Київський архімандрит

«Приємніше набувати незначні знання про вищі речі, ніж досконало знати все, але нікчемне»

ПОХОДЖЕННЯ

Інокентій Гізель народився у Східній Пруcсії, у німецькій реформаторській (протестантській) родині. В молодості вийшов із протестантської громади — попри відчай і заборону батька — і переселився до Волині. Там він прийняв гнане тоді в Речі Посполитій православ’я і почав викладати в одній з місцевих братських шкіл. Невдовзі переселився до Києва, став ченцем Києво-Печерської лаври, а весь свій вільний час проводив у створеній Петром Могилою бібліотеці. Згодом поступив до Київського колегіуму, де закінчив повний академічний курс, отримавши енциклопедичну на ті часи освіту (богослов’я, історія, юриспруденція, філософія, мови, глибоке вивчення творів та поглядів античних і середньовічних філософів — християнських, іудейських, мусульманських).

Успіхами та схильністю до наукової праці Гізель звернув на себе увагу Петра Могили і той на свій власний кошт послав його продовжувати освіту до Західної Європи, де, за звичаєм того часу, Гізель слухав лекції у кількох європейських університетах (Німеччина, Англія).

КИЇВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ

Повернувшись до Києва, Гізель отримав — із благословення митрополита Петра Могили — посаду ректора Київського колегіуму (1646) і вельми сприяв процвітанню цього навчального закладу, де вивчали як християнські науки, так і античну наукову спадщину та окремі набутки ренесансних мислителів. Колегіум був не тільки просвітнім, але і науковим центром — там не обмежувалися викладом концепцій, загальноприйнятих у Європі того часу, але і самостійно розробляли проблеми логіки, психології й ін. Ректор Інокентій Гізель завжди виступав проти сліпого поклоніння авторитетам, вважав за необхідне робити наукові висновки за допомогою раціональних аргументів та на основі вивчення явищ природи. Викладачі Київської академії складали солідну й знану в усьому православному світі культурну еліту.

У своїх філософських лекціях Гізель висловлював переконання, що Бог перебуває всюди, причетний до кожної сутності й таким чином безпосередньо стикається з матеріальним світом (що дехто сприймав як «єресь» пантеїзму). Він доводив однорідність земної й небесної матерій, хоча і заперечував наявність у небі субстанціональних змін. Рух Гізель розглядав переважно з якісної, а не механічної сторони — він розумів під рухом усілякі зміни, що відбуваються в матеріальному світі, зокрема в суспільстві.

Гізель ніколи не був чисто кабінетним ученим. Він брав постійну участь у диспутах із католиками, виголошував проповіді, сприяв колегам у виданні їхніх творів. І гостро переживав усе, що відбувалося тоді в Україні. Коли після перемог над поляками гетьман Богдан Хмельницький тріумфально в’їхав зі своїм військом до Києва (1648), його біля Золотих воріт зустрічали кияни та духовенство на чолі з новим митрополитом Сильвестром Косовим і ректором Київського колегіуму Інокентієм Гізелем.

1656 року Гізель покинув Колегіум — він став архімандритом Києво-Печерської лаври і залишався ним до смерті (1683). Одночасно керував лаврською друкарнею. За всі часи й обставини улюбленим місцем архімандрита залишалася багата бібліотека Лаври, яку й він сам постійно і з любов’ю поповнював.

КНИЖНА СПРАВА

В Україні кінця XVII століття пишно розквітла видавнича діяльність. Попри всі воєнні лихоліття, в країні діяло тринадцять друкарень: із них дев’ять українських, три польські, одна єврейська. Найінтенсивніше працювали українські друкарні в Києві, Новгороді- Сіверському та Чернігові. Так з 20 книжок, виданих новгород-сіверською друкарнею, 15 належало перу українських авторів, а в одному лише 1679 р. друкарня випустила понад 6 тис. примірників різних підручників для початкових шкіл. Книжки писали тоді заплутаним бароковим стилем, користувалися штучною церковнослов’янською мовою, далекою від розмовної української мови того часу, але попит на книжки перевищував усі можливості друкарень. І не тільки на духовні книжки, але й на такі, як, наприклад, «Буквар».

Інокентій Гізель був одним із найбільш відданих, енергійних і успішних видавців того часу, особливо коли став архімандритом Києво-Печерської лаври. Друкував він не лише свої твори (там було видано його «Синопсис», «Києво-Печерський патерик» та ін.), а й книги своїх сучасників: проповіді Лазаря Барановича, Антонія Радзивіловського та інших авторів.

