Голова правління жіночого Інформаційно-реабілітаційного центру «Любомира» Любомира Бойчишин своєю діяльністю об’єднала 16 міст України. У 2005 році, була серед кандидатів на Нобелівську премію миру. За її плечима — життя, сповнене натхненної боротьби і важких трагедій — доля дружини політика, секретаря Народного Руху України Михайла Бойчишина, який власним життям поплатився за волелюбність та народницькі ідеї. Він зник безвісти 15 років тому. Через півроку при загадкових обставинах загинув і син Любомири. Тіло жінки не витримало: вона опинилася в інвалідному візку... Та дух не здався. І сьогодні Любомира Бойчишин — приклад натхненної боротьби за життя, навіть, коли жити вже не сила.
«МИ ЖИЛИ У СТРАШНІ ЧАСИ ПОНЕВОЛЕННЯ ДУШІ...»
Першим зустрічає прибульця у квартирі Любомири Бойчишин пильний погляд Тараса Шевченка. Його портрет — якраз навпроти вхідних дверей — ніби випитує чи з добром ти прийшов до господині (а потім можеш відігнати від себе думку, що є щось спільне в очах Кобзаря та пані Любомири: вони такі ж вольові та зажурені водночас). Поміж кімнатами квартири спеціально прилаштовані перехідні пороги для зручності господині — її ноги сковані інвалідним візком. На стінах — масляні картини, які так схожі на невеличкі вікна з видом на маленькі затишні вулички середньовічного Львова.
На шафі — хитро зв’язаний дідух із колосків пшениці. Його зробила для Любомири жінка-інвалід із Львова, а поруч — величезний портрет дужого, вольового чоловіка з високим чолом.
— Це мій чоловік, та про це вже нічого говорити, — зітхає Любомира, і знову її огортає туга.
Коли люди ходять одними вулицями, мають спільних друзів, а зустрічаються за тисячу кілометрів від дому — це вже справжня доля.
— О! То ціла історія, як ми знайшли одне одного, — сміється жінка. — Хто б подумав, що два львів’янина можуть зустрітися в Алушті. Тим літом я поїхала відпочивати у студентський табір. Вже був останній вечір, прощальна дискотека. Хотілося провести його якнайкраще, а тут якийсь молодий чоловік в окулярах не дає мені проходу — не можна ні з ким потанцювати. Ми так і проговорили з ним усю ту ніч: я, він і зірки, що падали в ласкаве море. Спільних тем для розмови знайшлося більш ніж достатньо...
Одного жовтневого вечора, коли дівчина сиділа за книгою, мама перепитала її, що то за хлопець ходить кругами під будинком. Любомира на те й уваги не звернула, але мати вийшла з дому і запитала хлопця, чи не шукає він кого. «Шукаю, — впевнено відповів той, — Любомиру».
— Або він, або ніхто, — так сказало тоді моє серце, і воно не помилилося, — розповідає далі Любомира. — