У зв’язку із наростанням всесвітньої фінансової кризи, яка вже переходить в економічну, в нашій пресі з’являється дедалі більше різноманітних прогнозів. Серед них і такі: криза, мовляв, поверне в Україну її трудову еміграцію. Почасти так і буде. Але тільки почасти. Бо хоч би яким було безробіття у тій же Португалії, далеко не кожен португалець піде на будівництво власноруч класти цеглу— залишить нашим. Хоч би якою була криза в Німеччині, німець не піде у сміттярі — для цього є турки і слов’яни. І хоч би що там було, а сміттяр-українець додому вже не повернеться. Бо йому краще там в чистеньких рукавичках прибирати сміття, ніж тут бути, скажімо, виконробом і за копійки мотати собі нерви. Хіба що деякі категорії наших трудових нелегалів витисне на батьківщину посилення антинелегального законодавства, яке відбувається зараз у багатьох європейських країнах. Наприклад, з Італії скоро можемо чекати повернення кількох сотень чи тисяч наших співвітчизників. Але масового повернення значної частини четвертої (трудової) хвилі еміграції чекати не варто. І, можливо, це й на краще. Бо трудова еміграція зменшує рівень внутрішнього безробіття, збільшує притік валюти в країну, тож з економічного погляду вона значною мірою корисна. А нам треба замислитися над природою наступної хвилі еміграції, яка корисною для країни вже аж ніяк не буде...
У всесвітньо відомому заповіднику «Асканія-Нова» кілька років тому вигадали новий спосіб розведення диких перелітних птахів. Тут вирощують диких птахів рідкісних видів, а щоб вони не відлітали в далекі краї та жили в заповіднику цілорічно, їм підрізають або ампутують крила. Таких птахів біологи звично називають ампутантами. Але крила підрізають не всім підряд, це було б аж надто жорстоко, а тільки комусь одному з пташиної пари. Сімейні пари майже в усіх видів птахів складаються на все життя, і тому, якщо «дружина» не може злетіти, її «чоловік» теж лишається на батьківщині. Залишаються, не відлітають, і діти цієї матері-інваліда. Тим паче, що з виводка у шість-сім пташенят двом-трьом дбайливі люди ще в дитинстві теж підрізають крила. Хіба відлетиш, коли твої мати-батько й половина братів-сестер відлетіти не можуть?
...Пригадується, в роки перебудови досить популярним був такий анекдот: прокидається вранці Горбачов, а в Москві— тихо-тихо. Ні машин, ні людей. Горбачов хапає телефонну трубку, дзвонить, але йому ніде ніхто не відповідає. Раптом Шеварднадзе, тодішній міністр закордонних справ СРСР, сам виходить на зв’язок. «Що трапилося?» — запитує у нього Горбачов. «Ну як же! Ти ж вчора оголосив про право на вільний виїзд із країни». — «То що, ми з тобою удвох залишилися?» — «Чому удвох? Я з Америки дзвоню...»
...Мій приятель-бізнесмен якось поскаржився: «Я за кордоном — наче глухий заїка. Немов інвалід якийсь. Ні фіга не розумію. Доведеться у сорок років англійську вчити».
А інший мій знайомий має родичів у Польщі, мріє до них переїхати, але не може. Чекає, поки помре його старенька паралізована мати. Мати знає про його мрію, умовляє сина здати її в будинок престарілих і виїхати, але він, звісно, не погоджується.
Знаю ще одну сім’ю, що мріє про переїзд до Канади. У дружини складний випадок цукрового діабету, тому чоловік і троє дітей-підлітків сумують за іншим життям, але залишаються на батьківщині.
Коли народу повернули право на зміну місця проживання, перебудовний анекдот не збувся. Виявилося, що, по-перше, далеко не всі рвуться на Захід, а по-друге — більшість із тих, хто хоче виїхати, не може цього собі дозволити.
Тримають нас хвороби близьких, необхідність піклуватися про стареньких батьків, відсутність потрібної там, у них, професії, а крім усього іншого — ще і незнання іноземних мов, без яких наша людина на Заході справді стає інвалідом з ампутованою можливістю спілкуватися.
Вочевидь, сорокалітні, та й ті, кому ледве за тридцять, вже втрачені для передового Заходу. Як і він для нас.
Ми, звісно, їздитимемо туди у відрядження, на відпочинок, навіть на короткочасні заробітки. Але відлетіти туди назавжди ми вже ніколи не зможемо. Навіть ті з нас, хто дуже цього хоче. Значною мірою ми— покоління «ампутантів».
Але підростає молодь. І їхній емігрантський потенціал тривожить.
Коли я дивлюся на них — молодих, підтягнутих, цілеспрямованих, прагматичних, словом, типових яппі (яппі — американська ділова молодь, протилежність хіппі) — я розумію, що вони вже ніколи не стануть неперелітними ампутантами. Англійську (а то й іще дві-три мови) вони знають ледь не бездоганно. На відміну від нас, вона їм справді потрібна, причому — з дитинства. Щоб розбиратися з інтернетом і супутниковим телебаченням. І, на відміну від нас, їм вже мало однієї вищої освіти. Закінчивши наш виш, та ще, як правило, працюючи паралельно з навчанням, вони не поспішають купувати машину або квартиру, а шукають можливість ще два-три роки повчитися на Заході і отримати кваліфікацію світового рівня. І роботу— за допомогою того ж інтернету — вони наполегливо шукають відразу серйозну, і відразу там, на Заході. Тут можна по три місяці безкоштовно, заради стажування працювати в крутих фірмах, але виїхавши туди, вони прагнуть стати кимось. Їм не потрібно, виїхавши за кордон, розпочинати з таксування чи мурування. Вони беруть бика за роги: стають спеціалістами у крутих фірмах. Там їх беруть охоче: платити можна трохи менше. Хворі старі батьки? Не проблема. Забирають із собою. Батьки не хочуть їхати? Теж не проблема. Зарплата західного спеціаліста з освітою світового рівня дає змогу забезпечити батькам тут найкращий догляд і лікування.
Ім’я цього покоління — прагматизм в усьому. Вони вже не будуть працювати «за копійки». Вони отримають максимум від освіти, щоб потім мати максимум від роботи. І якщо цей максимум буде не в Україні — що ж...
А любити Батьківщину можна й раз на рік, приїжджаючи у відпустку на кілька днів, проїздом на Маврикій.
...Здається мені, що ми зараз перебуваємо лише на початку нової хвилі еміграції, п’ятої. Хвилі, яка винесе з країни набагато більше інтелектуальних ресурсів, ніж усі попередні, разом узяті. І здається, що це — об’єктивна неминучість.
