Книги, видані газетою «День», завжди надихають на роздуми, змушують замислитися над українським теперішнім і майбутнім, над важливими сторінками нашої історії. Вже протягом шести років Бібліотека формує новітнє бачення культури України, її минувщини, допомагає зорієнтуватися у сучасності. Недарма книгам «Дня» Міністерство освіти та науки надало гриф «Для використання в якості допоміжної літератури» в навчальному процесі середньої школи. У цьому році учасникам літньої школи журналістики для відбору було запропоновано написати невеличні есе про Бібліотеку. Як відомо, література допомагає сформувати спільний інформаційний простір, що зближує людей. Чи не тому учасникам Літньої школи так легко спілкуватися між собою? Пропонуємо вашій увазі студентські роздуми над «Бібліотекою газети «День».
Денис ОПАРІЄНКО, Дніпропетровський національний гірничий університет, про книгу «Мої університети»:
— Усі теми книги поєднані однією важливою прикметою. Вони мають суспільний чи громадський інтерес. У своїй сукупності вони творять віртуальний університет — сукупність людей, котрі знаходять спільну мову на теми, які гідні їхньої уваги. Також вражає той настрій українофільства, з яким викладено матеріал — рідко можна зустріти такого роду видання. Тут можна відчути смак певних університетів — коротко, на зуб, щоб виробити апетит на більше. Та це видання йде значно глибше й саме по собі дає картину інтелектуального рівня українських університетів.
Олександр КАРПЮК, Запорізький національний університет, про «Бібліотеку газети «День»:
— Добре, що я вчасно зрозумів: якщо бігти за славою для себе, то можна розгубити дорогою золото своєї душі, можна загубити любов, тому що ти думатимеш лише про свій успіх, а не про людей. Тому, можливо, й добре, коли про менш відомих людей дізнаються не відразу, вони залишаються у тіні світів, що створили, та чекають того моменту, коли якась бабуся прочитає вірша чи невеликий твір лише їй відомого письменника — так і стають маленькі світи письменників відомими для інших.
Артем ЖУКОВ, Національний університет «Острозька академія», про книгу «Дві Русі»:
— Зазвичай історію держави вивчають, у нас же — намагаються віднайти правду. І завдяки тим, хто хоча б трохи намагається пролити світло на темний пласт нашого минулого, складно переоцінити значення книги «Дві Русі», бо вона звертає увагу на найбільш суперечливі моменти української історії, тлумачення яких покладено на плечі свідомим громадянам держави Україна. Справа не в тому, що ми не хочемо вивчати власне минуле, а, переконаний, у тому, що дехто не хоче усвідомити свою другорядність у тому процесі. Перекручена історія ніяк не дозволяє масам усвідомити такий простий і беззаперечний факт, що ми не ті, за кого нас мають, як прийнято вважати, брати наші старші...
Ліна ШВИДКА, ВМУРоЛ «Україна», про книгу «Дві Русі»:
— Ця книга дає можливість стверджувати, що саме ми створюємо історію, але треба пам’ятати, що й історія створює, формує нас. Історія України — це ми самі, наші вчинки, думки, дії. Але й наші дії, думки та вчинки залежать від того, якою історією ми живемо в серці, які почуття в нашу свідомість заклала ця історія, культура рідної землі.
Анна СЛЄСАРЄВА, КНУ ім. Т. Шевченка, про книгу «Україна Incognita»:
— Не раз на уроках історії у школі я ставила собі запитання: як цей цікавий предмет можуть так жахливо викладати? Недоліків було багато, а найперший — застарілі, нудні підручники, читаючи які, хотілося скрикнути: «Не вірю!»... Натомість, матеріали про давні міста-держави, про княжу добу в «Українi Incognita» підтверджують той факт, що протягом віків ми не просто «існуємо» у світовій історії — ми її створюємо. Ми — давня нація з унікальною культурною спадщиною і яскравими особистостями.
Ігор САМОКИШ, Запорізький національний університет, про книгу «День і вічність Джеймса Мейса»:
— Найбільше вражають його дослідження Голодомору 1932—1933 рр. Вони — по-своєму трагічні, унікальні, неповторні. Головне — навіть не погляд іншої людини на трагедію, спричинену більшовиками в нашій країні, а те, що Джеймс Мейс намагався «приборкати» в українцях той комплекс другосортності, який так палко впроваджувала й розвивала сталінська влада. Книга «День і вічність Джеймса Мейса» звертає увагу на найболючіші йі актуальні проблеми нашого суспільства.
Ярослав МІЗЕРНИЙ, Національний університет «Острозька академія», про книгу «День і вічність Джеймса Мейса»:
— Про постать Джеймса Мейса я чув ще до того як взяв до рук книгу «День і вічність Джеймса Мейса». Але не замислювався над глибиною значення цієї особистості для української історії. Його життєвий шлях захопив мене лише після того, як прочитав книгу. Перша думка — до чого повинні дійти українці, щоб громадянин Америки повертав їм найболючіші моменти їхньої же історії! А потім запитання: як зумів цей же громадянин Америки настільки полюбити Україну? Значить, чимось-таки особлива ця земля...
Дар’я КОЦИЛО, Запорізький національний університет, про книгу «День і вічність Джеймса Мейса»:
— Україна почала виходити на міжнародну арену, її поважають. Держава, що пережила стільки криз, і, здавалося б, повинна бути зламаною та пригніченою, знов яскраво заявляє про себе. «Голодомор — геноцид української нації», — кажемо ми світовій спільноті. І в цьому велика заслуга Джеймса Мейса.
