Невдовзі виповняться перші півроку патріаршества Кирила, нинішнього предстоятеля Російської православної церкви. Можна підвести деякі підсумки, які виявилися доволі суперечливими.
Почнімо з дій патріарха. У кадровій сфері він «просунув» на вищі посади кількох своїх послідовних прибічників, які активно брали участь в організації його виборчої кампанії (серед них — архієпископ Іларіон, протоієрей Всеволод Чаплін і низка інших). «Засунув» на другорядну посаду свого єдиного конкурента митрополита Климента. Потім був знятий із посади єпископ Ієронім, ставленик владики Климента, котрий менше року керував Орловською єпархією. Офіційна причина — конфлікт між правлячим архієреєм і частиною кліру та парафіян єпархії. За попереднього патріарха церковне керівництво у подібних випадках зазвичай ставало на бік єпископа, якщо не йшлося про зовсім уже скандальні історії, що потрапляли до жовтої преси. Зараз патріарх підтримав противників архієрея, хоча особливої скандальності в цьому конфлікті не було. Цей крок може бути сигналом іншим прибічникам кандидата, що програв, які поки що зберігають свої пости. Цікаво, що новим орловським архієреєм став єпископ Пантелеймон, давній співробітник нинішнього патріарха, що раніше керував майкопською єпархією.
У публічному просторі новий патріарх є протилежністю своєму попереднику. Він виступив на стадіоні у присутності тисяч молодих людей, багато хто з яких ніколи не бачив на власні очі не лише патріарха, але й «простого» єпископа. Зробив заяви, що привернули увагу ЗМІ, про причини економічної кризи та про жертв Великої Вітчизняної війни як спокутування за войовниче безбожництво попередніх років. Провів перше в новітній історії Синоду «виїзне» засідання в Петербурзі. Призначив займатися підготовкою нового підручника з «Основ православної культури» таких критикованих ультраконсерваторів-богословів, як протодиякон Андрій Кураєв (один із найактивніших прибічників Кирила у передвиборний період) і протоієрей Георгій Митрофанов із Петербурзької духовної академії. Привернув увагу багатьох світських людей як яскравий оратор та енергійна людина — образ, не властивий вищій церковній ієрархії нашого часу. Так само, як, до речі, й сучасній російській політиці (згадаймо при цьому про професійну виборчу кампанію, проведену Кирилом перед Помісним собором). Майбутній візит патріарха до України, поза сумнівом, лише підтвердить це враження. Поїздка предстоятеля Російської церкви до Константинополя продовжила курс Алексія II на діалог зі Вселенським патріархатом, у виробленні якого Кирило брав участь іще як голова церковного «зовнішньополітичного» відомства.
Однак особисті якості патріарха не вирішують — і самі по собі не можуть вирішити — проблем, які стоять перед церквою (вони добре відомі: слабка місіонерська та соціальна робота, недостатній притік молоді тощо). Ба більше, кількість цих проблем може навіть збільшитися. Нова команда, що прийшла в керування церквою, складається з людей дії, не тільки вихованих у церковній традиції, але й готових «просувати» її в публічному просторі. А тут вони можуть зіткнутися з негативним сприйняттям їхньої позиції з боку значної частини віруючих і населення в цілому.
Річ у тім, що за патріарха Алексія церква була надто обережна у висловлюванні власної позиції щодо «гострих» питань. Це було пов’язане не лише з імобільністю значної частини вищого духовенства, але й із реальним станом пастви, особливостями її менталітету. Візьмімо «класичний» для російської церкви останніх десятиріч тип віруючого — «церковна бабуся». Тепер це, як правило, не жінка, яка з дитинства звикла ходити до храму й довгі роки зберігала у скрині свою головну реліквію — фотографію розстріляного в сталінські роки єпископа, чиї проповіді вона пам’ятала до кінця днів. Сьогодні більшість «церковних бабусь» — це нормальні радянські люди, які до 90-х років і не думали про те, що прийдуть до церкви. Але крах СРСР, втрата звичної роботи або різке скорочення зарплат, жебрацька пенсія, драми близьких людей (загинув у гарячій точці, спився, пропав безвісти в мирний час) призвели до дуже сильного стресу, після якого такі люди опинялися у церкві — можливо, єдиному місці, де їх готові були пригріти, де вони могли знову відчути себе потрібними. Це стосується не лише «бабусь». До церкви пішли відставні офіцери, що втратили звичний статус і сумують за часами холодної війни, колишні партійні активісти, котрі після розпуску КПРС намагалася знайти нових ідолів. А потім і нове покоління — молоді люди, які мріють про велику теократичну Росію, яка крушить розбещений постхристиянський Захід і бере реванш за поразку Радянського Союзу.
