Чотири роки тому Ірина Мусієнко вперше сіла на коня, а сьогодні вона не тільки вільно тримається в сідлі та править конем, але й керує Федерацією кінного спорту України. Основна робота Ірини — менеджмент, і вона знає напевно, наскільки вміння порозумітися з конем допомагає досягнути взаєморозуміння з людьми. А кураж, без якого не обійтися тому, хто частину свого життя проводить у сідлі, необхідний Ірині й для того, щоб тримати віжки такої нелегкої у нашій країні справи, як розвиток кінного спорту. Ірина Мусієнко говорить, що її завдання на посту президента Федерації — заразити суспільство інтересом до верхової їзди. Принаймні для того, щоб було простіше працювати з рекламними агентствами, які сьогодні ідею співпраці з організаторами кінноспортивних змагань сприймають як пропозицію полетіти на Місяць. Адже верхова їзда, яка з давніх-давен не чужа для України, допомагає зберегти дух і потенціал нації, — переконана Ірина. І тим, кому потрібна романтика, хто хоче відчути, що ж таке бути людиною, зовсім не обов’язково вирушати на Місяць. Справжні зірки можна знайти і в звичайних стайнях. Необхідно тільки дати їм шанс показати себе у всій красі.
— На відміну від тренажерних залів клуби верхової їзди не можна назвати місцем знайомств — адже і серед їхніх працівників, і серед клієнтів найбільше молодих дівчат, а представників сильної половини людства поруч із кіньми бачиш рідше. І президент Федерації кінного спорту України — жінка… Як ви пояснюєте фемінізацію кінного спорту?
— У Голландії, одній із найбільш розвинених у галузі кінного спорту країн, дівчатка- школярки становлять левову частку всіх початківців любителів верхової їзди. А хлопчики — не більше 30%. Щоправда, у тому віці, коли доводиться робити вибір, співвідношення змінюється, і у кінному спорті залишаються переважно хлопчики. Напевно, дівчаток більше приваблюють зовнішні сторони: верхова їзда — це красиво.
Кінний спорт цікавий у тому числі й тим, що у змаганнях одночасно беруть участь і жінки, і чоловіки, і кобили, і жеребці, і мерини. Це дуже демократичний вид спорту. Рівність статей у верховій їзді — ще один доказ того, що тут фізична сила не на першому місці. Результат досягається за рахунок багатьох компонентів. Голова та гарна фізична форма — не єдине, що потрібно. Ще потрібен кураж і, найголовніше, захопленість. Кінний спорт, як правило, поглинає людину цілком і назавжди. На Заході ним захоплюються не тільки цілими сім’ями, але й цілими країнами. У Голландії 95% дівчаток займаються верховою їздою. Дуже багато хто у цій країні якимсь чином пов’язаний із кінним спортом. У Німеччині в 2001 році кращим спортсменом визнали Людвіга Бербаума — кінного спортсмена. Так повинно бути й у нас.
— Для цього бiльша кількість людей повинна мати можливість їздити верхи. Чи бачите ви які-небудь кроки до того, щоб кінний спорт став більш доступним для середнього українця?
— Із середнім українцем якраз і складно. Можливостей займатися верховою їздою в нашій країні так само мало, як і середніх українців. Відродження такого дорогого виду спорту, як кінний, повинне йти в ногу з відродженням економіки. Дешевим кінний спорт бути не може, він вимагає вкладення великих грошей. Наприклад, у нас зараз рідко звертають увагу на таку важливу «деталь», як гарантії безпеки для учнів. У США для уроків верхової їзди коней підбирають дуже строго. Якщо під час спеціального тестування уже навчений кінь тричі серйозно не послухався — пішов тоді, коли на нього сідали, вкусив кого-небудь, брикнув — його відбраковують. А у нас беруть усіх підряд. Тому що на цьому нещасному коні людина, якій держава роками не платить зарплату, заробить якусь копійку. Вона не думатиме про безпеку незнайомого їй клієнта, який прийшов поїздити та більше ніколи не прийде, тому що це не таке вже й задоволення сьогодні. Для того, щоб сьогодні починати вчиться їздити верхи, треба бути зовсім божевільним або сильно цим захопитися. Останнім часом попит на ринку кінного спорту зростає. Але пропозиція ще не відповідає попиту.
— Якщо дитина чи підліток загорілися бажанням навчитися добре їздити і батьки хочуть зробити з неї не просто аматора, а професійного кінного спортсмена, чи може вона де-небудь серйозно навчитися верховій їзді?
— Місця такі у принципі є. Це старі державні школи, де, як правило, залишився немолодий тренер та двоє-троє коней. У нас у Києві чоловік 40 навчаються у школі «Авангард» на іподромі. Але стан іподрому більш ніж плачевний. Усім спорудам у середньому років по 40, так що про що можна говорити…
— Не таємниця, що до коней у нас багато хто ставиться як до робочої сили, яку, до того ж, не бережуть — у центрі столиці годинами тримають коней на пригріві, возячи на них бажаючих, за місяць до родів примушують працювати і скакати риссю та галопом кобил. При цьому становище коней все одно краще, ніж поні: кінь більший за розміром, тому нібито вимагає більшої поваги. А поні для багатьох діячів кінного бізнесу — щось на зразок морської свинки, з тією різницею, що він ще й прибуток приносить. Чи існують в Україні хоч би на папері правила, які б нагадували людині, що, працюючи з конем, вона сама не повинна бути скотиною?
— Звичайно, все це є. Але тут як із правами людини — про Декларацію ООН всі знають, але все одно її порушують. Міжнародна федерація кінного спорту, до якої входять 160 країн, має кодекс, у якому головним правилом є те, що інтереси коня завжди повинні бути на першому місці. Існує англійська організація ILPH (Міжнародна ліга захисту коней), яка має договір із Міжнародною федерацією кінного спорту. Представники ILPH займаються великими міжнародними змаганнями. В Україні, до речі, вони проводять щорічний семінар для ветеринарів, вчать їх піклуватися про коней і вести просвітницьку роботу серед людей, якi пов’язанi із кіньми. Існує думка, що якщо людина заплатила за коня великі гроші, вона цінуватиме його та піклуватиметься про нього. Але це далеко не факт, часто через незнання або через інші причини вона неправильно і нещадно експлуатуватиме коня. Водії до своїх машин ставляться по- різному. Один миє, чистить, вилизує, інший міркує так: два роки від’їздив, продав, купив нову і поїхав далі. Навіть до своїх дітей різні люди ставляться по-різному. Так само і з кіньми.
— Чи зростає попит на українських коней? Чи можна сьогодні в Україні купити гарного коня?
— Це глобальне питання, з якого можна писати томи. Україна — традиційно кінна країна. Нещодавно я в одній із англійських енциклопедій прочитала, що перші одомашнені коні шiсть тисяч років тому було знайдено на території України. В Україні нині дуже багато кінних заводів, але поголів’я невелике — приблизно півмільйона. А в 1941 році, згідно з даними Міністерства сільського господарства, у нас було близько п’яти мільйонів коней.
Зареєстровано українську верхову породу, дуже красиву, виведену на основі шести або восьми різних порід. Основу становлять німецькі коні та російські — орловсько-растопчинська порода. Племінна робота ведеться, але оскільки сам кінний спорт в Україні погано розвинений, у нас немає високих спортивних досягнень, не котируються і наші коні. Адже ціна коня залежить від його спортивних результатів. Близько десяти років тому багатьох кращих українських коней відносно дешево продавали у Німеччину. Там їм міняли паспорт, національність, готували, виставляли на змаганнях високого класу, і ціна коней зростала. Ідеї про те, як підвищити престиж українських коней, сьогодні знаходяться в стадії розробки.
За останні десять років в українському кінному спорті багато що упустили. За вивезеними за кордон кіньми потяглися їхні вершники, тому що тут для них не було ринку, він тільки-тільки починає розвиватися. Адже, наприклад, у США вливання в економіку за рахунок коней та пов’язаного з ними бізнесу становить $15 мільярдів на рік — навколо коней і кінних змагань існує маса видів бізнесу: ветеринарія, перевезення, корми, ліки, одяг для вершників, збруя, підковування коней…
— Адже теоретично можна проводити міжнародні змагання і в Україні, щоб показати наших коней у кращому світлі, не вивозячи їх за кордон, і таким чином підвищити їхній рейтинг?
— Міжнародні змагання в Україні, звичайно, повинні бути. Є люди, які хотіли б прийти подивитися, є люди, які хотіли б узяти участь. Але для організації будь-якого змагання потрібні гроші. Федерація кінного спорту України — організація громадська, тільки з цього року ми ввели членські внески, але цього все одно не достатньо для проведення змагань. Тому ми розгорнули широку маркетингову кампанію зі збору коштів та пошуку спонсорів. Цього року після дуже довгої перерви на початку і наприкінці липня ми організовуємо два міжнароднi змагання. Останній раз міжнародні змагання в Україні проводилися в 1970-х роках. Це було триборство, тоді до Києва приїхала принцеса Анна і зламала ногу.
— Зараз ви посилено готуєтеся до Київського Дербі 15 червня...
— Дербі — особливе змагання. Так називається головний приз, який розігрується з 1780 року на Епсомському іподромі в Англії для трирічних жеребців та кобил чистокровної породи. Приз названо на честь засновника змагань — лорда Дербі, великого англійського кіннозаводчика. Перемога на Дербі вказує на особливий скаковий клас коня, вона дуже почесна, але виключно складна. Київське Дербі виникло цілком спонтанно. Три роки тому віце- президент Федерації кінного спорту Василь Бабенко запропонував організувати кінні змагання у Пирогово. Несподівано відгук виявився широким, прийшли глядачі. Минулого року ми вже організували більш масштабні змагання, розкидали програмки у ресторанах, у посольствах, і музей під відкритим небом у день Дербі продав вiсiм тисяч квитків. Ми зробили два маршрути: для професіоналів та для аматорів. Приєдналися Дмитро Кисельов, співробітники посольства США, один угорець. І вийшло міжнародне змагання — чотири країни брали участь!
Цього року ми хочемо піти далі та організувати конкурс капелюшків серед пань, які прийдуть подивитися на змагання. Це вже трохи перегукнеться з британськими традиціями. Сподіваюся, що на Київському Дербі кожен знайде щось для себе. Хтось просто потусується серед знайомих, хтось засмагатиме на сонечку, хтось подивиться на капелюшки, а хтось дивитиметься тільки на коней і не зможе від них відірватися.
— Я напевно не помилюся, якщо скажу, що у кожної любительки кінного спорту в нашій країні є мінімум одна подруга, яка розповідає наїзниці про те, що у традиційно кінної нації — татар — ідеалом краси вважалося, якщо у дівчини між колінами пролетить ластівка і не зачепить ніг крилами…
— Є декілька легенд і помилок, пов’язаних із кінним спортом. Багато хто з мам не віддають дівчаток у кінний спорт, тому що вважають, що ноги будуть кривими. Усе це чистої води вигадки. Я бачила багато кінних спортсменок, які виглядають просто супер і ноги у них абсолютно рівні. Положення ніг при верховій їзді таке, що вони швидше будуть випрямлятися, ніж викривлятися. Треба ж правильно ноги тримати!
Вершник тримається на коні не руками або ногами, а виключно за рахунок балансу. Тому коли він їде на коні, завдяки гармонійному руху у нього нормалізується діяльність внутрішніх органів. Є навіть спеціальний паралімпійський рух: їздять люди без рук, без ніг, які не можуть самостійно встати з інвалідного крісла. Центри іпотерапії існують у багатьох країнах. У нас вони просто дуже бідні. У Києві на Виставці цим займається Олена Петрусевич, яку з її кіньми постійно виганяють з її стайні — це людина, яка принесла себе в жертву іпотерапії.
Чоловікам буде цікаво дізнатися, що верхова їзда підвищує потенцію, є навіть спеціальні клініки, засновані на цьому методi лікування. Звичайно, можна звалитися з коня і переламати собі все на світі. Одного разу я впала з коня і ледве не вбилася. Беркицьнулася, стукнулася об стінку, через півгодини почала дихати, але, на щастя, нічого собі не зламала. Через місяць дорогою до оперного театру я посковзнулася, впала і зламала ребро. То що ж більш небезпечно — кінним спортом займатися чи до театру ходити? Усе залежить від везіння. Але до питання безпеки під час уроків верхової їзди, особливо, коли йдеться про початківців, треба підходити серйозно.
У тій же Голландії є члени кінноспортивних клубів, які приходять просто почистити коня, погуляти з ним, погладити його і від цього також отримують енергетичне пiдживлення. Для своїх уроків у зв’язку з роботою я вибирала різний час. Коли приходиш на стайню вранці, ти ще жвавий. Увечері приходиш уже ніякий і ледве сідаєш на коня. Але через годину їзди енергії — просто караул! Спілкування з кіньми дає людині можливість зрозуміти і себе, й інших людей, і природу, тому що тут дуже цікава комунікація — не на логічному рівні, а на якомусь іншому рівні розуміння. Це як контакт з іншим світом, з інопланетянином. Люди, які свідомо спілкуються з кіньми, можуть добитися великих результатів і у своїй професійній діяльності. До того ж верхова їзда — дуже розумний вид спорту, як шахи. Без розумної голови на коні робити взагалі нічого.
Газета «День» нагадує, що Київське Дербі відбудеться 15 червня о 13.00 в Музеї народної архітектури та побуту України.
