Чим масштабніша будівля, тим більше в ній відчувається, окрім іншого, ще й суспільно-політична складова. Київ у цьому контексті може слугувати збірним образом процесів, що відбуваються в Україні. Згідно з уявленнями багатьох, він давно став інструментом отримання добробуту, накопичення статків, а не місцем для комфортного життя.
Київ перебуває у центрі шляхів сполучення, на перетині залізниць, автомобільних доріг. Це поглиблює контраст між відсталою в інтенсивності соціально-економічних процесів периферією та центром, що на цьому тлі нарощує гіпертрофовані масштаби.
І це дзеркально відображається в архітектурній та містобудівній діяльності. З одного боку, найбільшу частину забудови міста, включно з інфраструктурою, складають споруди, зведені саме за часи СРСР, з іншого боку — дедалі більше стає очевидним, що місту затісно у цих рамках, воно росте вшир і вгору, на догоду новітнім інвесторам та можновладцям незалежної України.
Стратегічно зміни не стосуються комплексної перебудови каркаса міста, а є лише точковим насадженням ринкових відносин на фоні пострадянської спадщини. Базис того, що є наразі, можна віднайти у Генеральних планах Києва, які розроблялися у 1936, 1947, 1966, 1986 роках. На основі цих планів Київ відроджувався з післявоєнних руїн, відбувалося його розростання і становлення у низці найкрупніших промислових, наукових та культурних центрів Радянського Союзу. Зокрема, мости, що будуються через Дніпро сьогодні, були заплановані ще понад 20 років тому.
Чи було чітке уявлення у чиновників, які виносили рішення у 1999 році про розробку нового Генплану Києва, про те, яким саме буде місто за 20 років? Чи осмислені були найбільш значущі проблеми міста за нових економічних умов? Чи були тоді рецепти — яким чином ті проблеми долати?
У сучасному Києві розбалансована транспортна система, затори на головних дорогах у час пік; незручний, та у більшості випадків — брудний, тісний та у поганому технічному стані громадський транспорт, що не їздить за чітким розкладом; сміття на узбіччях доріг. Станції метрополітену обросли закладами стихійної торгівлі, різнокаліберною рекламою. Парки і сквери постійно перебувають під загрозою вирубування та безсистемної забудови. Торгівельні нетрі, на які перетворилися міські площі та публічний простір; тротуари, щільно заставлені приватним автотранспортом. А історична архітектурна спадщина майже не має розвиненої туристичної інфраструктури. Очевидно, що механізми протидії цим явищам не був прорахований наперед, а ті заходи, що могли б покращити ситуацію, так і залишилися текстом на папері. Чи мали ці явища стихійний характер, чи відбувалися від недалекоглядності, бездіяльності, безкарності, безвідповідальності за наслідки?
Можна виокремити ряд основних архітектурних об’єктів, які, вочевидь, не стали випадковими прикладами, а є віддзеркаленням тих процесів, що відбуваються в усьому суспільстві.
Зокрема, існує інформаційний вакуум у популяризації архітектури, професія архітектора не має довіри у суспільстві. В тому числі і через відсутність добрих архітектурних прикладів серед повсякденного середовища. Згідно з даними районних адміністрацій у місті Києві, населення лівого берега міста становить близько 1 млн осіб. Житлова забудова сформована типовими будинками масових серій 1960—1980-х рр., а також новітньої типової забудови 2000-х.
Ці житлові райони давно не виблискують архітектурною вишуканістю — будівлі утворюють суцільну «текстуру» з вікон стандартних розмірів, хаотично засклених балконів, закладених домашнім начинням. Картину «урізноманітнюють» самотужки встановлені кондиціонери та супутникові антени, обклеєні пінопластом зовнішні стіни, що не відповідають нормам енергозбереження. На тлі недоглянутих фасадів з полущеною фарбою, захаращених під’їздів, ліфтів, застарілих інженерних комунікацій будинків, досить контрастно і строкато виглядають локальні модернізації помешкань, що їх роблять мешканці власними силами. Уже давно стало нормою, що вікна в одному будинку, на одному фасаді нагадують виставку досягнень індустрії виробів із пластику. Комусь захотілося встановити вікно з трьох частин, хтось зміг поставити вікно з однією кватиркою, у когось залишилося дерев’яне вікно, хтось взагалі замурував частину зовнішньої стіни. Квартири на перших поверхах перероблені на різноманітні нежитлові приміщення, з різнокаліберними сходами, навісами, прибудовами і надбудовами всупереч будь-якій закономірності чи естетичним вимогам. Часто подібна картина підсилюється контрастом припаркованих поряд, на газонах, іномарок вартістю у сотні тисяч гривень.
Як це нагадує загальну ситуацію в країні — пострадянська спадщина, пущена на самоплив. Кожен виживає власними силами, незважаючи на правила чи норми, штовхаючись ліктями.
