Такими історичними збігами, на які багата біографія стародавнього Володимира-Волинського, можуть похвалитися небагато міст. Перша писемна згадка про нього вміщена у найдавнішому київському літописі «Повість минулих літ» і датується 988 роком. Бо саме того року князь Володимир, котрий охрестив Русь, під час походу на захід додав до своїх земель язичницьке місто Лодомир і назвав його на свою честь.
Отож одночасно з відзначенням 1020-ї річниці хрещення Русі старовинний Володимир відзначатиме і свої іменини. Про те, як живеться колишній столиці Волинсько-Галицького князівства (нею Володимир був 137 років!), місту з історично стратегічним розташуванням на кордоні України з Євросоюзом, та про те, чому прикипів до невеличкого міста, хоч міг зробити велику кар’єру, наша розмова з Володимир- Волинським міським головою Петром Саганюком, який на цій посаді уже четверту каденцію.
А МІГ ВИБРАТИ «АРТЕК»...
Вранці на «прийомі» у міського голови побувала його... рідна мама, котра, незважаючи на поважний вік (вже за 80), мешкає сама у селі Жовтневe.
— Як не просимо, переходити до нас, дітей, не хоче. Ще господарює сама.
Жовтневим рідне село Володимир-Волинського міського голови було не завжди.
— Історично воно назване... Могильним. Кажуть, що колись тут відбулася велика битва зі шведами. На околиці є урочище Ревінь: мовляв, кров поранених текла таким потоком, що аж ревіла. Був і стародaвній чоловічий монастир, дaвнє кладовище, котрого вже майже нема. А ще був у селі військовий аеродром, який на польський манір називають і досі «лєтниськом». То на ньому 1958 року приземлявся літак з Микитою Хрущовим, який прилітав інспектувати військових: у селі ж стояв авіаполк. Я ще був дитиною, стояв збоку: босоніж, у домотканих штанцях з однією шлейкою... І дуже чітко запам’ятав величезні літаки та велику кількість легкових машин. Що відбувається, звісно, не розумів, але здогадувався, що щось дуже серйозне.
Оскільки Могильне-Жовтневе майже завжди було наповнене військовими, то хлопцеві теж хотілося одягнути військову форму. Проте коли поїхав здавати документи у військкомат, аби вступати у військове училище, втрапив... на святкування дня народження когось із його працівників.
— Подивився на ту пиятику зранку до вечора, і в мене пропало (сміється) бажання служити у такій армії. Тому подав документи у Львівський лісотехнічний інститут, бо жили ми за 300 метрів від лісу і лісники також приваблювали формою...
В інституті на своєму факультеті Петро Саганюк мав найвищий бал. Чотири роки їздив у студентські будівельні загони.
— Нещодавно у Ханти-Мансійську проводили саміт, а 1969 року це було глухе, забите містечко, яке забудовували ми, українські студенти. Так само і Сургут. А Тюмень! Коли ми сюди вперше прилетіли, то аеропорт тільки будувався. Ми для сургутського аеропорту зводили адміністративне приміщення. У Якутії будували мости на першій асфальтованій дорозі... Після закінчення інституту я мав право на вільний розподіл. Друзі ним скористалися: поїхали хто в Прибалтику, хто на Далекий Схід... А я повернувся на свою Волинь.
— Великі міста не приваблювали?
— Мене туди абсолютно не тягнуло. Ще коли працював у комсомолі (а Петро Саганюк свого часу очолював Волинський обком ЛКСМУ. — Авт.), то отримав пропозицію очолити табір «Артек». Пропозиція, що й казати, заманлива, проте... шкода було кидати Волинь.
Після комсомолу, коли у колишньому Радянському Союзі настали часи перемін, Саганюк повернувся на господарську роботу. Очолював Володимир-Волинський держлісгосп, який займав територію чотирьох районів. Із 1988-го очолював Володимир-Волинський міськвиконком, з 1992-го був представником Президента у Володимир-Волинському районі. Потім — знову держлісгосп. І з 1998-го беззмінно очолює Володимир-Волинську міську раду. Загальний стаж на посаді міського голови сягає двадцять років!
Коли мене тоді обрали, то пам’ятаєте ж, який був час? По півроку без зарплати, виробництво стояло. А ми, мабуть, першими в Україні погасили заборгованість по зарплаті серед бюджетників. А згодом — і у виробничій сфері. І коли мене запитують, як цього досягти, кажу одне: треба мати сильну команду. Це, найперше, мої заступники Микола Веремчук та Лариса Кулікова, з якими я, образно кажучи, в одній упряжці з 1998-го. Ми зразу зрозуміли, що повороту до старого немає, треба будувати свою державу. Я тоді взяв під 90 відсотків голосів виборців. Потім був другий термін, третій...
— І коли було найскладніше?
— Складніше тепер. Я люблю свою історію, свій народ, свою культуру, природу, але не можу зрозуміти цієї дикої демократії... Розумію, що я — вільна людина, вільно повинен думати і діяти, але мусить бути і верховенство закону. Проте порядку в державі ще бракує. Ось маємо велику проблему з колишнім військовим містечком... Це територія у 25 гектарів майже в центрі міста. Вояки вибралися сім років тому, приміщення стали непридатними. Ну якщо там казарми по 100 років!.. Перекриття дерев’яні, казарма ж триповерхова. Що там можна зробити? Зняти дерев’яні перекриття і дати моноліт чи бетонні плити — воно ж може розвалитися. Військові й не проти усе передати, але просять: дайте взамін 30 квартир. По- перше, за що давать? Земля ж під казармами міська. За свою землю квартири давати?.. Хоча я прихильник того, аби військові мали своє житло. Продати містечко вони не продадуть, бо треба мати право власності на землю, а його депутати не дадуть. А купувати ці приміщення на знос, аби щось там зробити?.. Є проблема. На мою думку, вихід у тому, аби хтось у державі — бо таких містечок в Україні багато — прийняв рішення цільовим призначенням передати ці об’єкти органам місцевого самоврядування. І водночас ввести своєрідний військовий податок, коли певний відсоток від вартості споруджуваного житла йшов би на квартири для військових. Іншого виходу наразі не бачу.
— Це найбільша проблема міського голови Володимира-Волинського?
— Це одна з великих проблем. Комунальні мережі, які маємо, дуже старі — це проблема всіх українських міст. Їх треба міняти, але розмови про реформування галузі тільки ведуться. У нас водоканал розміщений у низині. Щоб дати воду у військове містечко №2, аби додати піватмосфери туди, тут треба додати сім атмосфер. Зразу вискакують фонтанчики... Військові своє майно не передають, а передають житло. Воно збудоване наспіх, з блоків. Ми одні такі помешкання прийняли, будемо приймати й інші. Ви уявляєте: усі мережі міняти! Якби ми їх торік не поміняли, мали б другий Алчевськ... До того ж котельня — на території військової частини, а житлові будинки — за її межами. Треба мережі розділяти. Це створює зайві проблеми, але якби була стабільність у державі, їх долати було б легше.
НА КОРДОНІ З ЄВРОСОЮЗОМ
— Володимир-Волинський можна назвати великим малим містом України. Велике воно за своєю історією...
— 137 років лише було столицею Волинсько-Галицького князівства!
— ... але мале за кількістю населення: всього 40 тисяч. Проте має прикордонний статус. Це для нього благо чи клопіт?
— Ми справді є своєрідними воротами України для країн Євросоюзу. І мусимо відповідати цьому статусу. От чому полякам, з якими сусідимо і в яких свої проблеми, легше, ніж нам? Бо у них одна титульна нація, 90 відсотків населення — поляки, по-друге — одна релігія, одна церква, котра об’єднує. Це добре, що в нас у Володимирі вже років із вісім мирно співіснують різні конфесії, але ж не загалом в Україні... По-третє, у поляків поняття приватної власності визріло значно раніше, ніж у нас. У них кожен клаптик землі має господаря, а у нас в місті є ділянки, коли господар живе поряд, а чекає, аби бур’яни скосив міський голова... Навіть просто подивитися на нашого ж громадянина, як він поводиться на батьківщині та як — у Європі. У нас покурив — недопалок під ноги кинув... У Польщі — шукає корзину для сміття. Цього ми теж повинні у сусідів вчитися.
— Що корисного з польського досвіду ви запровадили в місті?
— Одним із побратимів Володимира-Волинського є польське місто Кентшин. У них є завод, який випускає вуличні світильники фірми «Філіпс». То ми почали у них ці світильники брати, реконструюємо освітлення міста. Нині ці економічно вигідні світильники встановлені уже на центральних та прилеглих вулицях міста. Якщо раніше використовували лампочки потужністю 500 ват, то тепер найбільша — у 150 ват, а вона ж іще довговічна й надійна. Світильники не перегоряють роками!
Поляки є нашими найпершими інвесторами. Адже й у Володимирі є цікаві моменти, які їх приваблюють. Хоч старий хлібозавод, але випускає дуже смачний і якісний хліб. Є дaвній консервний завод, котрий все ж випускає якісне дитяче харчування, — це торгова марка «Пуп- сік». Його давно треба реконструювати, і днями чекаємо на представників датської фірми, котра виявила до нього інтерес. Розвиток промисловості у місті відчувається. Підприємство «Гербом-холдинг» з українсько-російсько-польським капіталом діє уже 12 років, на місяць випускає на 25 мільйонів гривень продукції й у своєму класі меблів займає перше місце у державі. Має велику ділерську мережу не лише в Україні, а й у країнах СНД, Швейцарії, Німеччині, Польщі, магазини є навіть в Ізраїлі... Тут працює півтори тисячі чоловік, а середня зарплата — дві з половиною тисячі гривень. І все ж відчувається... дефіцит робочої сили.
— ?!.
— Бо прикордоння! Якщо у нас роботодавець дасть зарплату дві тисячі гривень, то наші сусіди за Бугом дають нашим заробітчанам у перерахунку по три тисячі. А дисбаланс робочої сили мають і вони, і ми. По-друге, наші люди бачать, як живуть у країнах НАТО і Євросоюзу, мають до чого прагнути. Стараються виживати і жити достойно! На території міста зареєстровано 160 малих підприємств: користаються досвідом Польщі, де приватний бізнес — давно. Хтось пече печиво, хтось робить ковбасу, хтось хімчистку відкрив — уже люди мають роботу, а місто — свою вигоду.
— Чим Володимир-Волинський може поділитися з сусідами з Євросоюзу?
— Ті ж поляки мають у нас свій інтерес, бо мали ті ж проблеми, які ми вже пережили: вуличні ринки. Тут вони вивчали наш досвід. У нас 1998 року вулицею не можна було пройти, усі торгували... І м’ясом, і сиром — просто на асфальті. Ми за півроку це явище ліквідували, і люди нас зрозуміли. Краще ж прийти у магазин і зробити покупку цивілізовано, ніж придбати сумнівний продукт на стихійному ринку. У нас нині чотири ринки, один, як бачите, біля самої міської ради, тут порядок, ми стараємося, аби вся продукція проходила ветеринарний контроль.
ДАВНЯ СТОЛИЦЯ ВОЛИНІ
Господарство, яке очолює Петро Саганюк, має свою специфіку: в давньому Володимирі лише історичних храмів — близько десятка.
— Серед них такі унікальні, як Успенський собор, третій за віком в Україні після Софії Київської й храму Бориса та Гліба у Чернігові. А Василівська церква, вона унікальна тим, що така одна у світі за своєю архітектурою. А Зимненський монастир?! Він старіший за Києво-Печерську лавру. 10 років ми цього добивалися, але місто таки отримало статус державного заповідника. У нас три рази був президент Леонід Кучма, один раз — польський президент Олександр Квасневський, торік був Віктор Ющенко, очікували його приїзду напередодні 1020-річного ювілею.
— Що вдалося зробити для збереження історично-культурної спадщини Володимира-Волинського?
— Відбудували усі храми. Собор Різдва Христового — це ж була руїна! На території Зимненського монастиря була тракторна бригада... Ніхто й не вірив, що там постане таке диво. Сьогодні й поляки автобусами екскурсійними масово їдуть, цікавлячись нашою історією, котра справді унікальна. Володимир же старіший за Львів, проте у певний період історії його знищили. Та й не кожен керівник дбав про збереження цієї спадщини.