ТВОРЧІСТЬ

Гізель постійно працював як учений — писав твори на теми богословські, філософські, історичні. У своїх богословських творах Гізель намагався примирити православну віру зі здоровим глуздом, «згідно з яким можна приймати (у церковному житті) дещо нове, якщо тільки воно не суперечить православ’ю, а також є корисним». І умовляв читача не нехтувати новим, «не гнушатися» того, що може бути взяте від зовнішніх («іновірних» чи елінських учених) учителів. Бо й там можна знайти істину та здоровий розум («яко злато серед блата (болота)». Такий підхід був повною протилежністю тогочасним переконанням російського духовенства та суспільства, для яких слово «нове» ще довго залишалося загальною негативною характеристикою.

В історії філософії Гізель відомий, насамперед, як автор великого навчального курсу «Твір про усю філософію» (Opus totius philosophiae), прочитаного ним у стінах Київського колегіуму в 1645—1647 р. Курс цей, єдиний з повністю збережених подібних книг того періоду, виказав помітний вплив на академічну традицію кінця XVII — початку XVIII століть.

1669 року Гізель видав великий твір «Мир з Богом людині», в якому наведено чимало відомостей про життя, історію, звички сучасного йому життя. (По смерті автора і після підпорядкування Київської митрополії Москві, московський патріарх Іоким визнав цю книгу злобливою і «новотворной», знайшовши в ній впливи «зовнішніх учителів» (католиків) у тлумаченні деяких релігійних питань. Книгу було заборонено.)

СИНОПСИС

Найбільш відомою працею Інокентія Гізеля (можливо — із співавторами) є знаменитий «Синопсис, або Короткий опис про початок російського народу», вперше виданий 1674 року. Після цього було ще 25 видань цієї книги, із яких останнє — 1861 року. При укладанні «Синопсису» автор (чи автори) широко користувалися не тільки старовинними київськими літописами, але й західними джерелами та польськими хроніками. На зміст та спрямованість твору неабиякий вплив справили особливості перехідного часу, в який жив автор, та нова національна самосвідомість, яка стимулювала інтерес до історії. «Синопсис» — це не прості «картинки буття» древніх літописів, а, як вважають деякі історики, досить тенденційний, хоча й не позбавлений цілісності, екскурс у минуле з метою розібратися у теперішньому.

«Синопсис» мав величезний вплив на подальші покоління українських і російських учених, хоча й був пронизаний польсько-українською (-малоросійською) історіографічною традицією. До появи «Краткого российского летописца» Михайла Ломоносова (1760) ця книга широко використовувався в навчальних закладах на всій території Росії як основний підручник історії. Деякі сучасні російські історики (наприклад С.І. Маловичко) вважають, що вплив «Синопсиса» на російську історіографію зберігається і в наші дні. Бо чимало вчених і досі не відмовилися від багатьох «міфологем і довільних фантазій» (так думає Маловичко), «запущених» у російську історіографію «Синопсисом». Це пішло ще від Ломоносова, для якого київський «Синопсис» був важливим історичним джерелом (а не тільки історичною літературою).

Нове життя історії Гізеля надав російських історик Дмитро Іловайський (1832—1920) — згідно з «Синопсисом», він оселив «міфічних» роксолан (одну з вірогідних відгалужень слов’янства) на Дніпрі. Радянський академік Рибаков також направив свою теорію у це старе русло. Згідно з польсько-українською історіографією XVI—XVII століть, він «знайшов» предків слов’ян у скіфо-сарматському світі й намалював гіпотетичну картину виникнення в середині I тис. н.е. державного утворення в Наддніпрянщині. Що сьогодні активно заперечують деякі російські історики, відкидаючи теорію Гізеля, згідно з якою колиску давньоруської державності треба шукати в Києві, а не в Новгороді. Особливо не подобається російським критикам «Синопсиса» той факт, що там, у розділі «Про народ Сарматський і його говірку», походження Московії відділене від походження України й Білорусії («сфальсифікована польсько-малоросійська версія слов’янської давньої історії»). Історія московської і новгородської Русі в книзі майже замовчується і згадується тільки по зв’язку з її звільненням від татарського ярма. Не обминув своєю увагою історичний твір Гізеля й український історик Михайло Грушевський.

СПРАВИ ЦЕРКОВНІ

Інокентій Гізель, народжений разом із ХVII століттям, був свідком багатьох драматичних подій того бурхливого часу. Відновлення православної ієрархії в Україні (після Унії 1596 року), митрополиче правління Петра Могили, створення Київської колегії та вибух інтелектуального життя в суспільстві, розквіт книгодрукування, перемоги й поразки Богдана Хмельницького, Переяславська угода, Андрусівське перемир’я — то далеко неповний список доленосних для України подій того століття. Інокентій Гізель брав безпосередню участь у всьому, що торкалося древньої православної Київської митрополії (КМ).

