Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Кiнь, великий i прекрасний

Можливо, він допоможе людині лишитися людиною
12 лютого, 1999 - 00:00

Було таке...

Коли нездала система голосно визнала, що доблесна ліквідація
куркуля була по суті винищенням українського хлібороба, поїхав у батькове
село вже немолодий чоловік дізнатися правду про колись розкуркуленого діда.
Ні сам дід, ні син його єдиний до державного каяття не дожили.

Отож, поговорив там із родичами — і вирішив почути про
свій рід іще й сторонню думку. Чи не найстарший житель села трохи поміркував
і впевнено перепитав:

— Це ти отих-то будеш, Івана син? О, то були культурні
люди.

У того діда, якого назвали культурним, було колись добре
господарство. Були своя земля, простора хата й інші будівлі, був надбаний
усякий реманент та різна живність. А серед тієї живності — кілька кобил
рижуватої масті та вороний жеребець на прізвисько Матрос — не тільки для
роботи, але й для душі. Ще були в діда гарна збруя виїзна, красиві зелені
сани і бажання бути першим — як мчав наперегони по водохресних снігах.

...Про величезне значення коней у створенні людьми свого
матеріального побуту відомо всім. Складніше говорити щось ствердне про
духовні надбання від різнобічних стосунків людини з конем, якщо мати на
увазі не людство взагалі й усю його історію, а теперішні часи й населення
тутешнє — тобто Україну. Бо саме тут, як відомо, загальний поступ виглядав
винятково сумно. І не лише тому, що коней вигублювали надзвичайно нещадно
(і в безжально проведеній колективізації, і в бездарно виграній війні),
а радше через те, що люди тут виживали гірші — оскільки нищилися кращі.

Отож і маємо тепер таку протиприродну черствість і до людей,
і до інших живих істот. Якщо від старших ще можна почути, що вони у своєму
дитинстві тягнулися до коней і працювали з ними й біля них, і пасли їх,
і купали, то нинішні сільські діти повз конюшні байдуже проходять. Винятки
— зовсім рідкісні.

Зараз на Заході оговтуються від запаморочливих досягнень
матеріального прогресу й дужче переймаються культурою духовною. Там, здається,
кінське поголів'я навіть зростає; і не стільки для потреб господарських,
а передовсім — для поліпшення душі. І заразом — для поліпшення здоров'я.
Бо ж, як відомо, про позитивний вплив кінної їзди на здоров'я людини писав
ще Гіпократ. Отож, і почали так років сорок тому в Скандинавії та Німеччині,
а згодом в Англії, Швейцарії, Франції, Австрії застосовувати верхову їзду
і вправи на конях для лікування деяких недуг. Тепер іпотерапія як форма
реабілітації хворих поширена в Європі...

Звичайно, наздогнати Європу з її дієвим використанням свого
кінського поголів'я не так-то просто. Втім складається враження, що рушити
саме в такому напрямку нам зовсім не хочеться.

Незручно говорити про речі до банальності очевидні й, безсумнівно,
відомі: про те, що бути біля таких прекрасних живих створінь уже саме по
собі благотворно, про те, що при верховій їзді отримують корисне навантаження
практично всі м'язи людського тіла, про те, що вміння правити такою великою,
сильною й норовливою твариною додає будь-якій людині, а особливо молодій,
впевненості в собі — а така упевненість потрібна, особливо сьогодні. Не
можна сказати, що в теперішні часи, які на різні лади іменують скрутою,
легко знайти дозвілля й гроші для занять верховою їздою. Але ще важче побачити
таке бажання — навіть серед тих, у кого можливості для цього є.

Начебто ні до чого нам і знати, що в урбанізованій і автомобілізованій
Європі є переконливе місце й красеневі-коню. Приміром, у Лондоні — символі
тієї-таки урбанізації — та його околицях працює понад 170 шкіл верхової
їзди, і всі вони процвітають. У тій же Англії є 45 іподромів, а в нас —
чотири іподроми «всесоюзного» значення та ще якихось три. Проводяться в
Європі різноманітні кінні змагання, чемпіонати зі спортивної їзди екіпажів;
мають понад столітні традиції всесвітньо відомі стипль-чези англійського
Ліверпуля і чеського Пардубіце.

