24 серпня ми дивилися парад на Хрещатику, присвячений 10-річчю Незалежності. І почуття гордості наповнювало наші серця, коли ми роздивлялися вітчизняну військову техніку. Ми на власні очі могли пересвідчитися, що військова еліта, одна з небагатьох еліт країни, викликає повагу й думку, що нас є кому захищати, й тому саме військові мають найвищий рівень довіри населення. Але на початку XXI століття на перше місце за значенням вийде інший чинник, що безпосередньо стосується національної безпеки країни. Це знання, носієм яких є Книга. Наприкінці XX століття в розвинених державах Книга випередила танки за ступенем важливості в системі побудови держави. Наша країна вважалася однією з найбільш читаючих країн у світі. Але так було до здобуття незалежності. Нині часи змінилися. Громадяни України купують книгу в разі крайньої потреби, оскільки в нас книга — джерело знань — перетворилася на предмет розкоші.
Чому ж так сталося? Відповідь на це запитання ми легко знаходимо на XIV Міжнародному московському книжковому ярмарку. І тут річ не в тому, що на ярмарку в двох величезних павільйонах представляли книжки сотні видавництв із 71 країни. Найважливіше — ЯК їх представлено, які це книжки і як Читач ставиться до цього ярмарку. На ньому дійсно почуваєшся, як на святі Книжки. Чудово оформлені стенди, безперервні акції й заходи, чудовий камерний оркестр. Про інтерес свідчили черги в чотири каси, що розтяглися на 100 — 150 метрів, за вартості квитків, еквівалентній 10 гривням.
Але найважливіше — ставлення до ярмарку керівництва Російської Федерації. Від великої кількості VIP-персон мерехтіло в очах. 5 вересня ярмарок відкрив прем’єр-міністр Росії Михайло Касьянов. Ярмарок відвідали Геннадій Селезньов, Геннадій Зюганов, міністр інформації Михайло Лесін. Сергій Степашин (колишній прем’єр-міністр, а нині президент Російської книжкової спілки) брав участь у презентації книжки, де він же був головним героєм. У своєму амплуа був Володимир Жириновський. Ще не закінчилася церемонія відкриття, а він уже швидко вирушив до стенду ЛДПР милуватися на свої книжки й на себе любого в запису під час виступу по телевізору. Виставку відвідав і міністр закордонних справ Ігор Іванов.
Керівництво Росії книжки дійсно цікавлять. Два роки тому ярмарок відвідав Володимир Путін, тоді прем’єр-міністр Росії. А Віктор Черномирдін шість років тому провів пакет законів, що надають величезної пільги для видавництв і друкарень. Зі свого боку надав пільги й мер Москви Юрій Лужков. У любові до книжки з боку російських керівників могли пересвідчитися громадяни України, коли Віктор Черномирдін відвідував книжковий ярмарок у Києві, де було зі смаком оформлено й стенд Росії.
Свобода доступу до російських VIP-персон і їхнє ставлення до книжки нагадувало Європу. Наприклад, у Лондоні на книжковому ярмарку свого часу можна було зустріти Маргарет Тетчер, яка вільно роздавала автографи. Але одним ярмарком свято книжки в Москві не обмежилося. Увечері 5 вересня у Великому театрі відбулася церемонія вручення нагород «Найкращі видання XIV Московського ярмарку». Церемонію вели Леонід Парфьонов і Лариса Вербицька. Премії вручали Андрій Вознесенський, Андрій Бітов, Віктор Єрофєєв, міністр культури Росії Михайло Швидкой. Також в рамках ярмарку відкрився Конгрес на захист читання, покликаний розробити «Концепцію національної програми читання», оскільки «громадянин, який читає, — національна цінність Росії». Про ставлення до Читача (саме так, з великої букви) в Росії говорити можна довго. І на цьому тлі особливо зневажливим виглядає ставлення до читачів в Україні. Зазначимо, що Україна, хоча за кількістю населення й становить третину Росії, але за часів СРСР була найбільш читаючою республікою. А нині вона перетворилася на найбільш нечитаючу країну в Європі.
Якщо в Росії 2000 р. було випущено 59543 назви книжок загальним тиражем 472,2 млн. прим., то в Україні в десять разів менше — 43,5 млн. книг 7300 назв, тобто стільки ж, скільки випускають окремі російські видавництва, наприклад, «Ексмо- прес» (42,3 млн.). Та й дійсно, навіщо громадянам України читати книжки? Нехай краще займаються виживанням на городах. Адже наші славні предки — чумаки, яких колишній прем’єр-міністр вважає символом підприємництва в Україні, й без книжок знаходили дорогу за сіллю.
Квінтесенцію зневажливого ставлення до книговидання в Україні ми могли спостерігати на Московському ярмарку по абсолютно убогому й розташованому в найнепрестижнішому місці стенду Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлень України, очолюваного паном І. Драчем. Цей стенд, за задумом, мав представляти прогрес книговидання в Україні, але представляв її ганьбу. Убога експозиція, оформлена в стилі а la етнографічна Україна з двома сиротливими рушниками просто шокувала відвідувачів.
Створюється враження, що Держкомінформ прагне перетворити Україну в одне таке собі велике Село, й стенд виглядав, як сільська книгарня кінця 70-х років. Звичайно, на найвиднішому місці українського стенду стояла книга І. Драча, але навряд чи в такому антуражі виставлений у центрі експозиції альбом «Л. Кучма», випущений ще три роки тому, сприяв підвищенню рейтингу й Президента, й України.
А поряд, у престижній частині залу, були розташовані дійсно розкішні стенди. Особливо вражав стенд видавництва «Олма- прес», яке, так само, як і Україна, святкувало своє 10-річчя. Читач може отримати уявлення про стенд з фотографії, але вигляд цього величного стенду просто неможливо передати фотографіями. Автор нічого подібного не бачив ні на Лондонській, ні на найбільшій у світі Франкфуртській ярмарках. Не буде перебільшенням сказати, що поруч із цим стендом відвідувачі просто завмирали з відкритими ротами.
Мені читачі можуть заперечити, що це ж у Москві. Але вдумайтеся, адже честь України, яка щойно відзначила своє 10-річчя, на іміджевому книжковому ярмарку щось означає. Адже в Росії живе близько 20 млн. українців. І їм було дуже соромно. Соромно має бути й усім нам. Особливо якщо врахувати, що стенд для «Олма-прес» розробив один із найпопулярніших і найвідоміших киян у Москві Борис Краснов.
Проте організатори виставки з боку Держкомінформу України були цілком задоволені собою. Адже порівняно з торішнім ярмарком спостерігався «істотний» прогрес. Якщо 2000 р. половина полиць були порожні й на них через якийсь час розташувалася якась стороння фірма, що торгує ковбасою, то цього разу всі полиці були заповнені книжками. Організатори української експозиції здійснили «подвиг» — з усієї країни насилу зібрали декілька сотень книжок для заповнення невеличкого стенду, причому чимало із цих книжок незмінно кочують iз року в рік по виставках і вже давно не є новинками.
Звичайно, наші люди звикли задовольнятися малим і радіти дрібницям. Однак слід чітко відрізняти, особливо державним чиновникам, де справа стосується їх особисто, а де пріоритетом є Імідж країни. Адже важливо не те, як між собою або в палаці «Україна» розхвалюють Україну чиновники на урочистих зборах, а те, як вона виглядає в очах світової громадськості.
Нам потрібна Україна Сучасна, Україна Модернова, Україна, яка Читає. Нам потрібен Його Величність Пан Читач. У Росії, де становище набагато краще, ніж в Україні, вже б’ють на сполох — 40% населення країни не читає книжок. Президент Росії В. Путін заявив, що для нього книга стає найважливішим пріоритетом для становлення Російської культури та держави. Ми на сполох не б’ємо. Тому що наші чиновники книжок не читають. Їм вистачає своїх інструкцій, які вони плодять у неймовірних кількостях, забюрократизувавши країну над усяку міру. Але будемо справедливими. Хіба можуть чиновники дозволити собі купити книжку? Якщо оклад у першого віце-прем’єр міністра — 400 грн., у держсекретаря — 380 грн., у держсекретаря міністерства — 340 грн. (за прожиткового мінімумі 331 грн.), то як вони можуть купити книжку, яка коштує 20—40 грн.?