Із початку повстання 1648 року все йшло на користь КМ. Хмельницький неодноразово проголошував, що однією з важливих цілей його боротьби є оборона православ’я; він і його соратники щедро роздавали монастирям та духовенству землі та привілеї; тоді церква отримала 17 % усіх орних земель країни. Одним із найбільших землевласників стала Києво-Печерська лавра. Не дивно тому, що багатство, освічене й численне духовенство, велика набожна паства вельми приваблювали Московську патріархію та царський двір, постійно налаштованих на експансію. Уже у 1654 році Москва почала наполягати, спочатку дуже обережно, на «з’єднанні» церков. (До речі, Московська митрополія у ХV столітті самочинно виділилися з Київської.) Малоросійське духовенство було проти цього і бажало будь-що, а зберегти свою фактичну незалежність. (За гетьманів київські митрополити користувалися майже повною свободою дій — козацька верхівка не втручалася у справи церкви; духовенство разом із церковним селянством становило автономний сегмент українського суспільства. Навіть у стосунках із польськими королями, під владою яких перебувало багато православних, київські митрополити проводили власну політику.)

Інокентій Гізель у своїх політичних поглядах був прихильником Москви — заради захисту від польського католицизму. Разом із тим він був палким противником підпорядкування Київської митрополії Московській і намагався робити все, аби цього не сталося, аби вся православна церква разом із Києво- Печерською лаврою залишилися під омофором Константинопольського патріархату. Як це було, починаючи з 988 року. Така позиція Інокентія Гізеля мала дуже логічні причини. По-перше, Константинопольський патріархат знаходився далеко від Києва, а до того, втратив, після падіння Константинополя (1453 рік), свій стародавній авторитет. Тому влада Константинопольського патріарха була для киян чисто номінальною — у своєму повсякденному житті КМ практично користувалася повною автокефалією. Ще однією суттєвою причиною небажання «об’єднуватися» з Москвою був тогочасний стан Московської церкви — кровопролитний розкол, жорстке підпорядкування трону, неосвічене, часто навіть неграмотне духовенство. (Молодший земляк Гізеля Димитрій Туптало, познайомившись із московським духовенством, був вражений і навіть «наляканий» його неуцтвом, повною відсутністю внутрішнього благочестя. Він писав: «Багато хто з нас тільки по імені християнин, а живе, як скотина, як свині!»)

Не могло не турбувати київських владик і розповсюджене в російських церковних колах тверде переконання, що «Москва — то третій Рим, московський народ — новий Ізраїль, а московський цар — цар усього світового православ’я». Переконання, яке формувало нетерпимість до всього «нового й чужого». Достатньо сказати, що киян, із їхньої відкритістю до віяній європейського відродження, московіти вважали чи не єретиками.

Для збереження незалежності Київської митрополії Гізель робив, що міг. 1654 року він їздив у складі гетьманської делегації до царя Олексія Михайловича, очолюючи посольство від духовенства. Тоді цар підтвердив усі давні права «малоросійських» монастирів і храмів і навіть видав грамоту, яка забороняла царському воєводі втручатися у справи духовенства. Києво-Печерський архімандрит справив таке велике враження на царя, що той наполегливо запрошував його до Москви, обіцяв високі церковні посади. Інокентій Гізель відмовився. (Хто знає, що могло б трапитися, якби він погодився поїхати. Можливо, Гізеля очікувала б доля грецького вченого Максима Грека, якого запросив до Москви — також для просвітницької діяльності — князь Василій Іванович. Як відомо, за «єретичні» погляди Максима Грека ув’язнили в монастирі, де він просидів 30 років — до самої смерті.)

Обіцянки царя виявилися недовготривалими — наступи на незалежність Київської митрополії продовжувалися, ситуація загострювалася. Особливо старався боярин Бутурлін. На церковній мові все зводилося до питання: «Хто буде поставляти митрополитів для Києва — Московська чи Константинопольська патріархія?». Були моменти, коли намісник Лаври Гізель та інше духовенство погрожували владі закрити ворота своїх монастирів у випадку поставлення митрополита Москвою: «І хіба нас із монастирів за шию і за ноги потягнуть, тоді тільки московський митрополит у Києві буде … Нам краще смерть прийняти, ніж митрополита з Москви».

Після смерті Богдана Хмельницького (1658) Москва фактично відкинула всі обіцянки і почала активно вимагати підпорядкування їй Київської митрополії, що й відбулося, як відомо, 1686 року. А через два роки Києво-Печерська лавра була підпорядкована безпосередньо Московському патріарху. З усіма її маєтностями, скарбами та славетною типографією. Це трапилося вже по смерті її архімандрита Інокентія Гізеля (1683).

Давньоримський історик Плутарх розповідає історію про те, як молодий Цицерон поїхав до Греції, тоді вже повністю підпорядкованої Риму, з метою удосконалити свої філософські знання та ораторське мистецтво. Одного разу він відвідав славетного грецького оратора Аполлонія і виголосив перед ним промову в надії отримати від вченого грека корисні поради. Коли Цицерон закінчив, Аполлоній із сумом сказав: «Тебе я хвалю, Цицерон, але мені гірко за Грецію, коли бачу, як наша остання гордість — освіченість і красномовство — із твоєї вини також ідуть до римлян!»