Те, що ми на кордоні держави, що місто має таку славну історію і стільки унікальних й неоціненних пам’яток, мобілізує мене і мою команду. Хоча навантаження у мене значно більше, ніж у міських голів з Ковеля і Нововолинська. Є що показати — і часто приймаємо високих гостей. У тому ж Зимному дуже часто буває Блаженнійший Володимир, митрополит Київський і всієї України. Бував Євген Кирилович Марчук, Володимир Петрович Семиноженко, Олександр Олександрович Чалий, редактор газети «День» Лариса Олексіївна Івшина... Часу на ці зустрічі не шкода, бо це люди державного рівня, які щось підкажуть і мені. Мені завжди приємно спілкуватися з Євгеном Кириловичем — спокійний, виважений, а яка ерудиція! Я його, хоч і різниця у віці невелика, слухаю, як мала дитина! У нашій державі таки є справжня еліта, яку треба використовувати. Мені здається, що таких людей бракує у Верховній Раді.
— Яке ваше найбільше досягнення на посаді Володимир-Волинського міського голови?
— Таки вдалося щось зробити. Промисловість працює, місто, відзначають, має свої «родзинки»: високої якості продукцію. Хліб, цукор, дитяче харчування, меблі... Можемо похвалитися хорошими дорогами. Ми відкрили у місті гімназію, яка на дуже хорошому рахунку в області. Тут працюють науковці з Волинського національного університету, створена хороша наукова база. Так бракує ще одного корпусу! Тому на два роки нинішньої каденції у мене два головні об’єкти: приміщення для гімназії та спорудження у місті інфекційної лікарні, що теж є гарячою проблемою. Ми збудували плавальний басейн — може, єдині в Україні. І вже завершуємо спорудження спортивного комплексу.
— На іменини прийнято приходити з подарунками: з чим зустрічає 1020-річний ювілей хрещення Русі дaвній Володимир?
— Ювілей збігається з Днем міста, який ми традиційно відзначаємо у дні пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира. Вже в 15-й раз відбудеться Міжнародний молодіжний фестиваль «Володимир- 2008», на який приїжджають найвідоміші українські естрадні співаки, пробує свої сили талановита творча волинська молодь. Ми чекали, що напередодні ювілею приїде Президент України Віктор Ющенко, але урочистості з нагоди 1020-річчя хрещення Русі у Києві, мабуть, завадили йому це зробити. Ми хотіли просити Президента (і будемо це робити!), аби був даний дозвіл відкрити крипти з дaвніми похованнями в Успенському соборі. Бо є перекази, що там поміж інших князів похований і батько Данила Галицького князь Роман. Якби це дослідити (а вартість таких робіт — щонайменше 500 тисяч гривень), то історичні відкриття були б у будь-якому разі. Врешті це б сприяло й збільшенню інтересу до нашого міста, хоча й нині приймаємо цілі автобуси, зокрема й поляків, котрі цікавляться нашою, як вважають, спільною історією.
До ювілею завершили, нарешті, довгобуд: приміщення школи-інтернату для дітей з вадами слуху, які до того навчалися у колишніх конюшнях... Така школа — єдина в Україні. Також звели соціальний гуртожиток квартирного типу. Маємо у місті школу-інтернат для дітей-сиріт. І стикнулися з проблемою, що її випускникам, буває, нікуди іти після її закінчення...
Ці шикарні, інакшого слова не підбереш, споруди ми бачили. Зводиться у місті й храм святого Володимира — на думку міського голови, який на його спорудження щомісяця віддає із зарплати тисячу гривень, такий храм у місті Володимирі має бути. Зводить його єпархія Київського патріархату, але це народна будова.
— І знову відчувається вплив прикордоння держави, — каже Петро Саганюк. — У Польщі 90 відсотків населення — римо-католики, але діють і православні церкви та інші конфесії. Ми це бачимо і розуміємо, що, аби бути цивілізованою державною, мусимо мати між собою порозуміння.
