— Якщо бути хронологічно точними, то ювілей ми мали відзначати минулого року, — сказав Євген Коваленко , — але, на жаль, не змогли знайти грошей на проведення концерту. Наша програма: «Кобза» збирає друзів» 15 грудня дасть можливість зустрітися на одній сцені музикам і співакам, які працювали в різні періоди в ансамблі. А глядачам пригадати улюблені шлягери. У колективі я працюю з 1977 року і вважаю, що ми зуміли зберегти найголовніше — дух української пісні. А те, що Костянтин Новицький нас не помічає — це його право мати власну думку. Він пішов із «Кобзи» наприкінці 70-х, займається викладацькою діяльністю. А ми активно виступали, гастролювали не лише в Українi і колишнього Радянському Союзу, але й у Канаді, Америці, Польщі. Записали чотири альбоми-гіганти і декілька синглів. Нещодавно ми повернулися з Японії, де брали участь у міжнародному фестивалі в м. Осацi, репрезентуючи українську естрадну пісню.
Сьогодні в «Кобзі» працює шість осіб: Микола Правдівський — соліст, плюс грає на народних інструментах, Петро Коваленко — кобза, гітара, вокал, Валерій Павловський — сопілка, духові народні інструменти, Володимир Солдатенко — вокал, клавішні, бас-гітара, Олександр Муренко — ударні інструменти і я — акордеон, клавішні інструменти.
Наш гурт живий і здоровий, повний планів. Вже готовий фольклорний альбом — це обробки народних українських пісень. Працюємо над наступним — «Прем’єри крізь роки», до якого увійдуть перші хіти групи. Я запрошую всіх на концерт до Палацу «Україна», щоб особисто пересвідчитися — «Кобза» в добрій формі і нам є чим порадувати своїх слухачів.
А ось погляд на ВIА одного з батьків-фундаторів групи — Костянтина Новицького, нині доцента кафедри «Народних інструментів» Національної музичної академії України.
— Наш ансамбль було створено, коли ми були студентами-першокурсниками консерваторії. Влітку 1968 року у нас з’явився унікальний інструмент — електробандура. У першому складі грало всього троє музикантів: на двох електричних бандурах Кушпет і я, а на флейті Гарбар. Своє головне завдання ми бачили в пропаганді бандури. Хотіли показати можливості цього унікального інструмента. Саме тому і назвали свій колектив «Кобзою». До речі, мали через це мороку і довго не могли його затвердити. Мене навіть викликали «на килим» у тогочасне Політбюро ЦК КПУ, оскільки на нас надійшов сигнал. Якийсь «добродій» повідомляв, що в київській консерваторії з’явилося «вогнище націоналізму». Нам пропонували, від гріха подалі, змінити назву, але ми були хлопцями впертими і не погоджувалися, доводячи, що бандура — духовний символ України. Нам дуже допоміг Платон Майборода, який написав лист-рекомендацію до «Укрконцерту», розхвалюючи справу, розпочату молодим естрадним колективом, і нас прийняли до штату.
Перші аранжування народних пісень робив Олександр Зуєв — самобутній композитор. Потім у нас з’явився чудовий соліст Валерій Вітер. Саме його голос записано на платівці-гіганті «Мелодія», який вийшов мільйонним тиражем у колишньому СРСР.
У «Кобзи» був свій музичний почерк, рідкісне для естради прекрасне багатоголосся. У репертуарі були твори сучасних авторів і самобутні народні пісні, аранжовані за допомогою електроінструментів. Їхній хіт «А ми удвох», «Ой ти, річенько-черевиченько», «Ой, поїхав за снопами», «Біля річки» та багато інших принесли ансамблю фантастичну популярність. У колективі панувала творча атмосфера. Збільшився склад команди, в якій кожний був творцем. За славою вони могли суперничати з грузинським «Орера», російськими «Самоцветами» і білоруськими «Пiснярами». Із зростанням популярності стали надходити пропозиції виступати за кордоном. І тут почалося! Невиїзним став Новицький. Саме через це Костянтин Георгійович був змушений піти з «Кобзи». Він став виступати самостійно по Україні, продовжував викладати в НМАУ.
— У ВІА розпочалася плутанина. Склад ансамблю багато разів мінявся, — продовжує К. Новицький. — Вітер став професійним художником. Гарбар грає у симфонічному оркестрі, пішов Кушпет, створивши кобзарську школу. І одного разу з початкового складу «Кобзи» нікого не залишилося. Те, що зараз Євген Коваленко подає за неї, — міф, фікція. Хіба це «Кобза», якщо в її складі немає бандури?
