Напередодні першого вересня «День» завітав на один із численних київських шкільних ярмарків і... побачив зошити із зображенням Сталіна та Леніна. Вони лежали серед іншого канцелярського приладдя на першому поверсі магазину «Читай-город», розташованого в самому центрі столиці. Як прокоментував нам ситуацію представник магазину, «всі зошити, які є у продажу, схвалені Міністерством освіти (!) і були закуплені виключно для розширення асортименту». Крім того, за словами представника магазину, вони розраховані не на молодших школярів, а на старшокласників, які вже обізнані з історією. А ще — на колекціонерів і людей, що цікавляться тією епохою... Проте зовнішнє «гламурне» оформлення зошитів — сріблясті, з вертикальним текстом латиницею червоного кольору — свідчить, що вони розраховані саме на смаки та вподобання молоді.
У вихідних даних вказано, що продукція «виготовлена на замовлення і під контролем російського ТОВ «Альт» у видавництві ТОВ «Полісвіт» у місті Дніпропетровськ». До речі, поряд із цими зошитами лежав не менш «цікавий». На червоній обкладинці — кремлівська зірка й автомат Калашникова. Усе це підкріплено написом: «Ничто так не успокаивает, как автомат Калашникова». Як пояснила «Дню» дитячий психолог Юлія Ульянова, «зображення зброї на продукції, розрахованій на дітей, — це недоречно». І це ще м’яко сказано...
Чи справді Міністерство освіти сертифікує та схвалює такі зошити? Якщо ні, то як на ринок потрапляють усі ці «витвори мистецтва» із зображеними на обкладинках людожерами і зброєю? «День» надіслав офіційний запит у Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України з метою прояснити всі ці моменти.
До речі, схожа ситуація із зошитами вже була наприкінці листопада минулого року. Тоді ЗМІ писали про тернопільську крамницю канцтоварів, яка, серед іншого, пропонувала покупцям учнівські зошити із зображеннями Сталіна, Леніна, Фіделя Кастро та Мао Цзедуна, об’єднаних у серії «Гламурні лідери». Майже відразу на вимогу Тернопільської міської ради зошити зняли із продажу. Втім, схоже, не всі зробили висновки з тієї історії. І тут уже варто говорити не лише про позицію контролюючих державних органів, а й про громадянську позицію та відповідальність (чи принаймні притомність) українського бізнесу.
До речі, у квітні цього року зошити із зображенням Сталіна, випущені у серії «Великі імена Росії», з’явилися на полицях московських магазинів. Прикметно те, що вони викликали негативну реакцію російської громадськості. Зокрема, члени Громадської палати засудили популяризацію Сталіна, а член ГП Сергій Волков прирівняв зображення Сталіна на зошитах до зображення свастики. Проте з продажу їх ніхто не зняв. А вже сьогодні їх можна знайти в Україні, і тут, здається, ніхто не проти...
Як оцінити це явище з точки зору здорового глузду? Слово — експертам «Дня».
«ЦЕ ПАТОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ»
Семен ГЛУЗМАН, правозахисник, колишній дисидент і політв’язень, відомий психіатр, директор Міжнародного медичного реабілітаційного центру для жертв війни й тоталітарних режимів:
— Чим більше я живу у своїй країні, тим більше розумію, що багато чого не розумію. Це ще одне моє гірке здивування після того, як FEMEN спиляв хрест біля Жовтневого палацу. Це ситуація, про яку я б сказав, що її не може бути. Але вона є.
Я думаю, що ми живемо в дуже дивній країні. І тут проблема не в тому, що не було люстрації, а в тому, що дійсно минуло 20 років — а це чималий термін — а громадянського суспільства в країні немає. Порушити кримінальну справу в цьому випадку неможливо, тому що комуністична партія у нас не заборонена, й на найближчих виборах вона отримає більше голосів, ніж мала раніше. Інша річ, що вона через деякий час зникне, бо підуть з цього світу люди, які є її адептами, членами. Я не знаю, що з цим робити, я розгублений. Це ненормальна, патологічна ситуація. І частково, непрямо, це залежить і від керівників країни, від менеджменту, який здійснює нинішній Президент Віктор Янукович, я не кажу про той менеджмент, який здійснював Віктор Ющенко.
Тут питання й громадянської позиції бізнесменів. Я дуже сподіваюся, що ці зошити не були схвалені Міністерством освіти, хоча Генпрокуратура повинна перевірити, що відбувається. Я розумію, що Сталін і Ленін не заборонені, безліч людей ходять під їхніми портретами, але школа має бути вільною від цього. Кримінального покарання тут не має бути, та воно й неможливе, бо ці двоє не є у нас ворогами українського народу. Сумно через те, що Україна може зникнути як держава, й проблема не в Путіні або Гундяєві, а в нас самих.
«ЦЕ ВСЕ Є ЧАСТИНОЮ КАМПАНІЇ»
Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, екс-директор Українського інституту національної пам’яті:
— Відбувається кампанія приєднання України до Росії з боку РФ. Її опрацьовано в усіх аспектах, і українська влада їй не опирається. Слідом за законом про мови, який є абсолютно абсурдним щодо можливості його повного виконання і який фактично проклав дорогу російській мові й закріпив двомовність в Україні, ми бачимо інші на перший погляд «дрібниці», як зошити із зображенням Сталіна й Леніна. Це все є частиною кампанії. Держава має звернути увагу на цю ситуацію, зокрема нею має зацікавитися СБУ. Крім національного знищення, відбувається і соціальне. Комунізм повинно бути засуджено в Україні, щодо нього має бути скликаний міжнародний трибунал, який заборонить цю течію у суспільстві взагалі.
«РАДЯНСЬКУ ІДЕНТИЧНІСТЬ НАПОЛЕГЛИВО НАВ’ЯЗУЮТЬ МОЛОДІ»
Руслан ЗАБІЛИЙ, український історик, фахівець з історії ОУН-УПА, директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові, екс-директор Центру досліджень визвольного руху:
— А якби з’явилися у продажу зошити із зображенням Гітлера й Геббельса, наприклад, як тоді реагувало б суспільство? Гадаю, що реакція мала б бути однозначною. У цій ситуації із зошитами, на яких зображено Сталіна й Леніна, мова іде про те, що створюють і наполегливо нав’язують радянську ідентичність не тільки дорослому населенню України, а й молоді. На такі випадки, я вважаю, потрібно реагувати досить різко, і це насамперед має бути реакція громадськості. Такі речі ображають почуття багатьох, зокрема тих людей, які постраждали від тоталітаризму, внаслідок сталінських репресій. Той, хто надрукував і розповсюджує ці зошити, мав би задуматися над такими питаннями, адже серед учнів є правнуки розстріляних під час репресій, постраждалих від голоду...
Ця проблема також лежить у морально-етичній площині. Я думаю, що батьки, які виховують своїх дітей в українських звичаях, у традиціях національної пам’яті і не забувають про те, які страждання пережив український народ, а може, навіть їхні близькі й рідні, відповідно відреагують на цю ситуацію.
Якщо ці зошити справді схвалено Міністерством освіти України, то в нормальній європейській країні, при адекватній владі із здоровим глуздом і хоча б якоюсь совістю міністр уже давно подав би у відставку. Більше того, гадаю, наслідки для нього, як і для всього уряду, були б не дуже втішними.
Чому влада не реагує на такі випадки? Тому що вона, навпаки, підтримує подібні ініціативні, створює для цього підѓрунтя, культивує їх. І на цьому прикладі вже зрозуміло, якою українською є влада і наскільки вона себе ідентифікує з Українською державою.
«ЖОДНА ЄВРОПЕЙСЬКА ДЕРЖАВА НЕ ДОЗВОЛИЛА Б ТАКОГО»
Володимир В’ЯТРОВИЧ, історик, публіцист, громадський діяч, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху (Львів), екс-директор Архіву Служби безпеки України:
— Цей випадок не має нічого спільного зі здоровим глуздом. В Україні такі речі мали б бути заборонені на законодавчому рівні, як це зроблено в інших країнах Європи. А той факт, що видається така продукція і продається в Україні, тим паче — на шкільних ярмарках, інакше як провокацією назвати не можна. Це — очевидне бажання повернути нас у «світле минуле». І насправді жахливо, що українські підприємства видають зошити із зображенням тих людей, які винні в смерті мільйонів українців. На мою думку, жодна європейська держава не дозволила б такого. На жаль, це лише один із елементів того, що відбувається зараз в Україні, її гуманітарній політиці, — повернення до радянського минулого, спроба відродження цього тоталітарного минулого і його героїзації. Це в Україні відбувається останні два роки, слідом за тим, що відбувалося в Росії. І це стосується не лише історії, не лише оцінки значення минулого, а й впливає на сьогодення: якщо можна реабілітувати злочинців минулого, то, відповідно, можна використовувати сьогодні ті методи і способи політики, які використовували вони, — порушення прав та свобод людей, придушення опозиції, придушення свободи слова тощо. Тобто це елементи набагато ширших змін, що відбуваються в Україні, й які свідчать про те, що наша держава починає відступати від нормального демократичного розвитку.
На жаль, у даному випадку із зошитами розраховувати на реакцію теперішньої влади Україні не доводиться. У нормальній ситуації на це мало б відреагувати Міністерство освіти, але з теперішнім міністром Дмитром Табачником чекати на це — безнадійно. Я не впевнений, що взагалі якісь зошити схвалюються Міністерством освіти і що в них є така процедура. Але, з другого боку, на жаль, з теперішнім Міністерством освіти в цьому не було б нічого дивного. Якщо воно впродовж двох років проводить свідому політику «вичищення» української історії з підручників, видаляючи цілі періоди й особистостей, які сприяли становленню незалежності України, коли в підручники повертаються пропагандистські формулювання, як, приміром, Велика Вітчизняна війна, то наступним кроком може стати реабілітація Леніна і Сталіна, як це відбувається зараз у Росії. Тому, передусім, у ситуації із зошитами має бути реакція громадськості.
Також це приклад повної безвідповідальності бізнесу. Але, гадаю, не йдеться про якісь виключно бізнесові інтереси — за цим, очевидно, стоять якісь політичні бажання, певні політичні сили, зацікавлені в реабілітації тоталітарного минулого. Я абсолютно переконаний, що навряд чи якомусь бізнесменові просто так прийшло в голову випустити такі зошити й заробити на цьому гроші. Вважаю, це радше не бізнесовий проект, а політична провокація.
«ЗА ЦИМ СТОЯТЬ ГРОШІ — Й АБСОЛЮТНО ЗРОЗУМІЛО, ЩО РОСІЙСЬКІ»
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Інституту історії України Національної академії наук України:
— Наявність певної ідеографії на обкладинках свідчить про позитив до цих сюжетів. Наприклад, на обкладинках моїх шкільних підручниках з історії України для 10-11 класу зображені ДніпроГЕС, Стаханов, діячі української революції, сюжетні фотографії проголошення незалежності України, але там немає Щербицького, наприклад. Про все треба розповідати школярам, але треба знати міру.
Люди, які працювали над оформленням цих зошитів, — дорослі, а отже, це їхня знакова позиція. Скоріше за все, це замовлення, за цим стоять гроші — й абсолютно зрозуміло, що російські гроші. Ми бачимо процес проникнення Росії в інформаційний простір України, тепер — вже й у шкільну сферу.
Росія вийшла з радянського часу і пишається тим, що вона була великою державою. Зараз вона хоче й надалі такою бути. Для цього їй потрібно мати за собою всі колишні республіки і передусім — Україну. Таке проникнення ведеться різними методами, зокрема й шляхом прославлення радянського минулого. Росія однаково прославляє й дореволюційне минуле, й те, що було після 1917 року, — це добре показує її державна символіка: царській Прапор і радянський Гімн. Це — вибір не росіян, а групи людей, які прийшли до влади. Якщо Україна хоче залишитися Україною, то вона повинна мати свою символіку, прославляти цю символіку, і в шкільних підручниках зокрема. Займатися русофобією в наш час навіть небезпечно для самої незалежної України — надто багато в нас є людей, які пам’ятають ту колишню країну, в якій вони жили. Росія не буде, як це було у 1917 — 1919 роках, іти на Україну збройними силами, але в неї є досить міцні позиції в самій Україні. І головне — ми цілком залежні економічно від Росії.