У режимі максимальної економії першому віце-прем’єру вдасться купити щонайбільше 2 книжки на рік, а для чиновника-книголюба середнього рангу книжка є нездійсненною мрію, оскільки його оклад нижче за прожитковий мінімум. Що ж їм робити, якщо вони захочуть купити більше? Як тут не згадати про корупцію.
А хіба може купити книжку 70% населення, яке отримує менше за прожитковий мінімум? Можливо, читання книжок — це вигадка Росії, яка нас протягом всієї нашої історії гробила, а тепер ще й почала активно друкувати для нас книжки українською мовою, щоб ми її не забули. Адже в нас уже з’явилося дві нові мови: бюрократична серед чиновників і «суржик» серед населення. Останнім часом серед українських видавців популярним є анекдот: зустрічаються два українці, щоб йти на день народження до третього «нового» українця й думають, що купити. Один каже другому: давай купимо йому книжку. «А навіщо, — відповідає той, — адже в нього одна вже є». І прикро те, що цей анекдот все більше набуває рис злої реальності.
Я недарма на початку статті написав, що ця проблема безпосередньо пов’язана з національною безпекою країни й потребує розгляду на Раді національної безпеки. І не лише тому, що книга — це особливий духовний продукт і є потужним знаряддям інформаційного та ідеологічного впливу, й не лише тому, що за нею стоїть ціла галузь економіки. Ця галузь, вельми потужня та впливова в усіх розвинутих країнах, просто на очах розвалюється в Україні.
Але є чинник значно важливіший. Уже абсолютно очевидно, що у XXI столітті процвітатимуть країни з активним, мислячим і, головне, творчим населенням.
За творчість відповідає права півкуля мозку. Діяльність правої півкулі стимулюється й розвивається читанням художніх, пригодницьких і фантастичних книжок, філософською, культурологічною, психологічною та міфологічною літературою. Така література розвиває образне мислення, розвиває творчість і любов до світу. В людей, які нічого не читають або читають самі лише інструкції, права півкуля деградує, а функціонує тільки раціональна ліва, яка не здібна до винаходів. Якщо кількість людей, здатних творче мислити, стає нижчою за 50%, нація починає деградувати. В Україні ця деградація очевидна. У значної частини населення голова перетворюється на чистий аркуш, тому що воно не може через економічні причини купувати не лише книжки, а й газети. Та й не вважає за потрібне забивати свою голову читанням, коли перед більшістю стоїть головна мета — вижити. Про те, яка кількість населення «копирсається» на городі, зазначено навіть у Посланні Президента: «Великого поширення цей різновид діяльності (з особистого підсобного господарства) набув і серед міського населення». Зрозуміло, що цим громадянам України не до книжок. Інша частина населення вважає читання книг некорисним заняттям. Адже читання не приносить грошей, і еліта не показує приклад.
Людина, яка Читає, не ставиться в нас у центр держави. Це не престижно. Державі не потрібні мислячі й читаючі люди, їй потрібні лише тупі виконавці. Але така держава нежиттєздатна. Розвал починається не в навколишній дійсності. Розвал і руйнація починаються в голові. І найкращий показник цього — кількість книжок, виданих на людину. За кількістю академіків гуманітарних наук ми випереджаємо більшість розвинутих країн світу. За кількістю читаючих людей — ми серед останніх. Але наші академіки практично не відомі в світі, а те, що країна деградує, бачать усі на таких іміджевих ярмарках, якою є Московська, а також Франкфуртська, Лондонська.
Перетворимося ми на глуху провінцію чи підемо шляхом модернізації — залежить від нас. Але провінції держава не потрібна. Провінція самодостатня за будь-якої держави. Держава треба нам, людям, які Читають. Вибір шляху розвитку України не терпить зволікання. Рахунок йде вже на хвилини. Людина, яка Читає, стає рідкістю в Україні. Зникла культура читання, на наших очах відбувається розрив еліт, масово емігрують володарі інтелектуальної власності, а ми заспокоюємо себе розмовами про шлях у Європу. Тільки з яким багажем ми туди прагнемо увійти? З танками й без книжок? Невже для цього нам вистачить двох рушників?
ІНША ДУМКА
«День» зв’язався з головою Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення Іваном Драчем, щоб з’ясувати, чому все ж таки він — попри усі очікування — не приїхав на ХIV Московську міжнародну книжкову виставку-ярмарок. Як запевнив «День» Іван Федорович, він «дуже хотів поїхати», але «має над собою начальство», яке його «не пустило, сказавши, що тут повно є роботи». «Я душею рвався в Москву, але не сталося», — сказав Іван Федорович. Рівень представництва України на ярмарці «Дню» прокоментувала Ольга ЖИРЯКОВА, завідуюча сектором книжкових виставок та ярмаркiв Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, керівник української делегації на ХIV Московській міжнародній книжковій виставці-ярмарку:
— Цього року, на мою думку, делегація України була найбільш представничою. До її складу увійшли 22 фахівці. Усього ми представили на цій виставці 864 книги. Слід відзначити, що цього року для нашої делегації було надано великий виставковий модуль — стенд у 36 квадратних метрів. Відразу хочу відмітити, що десять iз них були нам «подаровані» (безкоштовно надані) особисто нашим земляком — генеральним директором Генеральної дирекції Московських міжнародних виставок-ярмарок Миколою Овсянниковим, тому ми могли представити усю книжкову продукцію, яку привезли з собою. Окремі стенди мали наші видавництва «Картографія», «Держпідприємство «Преса», «Товариство «Знання» та «А-ба-ба-га- ла-ма-га». Взагалі подібного типу поїздки вимагають великих коштів, яких велика кількість вітчизняних видань — особливо державних — не мають, а для Держкомітету виділяється під це мізер — і тому багато що робиться на власному ентузіазмі. Серед наших особливо виділялися видавництво Київського національного університету будівництва та архітектури (який, до речі, уклав цікаві договори з московським «Стройиздатом» на спільні видання потрібної в Україні спеціальної літератури), «Освіта», «Сонет», «Олімпійська література», «АСК», «Махаон-Україна», «Навчальна книга «Богдан», «Веселка», «Техніка», видавниче агентство «Книга пам’яті України», «Перун». Останнє видавництво презентувало на ярмарку свій «Великий тлумачний словник сучасної української мови (170 тисяч слів)», який був випущений спеціально до 10 річниці Незалежності України. Додому учасники везли тільки виставкові екземпляри книг — усі інші частково передали московській бібліотеці української літератури та в книгарню Українського культурного центру. На мою думку, головний результат участі нашої делегації — як ніколи багато видань, присвячених власне Незалежності України. Попит на українську книгу був великим. Особливо питали за українські пісні та поезію — і тут було важко щось сказати, тому що, наприклад, тому ж «Українському письменнику», який міг би привезти поезію, така подорож не по кишенi.
Микола СЕНЧЕНКО, директор Книжкової палати України:
— Вважаю, що Україна на цій зустрічі була представлена найкраще за всі попередні роки. Окрім того, якщо минулого року в нас був невеличкий стенд, і в день відкриття на ньому працював буфет, тому що тоді вже два роки Україна не проплачувала участь у цьому заході, то цього року Україні був присвячений цілий відсік. Мені було дуже прикро, що наша делегація все-таки не була представлена на такому високому рівні, як інші, вже не кажучи про представництво господарів зустрічі. Напередодні від’їзду Іван Драч обіцяв, що він обов’язково приїде, але чомусь відмінив свою подорож. А це було би так закономірно, якби у 10-рiччя Незалежностi України її делегацію очолювала така шанована людина.