Дуже складно знайти рецепти, як реанімувати тисячі подібних житлових будинків, як повернути їм естетику середовища, забезпечити комплексну заміну інженерних мереж, підвищити енергоощадніть. До речі, приклади ревіталізації районів масової забудови є в містах Польщі, Чехії, Словаччини, країнах Балтії.
Проте ці зміни не прийдуть одразу після передачі морально і фізично зношених будинків з балансу ЖЕКів на баланс новостворених ОСББ. Дуже багато часу втрачено, і нині, здається, капітальні ремонти цілих будинків ляжуть на плечі мешканців, що не мають досвіду їх комплексної реалізації.
Ще однією проблемою «спальних» районів є відсутність робочих місць поряд із домом, необхідність вранці і ввечері пересуватися в центр міста на роботу, навчання. Як відомо, щільність житлової забудови у столичних районах Харківський, Позняки, Осокорки — досить висока, а часто значно перевищує містобудівні норми. Знайти додаткові місця у дворах для збільшення парковочних місць, для будівництва офісів поряд із житлом — проблема, що майже не має шляхів вирішення. Відсутні також і заклади культури — музеї, картинні галереї. Звичайним мешканцям не залишається місць, де можна долучитися до визнаних зразків естетики, сучасного та класичного мистецтва, архітектури. А такого закладу, як Музей архітектури, немає не те що в рамках Києва — ба навіть України. Зате подібні установи є в центрі Риги, Таллінна, Стокгольма, Берліна, практично всіх без винятку європейських міст.
Прикметно, що аби зміни сталися сьогодні, їх підвалини мали б закладатися десятиліття тому. Але сьогоднішні тенденції сигналізують про часи втрачених величезних можливостей. На цьому тлі популістські гасла новітньої Стратегії розвитку Києва лише констатують громадську думку та очікування, але не дають рецептів архітектурної та містобудівної «екстреної терапії», а за необхідності і «хірургії» з радикальними стратегічними заходами.
Не так давно в Києві розпочали впровадження програми з будівництва велосипедних доріжок, дві з яких з’являються вздовж проспекту М. Бажана на Лівому березі. Проте культура їзди на велосипедах у місті не розвинена, немає обладнаних парковок для велосипедів, а відносно безпечне пересування можливе тільки від початку до кінця новозбудованої велодоріжки, яка не веде, приміром, до громадських чи торговельних закладів. А от влада європейських міст уже давно провадить стратегію обмеження пересування по місту приватними автомобілями, альтернативного використання велотранспорту, електромобілів, зручного громадського транспорту.
Проте подібну практику буде досить складно запровадити в Києві, пропускна спроможність доріг і мостів котрого вже на грані вичерпання. Компактні автомобілі не є популярними, більшу впевненість на дорозі дають великі позашляховики, яким годі знайти місце для паркування та які споживають багато пального, однак наганяють чималого страху на інших учасників дорожнього руху.
Тобто ситуація із фасадами масових житлових будинків 1960—1970-х, які демонструють локальні місця перебування громадян, більш адаптованих до нових, напівдиких життєвих умов, повторюється і в транспортній проблематиці.
Мала приватна ініціатива, що повинна виявлятися у різного роду «малих архітектурних формах», також отримала викривлений розвиток. Саме поняття — МАФ, яке раніше уособлювало споруди, що повинні були мати професійну естетику, урізноманітнювати міське середовище, благоустрій вулиць, парків, скверів: різного роду навіси для тіні, лавочки, клумби, урни, урбаністичні скульптури — сьогодні чомусь трансформувалося у кіоски і павільйони з відсутністю логіки розміщення та небезпечними формами. Ці споруди скупчуються у людних місцях, на людських потоках, звужують та захаращують проходи до станцій метро і зупинок громадського транспорту. Діють за принципом — хто стане на шляху потенційного покупця, той і продасть товар. Оскільки дотепер немає електронної бази даних МАФів Києва, незрозуміло, кому і на яких підставах виділили шмат тротуару, газону, проїзду чи проходу. Чому взагалі такий цивілізаційний нонсенс став можливим і скільки часу ці нетрі ще існуватимуть?
Чи не єдиний приклад, де малі архітектурні форми дійсно є мистецькими і архітектурними витворами за суттю — Пейзажна алея у Києві, але вони народилися як форма громадського протесту, як спонтанний засіб для захисту.
Навіть центральноєвропейські міста, країни Балтії мають багато прикладів професійно спланованого та реалізованого сучасного публічного простору (за меншої кількості населення). Важко словами описати почуття, які може викликати добре облаштована площа, де є не тільки лавки, а яка сама по собі сучасна за формою, функціональна структура, із просторовими зв’язками, комплексним вирішенням, гідним рівнем комфорту, обмеженням на тотальну комерціалізацію. До таких площ можна зарахувати мистецький район Ротерманн у середмісті Таллінна, площу Ференца Деака у центрі Будапешта, основне завдання яких — не продавати китайський ширвжиток, а залучати громадськість до серйозних структурних змін у суспільстві взагалі й архітектурі в тому числі.