«МЕТОДОМ «М’ЯКОЇ СИЛИ»
Кирило ГАЛУШКО, історик, етносоціолог, публіцист:
— Якщо подивитися на те, що у нас потрапляє у школи та в інформаційний простір, стає зрозумілим, що зараз відбувається реанімація радянської спадщини. Оскільки в держави немає чітких пріоритетів, на які саме зразки минулого ми можемо спиратися у вихованні дітей, то такий випадок є одним із варіантів популяризації радянської ностальгії. Зрозуміло, що дітям навіть невідомо, хто такий Ленін, Сталін та інші, але в нас є дорослі, які прагнуть повернути дітей до тих взірців, на яких виховувалися їхні дідусі за часів тоталітаризму. Оскільки діти не знають, як Україні велося за радянської доби, за часів сталінських репресій і громадянської війни, то це є одним із варіантів творення псевдоісторичної пам’яті. Діти подорослішають і будуть із ностальгією ставитися до шкільних років, до своїх зошитів і щоденників — і в такий невинний спосіб Ленін і Сталін будуть входити до масової свідомості як такі собі «добрі дідусі Ленін і Сталін».
Якщо брати російську діяльність щодо України в гуманітарній сфері протягом останніх років, то її можна окреслити як soft power (з англ. — «м’яка сила») — не нав’язувати вочевидь певні речі, а впроваджувати їх за допомогою бізнесу, деяких чиновників, які підтримують ідеологію спільної історії і реанімації тоталітарного минулого, за допомогою якихось ініціатив, які начебто не є державними... Наприклад, українським школярам потрібні зошити — чому б Росії не допомогти їх надрукувати чи оплатити, але за умови, що це будуть доволі специфічні зошити. І поки російська компанія підтримує плідні зв’язки з російською владою, українські школярі отримують зошити, які будуть привчати до думки, що у нас все спільне, а Ленін і Сталін — хороші історичні діячі.
«МОРАЛЬ — ЦЕ ВЗАГАЛІ ПОНЯТТЯ, СКАЖІМО, ВІДНОСНЕ»
Коли «День» звернувся по коментар до Сергія Олейникова, комерційного директора ПП «Компанія ТОП», ексклюзивного дистриб’ютора ТОВ «Полісвіт» (ТОВ «Альт» є партнером «Компанії «ТОП»), він здивувався: «А вас щось бентежить у цих обкладинках? Це відомі історичні особи. Хороші вони чи погані — про це люди можуть судити по-різному. Діти є основними користувачами цієї продукції: нічого поганого в тому, що вони знатимуть історію, якісь дати і діяння цих людей. Що в цьому поганого? Усередині обкладинки, на форзацах, є коментарі. Там якісь історичні дати, довідки». На запитання, чи узгоджували обкладинки з Міносвіти (згідно з ДСТУ 4736:2007 «Зошити шкільні. Загальні технічні умови», на обкладинках дозволено розміщувати ілюстровану й навчальну інформацію державною мовою за погодженням її змісту з Міносвіти України), Сергій Олейников відповів: «А в нас у країні Міністерство освіти взагалі якісь обкладинки погоджує? Технічні вимоги стосуються лише щільності, білості й інших матеріалів, але в жодному разі не обкладинки. Це ж не антиукраїнська обкладинка». На зауваження про те, що інформацію має бути розміщено державною мовою, він відповів: «Ми в Дніпропетровську, в якому регіональною визнано російську. А те, що написи виконано латиницею, — але ж чимало видавництв використовують латиницю, у нас є написи українською, англійською мовами. Ми маємо право випускати те, що випускаємо. А мораль — це взагалі поняття, скажімо, відносне. І від того, що ми виготовляємо зошити, ніхто не почувається некомфортно».
