Ось і зустрілися, здолавши відстань у часі й просторі, брат і сестра — Олег і Неллі. Двійнята. Обом — по 68. Не бачились 63 роки!
Неллі Ерленмайєр-Рапп прилетіла із свого Лєонберга (Німеччина) літаком до Борисполя, а звідти приїхала автомобілем до Старої Синяви (Україна). Тут, у скромній квартирі двоповерхової «хрущоби» на вулиці Заводській, брат і сестра розповідають одне одному, як усі оті довгі літа жили та були. Двійнята, одначе «спільної мови не знайшли». Неллі володіє німецькою, її рідний брат Олег Рапп — українською. Обов’язки перекладача ретельно виконує їхній молодий близький родич на ім’я Віталій, з яким сестра прибула на цю зустріч із братом.
Обидва кажуть, що були у зневірі й вірі на цю вистраждану зустріч. Страждав у сумнівах брат: чи жива-здорова сестра, де вона, якщо ще є на цьому білому світі, як їй ведеться? На такі ж пекучі питання шукала відповіді й Неллі. Тому кожен із свого боку звертався в різні інстанції з одним-єдиним проханням: допоможіть знайти!
Доля розлучила Олега і Неллі на дорогах війни.
БРАТ
Олег показує сестрі документи про реабілітацію їхнього батька. Посмертну. Син відновив справедливість у 1990 році. «Чорним по білому написано, що Максим Томасович Рапп не був ворогом народу». Свого батька вони не бачили й разу. М.Т.Раппа розстріляли у застінках НКВС у тому ж таки 1937 році, коли народилися його діти — Олег і Неллі. За національністю — німець. Отже, «німецький шпигун»...
Родина Раппів тоді жила у Кременчуцi. «Коли почалася війна, бабуся по батьковій лінії сказала до нашої мами: сама не врятуєш двох дітей, по одному будемо рятувати», — говорить Олег Максимович. І продовжує розв’язувати цю задачу: чому саме так було вирішено, що хлопчик залишиться з мамою, а дівчинка — з бабусею?..
Склалось, як склалось. У гармидері війни, коли, як потім розповідала йому мама, за містом Кременчуком копали окопи, лютували окупанти, дороги представників однієї родини розійшлися. Розбурхане житейське море кидало близьких людей у різні боки.
Вже потім, по війні, не загубився у цьому світі Олег Рапп. «Мама наша вийшла заміж удруге, стала Глотовою», — слухає сестра про історію «половини» їхньої родини. Брат Олега і Неллі по мамі на ім’я Валерій приїхав на цю зустріч аж із Іркутська. Каже, що Глотова довго говорила дітям неправду про свого першого чоловіка: нібито загинув на фронті смертю хоробрих. Мовчала і про те, що в нього є сестра. «І правильно вчинила», — схвалює оту неправду Валерій Глотов. Бо, мовляв, інакше він, Валерій, «ніколи не добився б того, чого таки добився». Служив у космічному центрі: «До речі, й німці були серед отих, хто готувався підкорювати зоряні висоти».
Що ж то Олег усі ці довгі літа робив? Усе те, що й представники його покоління, яких не викинула висока житейська хвиля на інший берег, як ото його рідну сестру. Вчився у школі, у технікумі. Одружився. Дружина його — також Неля. Олег і Неля виростили і виховали сина, дали йому вищу освіту. Ігор — лікар. Саме Ігор узяв на себе весь тягар листування, пов’язаного з пошуками рідної тітки. Дякує, передусім, Міжнародній організації Червоного хреста за те, що його батько зустрівся нарешті із своєю сестрою.
Олегові Максимовичу не соромно перед Неллі ні за себе, ні за дружину, ні за сина. Живуть, як можуть. Статків не нажили. Глава сім’ї «присвятив своє життя кінофікації рідного Старосинявського району». Пропагував «найважливіше із мистецтв», починаючи з моториста. Аж поки це мистецтво не занепало у районі. Звісно ж, не його в тому вина, що кіноустановки у селах злодійня рознесла. Немає грошей на прокат фільмів. Лише у кінотеатрі «Зоря», що в райцентрі, вряди-годи крутять якісь фільми. Заробив таку-сяку пенсію, одначе продовжує ходити на роботу за звичкою, що є, як кажуть у народі, другою натурою.
СЕСТРА
Неллі Ерленмайєр-Рапп розповідає братові, що про Кременчук у неї майже не залишилося споминів: «Усе наче в якомусь тумані густому». Малою ж була. Дорога до Німеччини залишила у пам’яті лише переляк: «Їхали потягом. У дорозі я захворіла на малярію. На станціях бабуся виходила по воду. Я дуже боялася, що вона якогось разу піде і не повернеться. Було багато таких випадків, що люди виходили і вже не поверталися. Їхні родичі плакали, кричали з вікна вагона, однак ніхто на те не зважав, — паровоз далі гуркотів колесами по рейках...».
Привезла на цю зустріч багато фотографій, серед яких і ту, що стала, як вона вважає, родинною реліквією. Оце воно, наклеєне на картон чорно-біле довоєнне фото, зроблене у Кременчуцi. «Бабуся, наша мама, ти, я, наш дядько Зигфрид», — показує Неллі братові. Говорить, що їхня бабуся мала якийсь дивовижний дар — передбачати розвиток подій і правильно вирішувати: «У 1949 році ми перейшли із Східної Німеччини до Західної».
Неллі і Герберт народили і виростили трьох дочок: «Усі із своїми сім’ями — в одному будинку з трьома під’їздами». Неллі трудилася у лісництві: займалася обліком дерев. Її чоловік був комівояжером. Заробили собі пенсії: «На життя вистачає». Має захоплення: збирає на клумбах біля свого будинку квіти, складає у букети і ставить у вази...
Олег Рапп щиро радіє, що у сестри так усе гарно склалося. Одначе він не сподівається на те, що випаде така нагода — поспілкуватися з Гербертом, побачити на власні очі їхній будинок, містечко Лєонберг. Він збентежений тим, що не вельми комфортно у його квартирі: всі побутові зручності на подвір’ї. «Три роки тому зупинився цукровий завод. Відтоді — ні води, ні тепла у квартирі», — виправдується Олег Максимович. «Але ж колись таки відновлять виробництво, подбають про побут людей. Євроінтеграційний процес не обмине і Стару Синяву...», — сподівається він.
Великий оптиміст Олег Рапп. Така ж і його сестра. «На скільки люди бідніші, на стільки ж і приязніші, щиріші», — зробить висновок тут, у Старій Синяві, Неллі Ерленмайєр-Рапп.