Зате в Києві можна знайти безліч прикладів поєднання пострадянського командно-адміністративного підходу у симбіозі зі «швидкими» інвестиціями. Його основні прояви — прийняття непрофесійних рішень, не підкріплених ні маркетинговими прорахунками, ні міжнародними архітектурними конкурсами. Та, власне, ці механізми вже понад 20 років не можуть прижитися в Україні. Жодна професійна маркетингова аналітика не може врахувати всіх можливих поворотів корупційної системи, яка міцно тримає у руках дозвільну та тендерну системи. Жодний «білий» інвестор не ризикне вкладати в суспільно значущий проект, бо немає дієвої системи захисту його інвестицій. Архітектурні конкурси фактично не проводяться, бо підкилимове розподілення замовлень серед лояльних людей, з якими можна йти на певні законодавчі порушення, нівелює творчі та професійні якості.
Ілюструють ці явища такі яскраві новобудови — як вулиця Воздвиженська на Подолі, хмарочоси на Печерську, біля Софійського собору — комерційні будівлі, які спотворюють історичні ландшафти, древні архітектурні ансамблі, що знаходяться під охороною ЮНЕСКО, за законом повинні бути збережені в автентичному вигляді та мати розвинену туристичну інфраструктуру.
Забудова на Воздвиженці (яку звели заново на пустирі), за мірками цивілізованих правил регенерації історичного середовища є прикладом «дикого» підходу: застосовані технології вже не ті, що були 100 років тому, за часів історичного будівництва на Воздвиженці, — але ж і не ті, які мають бути у ХХІ сторіччі. Це застарілий підхід використання радянської соціалістичної будіндустрії на благо «дикого» капіталізму. Форми будівель занадто штучні, як декорації у голлівудському фільмі, кольори — із розряду смаків Проні Прокопівни — сині, зелені, червоні дахи, стіни — жовті, помаранчеві, коричневі. Псевдобашточки, псевдоарочки з монолітного залізобетону. Забагато несправжнього, пінопластового, яке наполегливо хочуть видати за аутентичне.
Прикметно, що нікого не притягнуто до відповідальності за віддані команди, прийняті рішення, підписані дозволи, за будівництво на сотні мільйоні доларів США, яке взагалі, за логікою речей та чинним законодавством, мало не відбутися.
Згідно із повідомленнями у пресі, досі триває слухання у справі багаторічного екс-очільника Управління охорони культурної спадщини, але йому інкримінуються претензії внутрішнього організаційно-господарського характеру, перевищення влади і службових повноважень.
Майже комічним виглядає рішення про передачу під досі закритий музей історії Києва скандальної новобудови у псевдоісторичному стилі над станцією метро «Театральна». Першопочатково на цьому місці був сквер та житловий будинок. Тепер скверу немає, а впритул до вікон старого будинку стоїть новий. Більше того, спершу в ньому планувалося розмістити офісні та торгівельні приміщення, отже, технічно і технологічно ця споруда геть не відповідає вимогам сучасної музейної споруди. А це є справді великою проблемою для Києва. Тоді, коли всесвітньо відомі шедеври живопису, роботи класиків мистецтва подорожують музеями Західної, Центральної Європи, Київ не має спеціально обладнаного (згідно з міжнародними вимогами і правилами) приміщення для прийому, підготовки та експонування таких творів. Колись потужно розпіарений «найбільший музей Європи» — «Мистецький Арсенал» донині не завершений.
Досі триває руйнування туристичного потенціалу Києва, місто отримує будівлі, з вікон приватних квартир яких відкриваються чудові панорами. Але таких будівель з’являється вже так багато, що вони псують краєвид одне одному, не кажучи вже про пішоходів, туристів, киян.
Час минає, а така безвідповідальність за наслідки і недбальство сьогодні дуже швидко може повернутися новими, ще складнішими проблемами у найближчому майбутньому. А Місто може стати відпрацьованим залишком епохи споживання.
Утім, величні зелені схили Києва вселяють надію, що принаймні їх природну міць і силу не вдасться зруйнувати.
ПРО АВТОРА
Олег ГРЕЧУХ — магістр архітектури, закінчив Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури за спеціальністю «архітектор». Працював у проектному інституті КиївЗНДІЕП, приватних архітектурних майстернях Києва. Серед об’єктів проектування — концепція регенерації Києво-Печерської фортеці, міжнародний конкурс на культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький Арсенал» (у складі колективу авторів). Із 2009 р. приватний підприємець, засновник та головний архітектор власної проектної майстерні.
Сфера інтересів — проектування та будівництво, громадська діяльність, дослідження й систематизація процесів у сучасній архітектурній практиці в Україні.