Для цих людей розпад СРСР — трагедія (нерідко життєва), а переслідування церкви в 30-ті роки — далека історія, що сприймається відсторонено, без глибокого інтересу. Якщо когось із тієї епохи вони й шанують, то зрозумілу і близьку їм святу Матрону, та й то передаючи з вуст у вуста апокрифічну розповідь про зустріч «Матронушки» з товаришем Сталіним. Ілюстрація на цю тему нещодавно була видалена з одного з храмів Петербурзької єпархії, настоятель якого (нині колишній) не приховував своєї пошани до генералісимуса. Утім, це лише «крайній» випадок — багато його однодумців не кидають відкритий виклик священноначальству й продовжують спокійно займатися своїми справами. Якби канонізації в церкві проводилися голосуванням, то одним із перших кандидатів у святі цілком міг би стати маршал Жуков, котрий не жалів не тільки чужих, а й своїх солдатів, але міфологізований і в пізньорадянський, і в пострадянський час.
Подібні погляди вживаються у свідомості багатьох сучасних парафіян із відсутністю ригоризму в побутовій сфері, що не є дивним. Радянський Союз брежнєвського періоду був таким собі суспільством споживання (проте біднішим, ніж Захід), що не визнавалося офіційною ідеологією, які засуджувала «міщанство» та «вещизм». Однак переважаючими цінностями в суспільстві стали матеріальне благополуччя (знаменита «тріада» квартира-дача-машина), кар’єра, здоров’я. У цьому радянська людина мало відрізнялася від західної — хіба що дводумністю та грубішим індивідуалізмом через нерозвиненість інститутів громадянського суспільства, підім’ятих під себе партією. Крах надій і пов’язаний із цим вимушений прихід до церкви часто не приводить до перевороту в свідомості «теплохолодних» людей — хоча, звісно, є і винятки.
Тож проповідь, адресована пастві, багато років мала стриманий характер: церква намагалася обійти гострі кути, здатні викликати дисонанс із думкою пастви. При цьому у вузькому колі можна було як говорити відвертіше, так і видавати невеликим тиражем серйозні книги. Наприклад, про досвід Псковської місії, що діяла на зайнятій нацистами території з їхньої згоди та під їхнім контролем. Для «середньостатистичного» віруючого такий місіонер не є героєм; для нього «свої» — це радянські партизани, нехай навіть атеїсти. Лише деякі священики (наприклад, протоієрей Георгій Митрофанов) уже давно піднімають у своїх проповідях і статтях незручні теми. Слова патріарха Кирила про жертви на війні як спокутування за безбожництво можуть бути зрозумілі та прийняті традиційними віруючими, які саме так сприймали всі лиха, що випадали Русі-Росії впродовж багатьох століть. Але для радянської — за вихованням і культурою — людини, переконаної у праведності своїх предків, таке сприйняття часто стає неможливим, а слова про спокутування здаються образою.
Ще більші суперечки в церковних колах уже викликала жорстка оцінка діяльності Сталіна, дана новим головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків патріархії архієпископом Іларіоном. Нагадаємо, що він назвав його чудовиськом і духовним виродком, котрий розв’язав геноцид проти свого народу й може порівнюватися з Гітлером. Подібні епітети цілком відповідають церковному розумінню ролі диктатора, за якого було замордовано багато віруючих людей — від архієреїв до парафіян, а сама церква поставлена на межу загибелі. Її повному знищенню перешкодила не добра воля тирана, а війна та пов’язана з нею необхідність реагувати на відкриття з санкції німців тисяч храмів на окупованих землях. Але для радянської людини — особливо травмованої в буревіях 90-х років — Сталін є якщо не героєм, то, принаймні, видатною особистістю «зі своїми плюсами й мінусами». Те саме ще більше стосується псевдоцерковних націонал-патріотів, захоплених Сталіним за зовнішню експансію, знищення більшовистської еліти й антисемітизм останніх років правління. Порівняння ж вождя з фюрером виглядає неполіткоректним не лише для багатьох нинішніх православних, але і для владоможців. Постає питання, чи не стане висловлювання владики предметом розгляду на нещодавно створеній «комісії з фальсифікацій»?
Можливо, на черзі й інші несподіванки. Зауважмо, що голова створеного Відділу зі взаємодії церкви й суспільства Московської патріархії протоієрей Всеволод Чаплін відомий висловлюваною ним точкою зору про те, що істинний християнин має віддати перевагу смерті за віру над такими цінностями, як виживання людини в сучасному світі, комфорт, достаток, здоров’я, успіх. Це також ортодоксальна позиція церкви, підкріплена трагічною долею мучеників, котрі йшли на смерть заради своєї віри (в тому числі й у сталінській Росії). Але нині подібні погляди дисонують із настроями людей, що прийшли до церкви за розрадою, а не мучеництвом, що шукають у ній певного комфорту, якого вони не змогли досягнути за межами церковної огорожі. Найчастіше церковні лідери воліли оминати цю тему, наголошуючи на етичному вченні церкви, яке не суперечить звичним гуманістичним цінностям.
Церква за патріарха Кирила намагається говорити з суспільством твердіше, що є безумовним плюсом — чесність краща від недомовок, нехай і продиктованих добрими намірами. Але вона має бути готовою до того, що її позиція може бути не прийнята не лише далекими від неї людьми, але й значною частиною поверхнево вцерковленої пастви.
Олексій МАКАРКІН — перший віце-президент Центру політичних технологій