Не можна, звичайно, сказати, що в нас тепер і тут нічого
немає зовсім. Бо є ще в Україні більше десяти конезаводів із різними достойними
породами, є й своя порода — українська верхова; на Хортиці працює кінний
театр. Але все це перебуває десь на узбіччі нашого досить обмеженого існування
і майже цілковито не потрібне навіть для нашої «еліти».

На жаль, автор не має всеосяжної інформації про всі сторони
цивілізованого життя розвиненої Європи, але таки він знає, що, скажімо,
славетний тенор Лучано Паваротті до коней дуже небайдужий, а не менш іменитий
актор Ален Делон має скакову конюшню... І здається, що діячі такого рівня
своїм захопленням не тільки себе розважають — а й водночас і простіших
європейців привертають до чогось кращого.

Ясна річ, тут можна сказати, що в нас не тільки пересічні,
як раніше казали, працівники культури, а й видатні діячі через цю саму
скруту не можуть дозволити собі таке недешеве захоплення. Та з іншого боку,
є ж в Україні знаменитості, що й серед широкого загалу досить знані і таки
досить забезпечені. Нещодавно довелося прочитати, що із популярним і дійсно
гарним українським співаком у славній Одесі сталася прикра пригода: на
святі гумору вкрали його «Джип». Та машину скоро знайшли. І власник на
радощах частував усіх, хто неподалік проходив, коньяком (отож виходить
— що не такий уже й бідний).

І може, саме в того визнаного артиста бажань і грошей вистачає
не тільки на авто й напої. Але от не траплялося читати або по телевізору
бачити, щоб він чи якийсь інший знаменитий українець говорив про своє захоплення
красою коня, про свою радість від спілкування з тим чудовим створінням;
почути довелося лише доволі випадково, що наче має таке уподобання співачка
Надія Шестак. А тут слова та приклад яскравої й відомої особистості, безсумнівно,
сприймалися б значно позитивніше, ніж пропоновані побажання безвісного
слюсаря у відставці — попри навіть його високий розряд і великий стаж.

Поширені ж тепер розважальні оповідки про смаки та забобони
чи скандали переважно чужих зірок не такі вже й безневинні — оскільки закріплюють
у багатьох аморфну споглядальність. І тоді в такої недіяльної натури, якщо
й випадає їй побачити зблизька предивну рвійність чарівливої істоти, не
виникає охоти самому чогось навчитися. І зостається все, як і було (а воно
ж таки — без екзальтації кажучи — враження та відчуття верхової їзди варті
й зусиль, і затрат).

Ялова споглядальність робить ще більшу шкоду, бо не спонукає
грошовитих громадян вкладати дещицю своїх дивідендів у розвиток нашого
конярства. А це б дало прибутки нам усім не тільки естетичні, а й практичні
— адже з'явилися б нові робочі місця.

Зрозуміло, що самі тільки коні в путнє життя нас не витягнуть;
і найпрекрасніше, і найблагородніше створіння саме по собі не зробить людину
кращою. Звичайно, так само можна говорити, що недобру людину не облагородить
і довершене мистецтво. Та все ж, як бачимо, в доглянутій і охайній Європі
живуть і культурніше, і заможніше.

То може й нам (чи це — наївно мріється?), якщо ми хочемо
бути нормальним європейським народом, слід запозичувати у свідоміших сусідів
те, що є в них кращого. А зокрема й їхнє ставлення до коней.

...Час від часу згадується той селянин, якого такий самий
простий односелець визначив словом — культурний. Час від часу думається
про те, що той культурний господар не лише добре вправлявся з господарськими
роботами, а й прагнув бути першим. Час від часу стає надто боляче: невже
в нас геть зовсім вибито найприродніші прагнення і лишається нам лише мляво
вдовольнятися тим, що ми — останні й упосліджені?

Анатолій ПІДДУБНИЙ
Газета: 
Рубрика: