захисту
підлягає не лише «абстрактна дискусія», а й «палке поборництво».
«Ми розглядаємо цю справу на тлі повного в нашій країні
схвалення принципу, згідно з яким дебати на політичні теми мають бути вільними,
жвавими й відкритими, причому допускаються різкі, уїдливі й часом прямо
неприємні й гострі нападки на владу та відповідальних функціонерів», —
це думка більшості Верховного суду США.
Щоб поєднувати свободу слова, з одного боку, й захист доброго
імені публічного функціонера, з другого, суд виробив принцип, яким надалі
з усією послідовністю користувався в усіх справах про діфімацію (в США
так зване прецедентне право): «Конституційні гарантії неминуче ведуть до
правила, яке забороняє призначати на користь публічного функціонера відшкодування
збитку через помилкове, наклепницьке висловлювання в його адресу, пов'язане
зі службою, якщо функціонер не доведе, що це висловлювання мало «фактичний
злий намір», що означає, що автор висловлювання або знав, що воно помилкове,
або був очевидно легковажним в оцінці його правдивості або помилковості».
