Тиждень, що минає, для Волинського національного університету імені Лесі Українки розпочався з події неординарної. Шикарний стадіон, у появу якого в заболоченій місцевості ніхто не вірив, і сам по собі міг би претендувати на своєрідний волинський бренд: такого рівня спортивних майданчиків у нас мало... А віднедавна здійснилася ще одна мрія ректора ВНУ імені Лесі Українки професора Ігоря Коцана — днями стадіон вкрили штучною травою четвертого покоління. Голова Волинської облдержадміністрації Борис Клімчук назвав спорудження цього супермайданчика яскравим прикладом приватно-державного партнерства, а найголовніший виш Волині ще раз підтвердив свій високий рівень.
Тому й Ірину Констанкевич, проректора ВНУ з навчально-виховної роботи, в котрої сьогодні день народження, найперше запитала, що сприяє, на її думку, такому швидкому розвитку Волинського університету? Адже Ірина Мирославівна одна з тих, від кого великою мірою залежить рух вишу вперед.
— Наш Волинський університет особливий уже тим, що постав не на порожньому місці, а на міцному фундаменті багатолітньої освітянської традиції краю. Для його становлення як національного класичного університету, котрий забезпечує потреби наукові, навчальні, культурно-мистецькі й духовні на наших західноукраїнських теренах, працювали сотні й сотні розумних людей. Цей університет — концентрат і результат спільної роботи небайдужих патріотів-волинян. Разом з тим буду, можливо, неоригінальною, але прагну до справедливості, коли кажу, що велику роль в успіху будь-якої справи відіграє особистісний фактор, роль керівника, очільника, менеджера, називайте будь-як, але це, як правило, людина, яка бачить далі за всіх нас, яка знає і вміє працювати. Соціальний зір у такої людини гострий, розум — глибокий. Мені пощастило в житті знати таких людей, до речі, до них належить, на мою думку, й член Наглядової ради нашого університету, головний редактор «Дня» Лариса Івшина. До неї близьким по духу є наш ректор, в якому органічно поєднуються риси талановитого керівника із активною мотивацією на якісні зміни в житті університету. Його гостре, наполегливе бажання утвердити наш університет як «найкращий, тільки про це ще не усі знають» (з іронією інколи додає Ігор Ярославович), у поєднанні з бажанням колективу працювати — дає свій результат. Цікавим і плідним для мене та нашої університетської громади загалом був не лише останній рік, а й шість попередніх. Одним реченням неможливо охопити все, що відбувається. Зрештою, ви свідок того, яким динамічним, життєствердним є університетське життя. Тому випускники не лише волинських шкіл ідуть до нас навчатися, тому й маємо таку здібну студентську громаду.
— Які б ви назвали, так би мовити, основні фішки, завдяки яким Волинський національний університет підвищує свій імідж у науковому світі, у житті краю, для якого став своєрідним рушієм прогресу?
— Напрямки розвитку випливають із Стратегії, ухваленої вченою радою університету ще шість років тому, превалююче місце в якій посідає наука в поєднанні з якісними освітніми послугами. Тому девіз нашого університету сформульовано так: «Наукою переможемо!», бо цей принцип є невід’ємним від діяльності та іміджу класичного університету, тому вектор досліджень, інновацій не тільки зберігся як стратегічний, а й урізноманітнився. Відкриваються нові наукові школи, інтелект стає брендом, освоюються нові наукові програми, гранти й проекти. Над тим, щоб якість освіти, яку отримують, була сучасною, а студент — конкурентоспроможним, працює вся університетська система. Це наша головна місія. Разом з тим навчальний рік, що минає, був для Волинського національного університету роком іноземних мов. Ректор і вчена рада поставили завдання перед професорсько-викладацьким складом ѓрунтовно опанувати іноземні мови, втілювати ці знання під час викладання навчальних дисциплін. Тому на багатьох факультетах уже є курси, які читають польською, англійською мовами.
Звичайно, «брендом» нашого університету є Леся Українка, 140-річчя від дня народження котрої ми відзначаємо впродовж року, а в серпні — 100-річчя написання нею безсмертної «Лісової пісні». У вересні науково-дослідний інститут Лесі Українки ВНУ спільно з Інститутом літератури імені Т. Шевченка НАНУ під керівництвом академіка М. Жулинського організовують міжнародний симпозіум, присвячений ювілеям славетної землячки.
— Нещодавно ви повернулися з польського міста Щецин, де відбулися ХV Дні української культури. Чула, маєте багато вражень, і університетські колективи виступили дуже успішно...
— Я пригадала поважну польську пані, котра підійшла до нас після концерту наших колективів тріо бандуристів «Дивоструни», оркестру народних інструментів «Джерела», «Розмаю» і з хвилюванням та якимось дивним трепетом у голосі сказала: «Я кидаю квіти до ваших ніг! Ви зворушили душі не лише українців, які тут живуть, а й нас, поляків». Навколо Днів української культури в Щецині гуртуються не лише етнічні українці, яких доля закинула в ці місця. Гуртуються і поляки, з якими нашим українцям тут жити й жити. Загалом, це цікава мистецька імпреза, яку підтримує, фінансує уряд Польщі. Але за нею стоїть і велика праця місцевого осередку українців на чолі з п. Іваном Сирником. Найбільше мене вразив непоказний, непатетичний, недекларативний патріотизм цих людей. Вразило те, як було правильно визначено формат, стиль фестивалю: показати українську культуру найвищого рівня, підтвердивши цим, що українці є такими ж яскравими представниками європейських народів, як і інші, а їхня культура є прекрасним свідченням високих духовних потенцій нашого народу. Для мене ця поїздка стала ще одним уроком, що патріотизм (і патріотизм університетський зокрема) має бути саме таким: реальним, дієвим.
— Чим рік, що минає, запам’ятався вам як науковцю? Чи не хочеться вам інколи позбутися цієї непростої організаційно-адміністративної роботи й зайнятися наукою? Адже у вас була цікава тема й кандидатської дисертації — про Миколу Хвильового...
— Звичайно, думаю про те, що більше уваги потрібно приділити науковій праці, адже тема докторського дослідження скоординована, маю щастя працювати з академіком Миколою Жулинським. Але очевидно зараз у моєму житті інший етап. Повірте, ті зміни, які в останні роки відбулися в нашому університеті, надихають і спонукають працювати ще більш творчо. Щодо важливого й приємного, хотілося б розповісти про те, що четвертий номер авторитетного літературознавчого журналу «Слово і Час» (головний редактор п. Лукаш Скупейко) було присвячено науковим здобуткам кафедри української літератури, яку я очолюю. Я пишаюся тим, що наша кафедра представлена як осередок філології в Україні, що науковий доробок моїх колег здобув високу оцінку, а 12 публікацій на сторінках часопису є найкращим доказом цього.