Ганна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія», про книгу «День і вічність Джеймса Мейса»:
— Читаючи книгу «День і вічність Джеймса Мейса», ніби опиняєшся там, в тих далеких 1932—1933-х. Виникає дивний парадокс: американський журналіст намагається будь-яким чином переконати увесь світ, що це був запланований та навмисне організований метод знищення з лиця землі нас, українців, і як нації, і як країни. Натомість українська влада побоювалася сказати про це. Гірко стає. Адже «товариш Сталін» досягнув головної мети: він знищив Україну та її дітей не тільки фізично, а й духовно. Він знищив і розтоптав самоідентифікацію народу і змусив боятися... І мовчати, мовчати, мовчати... Навмисне та цілеспрямоване вбивство нації, мільйонів людей стало трагедією такою ж тихою і такою ж німою, як і загибель мільйонів голодуючих — безсловесні страждання перед порогом Смерті, а також як і загальна політика тогочасного режиму — ні слова всьому світові про те, що відбувається насправді в Радянському Союзі... Ні слова! Ні звуку! Ні шереху!.. Хати-пустки, голі вулиці, чорне сонце і ще темніший увесь світ — ось картина тогочасної України.
Вікторія СКУБА, Національний університет «Острозька академія», про книгу «Апокрифи Клари Гудзик»:
— Скласти уявлення про книгу можна на підставі того, хто є її автором, або ж прочитавши її. А от повірити у написане можна тільки тоді, якщо ці слова торкаються струн твоєї душі, співзвучні з їхньою власною мелодією. Кожна стаття книги — це окрема проблема, окремий біль, окрема частинка історії та релігії, окреме «вірю» чи «не вірю». Есе- роздум можна написати про кожну статтю. Адже, читаючи книгу, варто задумуватися над кожним словом. Її потрібно просто нести до українських родин. Адже чого- чого, а терпимості та вміння приймати позицію іншого нам справді не вистачає. Тому книга потрібна всім. І хочеться вірити, що змінити щось іще можливо. Що є ще кого змінювати. Що ми навчимося слухати одне одного. І що знову буде віра, а не церква. І що священнослужителі звертатимуться до людей рідною мовою. І тоді відпаде проблема визнання української церкви. Бо хіба важливо, чи визнають щось, що вже існує безпосередньо, живе і міцніє у серцях людей?
Дарина ГУЗЕНКОВА, Національний університет «Острозька академія», про книгу «Апокрифи Клари Гудзик»:
— Клара Гудзик — це представниця «аристократичної» (тобто інтелігентної) журналістики, що вимагає інтелігентного читача. Звісно, не з усім зі сказаного нею можна погодитись, але чи не наявність полеміки у творах і є ознакою здорової журналістики?
Ольга ЮДІНА, Дніпропетровський національний гірничий університет, про книгу «Мої університети»:
— І начебто ця книга — зовсім не ліричне оповідання, але, перегорнувши останню сторінку цього «щоденника», раптом відчуваєш, як на душі стало тепло і якось по-домашньому затишно, спокійно і щось тягне перегорнути ще одну сторінку, потім ще одну...
Лідія АКРИШОРА, КНУ ім. Т. Шевченка, про книгу «Україна Incognita»:
— Україна — це не просто країна з прекрасним ландшафтом, чудовою мовою та привітними людьми, це земля багатовікової історії з безліччю загадок і таємниць, золоті невтомні руки українських хліборобів, це зелень Карпатських гір та безмежність степів Криму, садок вишневий коло хати та місячні ночі, вишиваний рушник, червона калина, яка зустрічає козаків із походів, блакить синього неба та біль розлуки матерів, що проводжають синів на війну, це віра в краще майбутнє та незламність патріотичного духу, постійне гноблення та боротьба за незалежність, це милозвучність солов’їної пісні та мелодійність материнської колискової, самобутність культури та чарівність гуцульського краю.
Тамара БАЛАЄВА, Запорізький національний університет, про книгу «Дві Русі»:
— Ліна Костенко у своєму матеріалі «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф» наголошує, що наша країна довгі роки позиціонувала себе як жертву, пригнічену іншими країнами та нескінченними злиднями. А з такою світоглядною позицією важко ставитися з повагою до себе, а тим більше — вимагати поваги від інших.
Катерина КУДІНА, Запорізький національний університет, про «Бібліотеку газети «День»:
— Наша історія — глибока скриня, з якої можна і треба черпати знання, в теперішньому і майбутньому не повторювати помилок наших пращурів. Багато трагічних і славетних сторінок історії пережила наша земля, наша Україна. І про них мусить знати кожен: «від малого до старого». Книги з «Бібліотеки газети «День» дарують нам неабияку можливість отримати ці знання.
Марина МАРТЬЯНОВА, ВМУРоЛ «Україна», про книгу «Видатні люди України»:
— Важливо знати про людей, які своїми знаннями, силами, натхненням, майстерністю, долаючи перешкоди й негаразди, доводили, що Україна — це могутня держава.
Вікторія ПРАСОЛ, ВМУРоЛ «Україна», про книгу «Війни і мир»:
— Чи ви знаєте своїх сусідів? Думаю, що так. Споконвічні анекдоти про цих наших «нерідних родичів» жваво показують життя- буття поряд. Деяким щастить більше, і «нерідні» часто виручають і допомагають; деяким — менше, — і тоді доводиться білити наново стелю. Бувають легкі часи, бувають тяжкі, але якщо ви сусіди, то хочете чи ні, але маєте співіснувати, а іноді жити якщо не в злагоді, то хоч у нейтралітеті. Коли ж сусіди — дві великі країни, з давньою і складною історією, анекдоти часто стають реальністю, втілюючись у життя.
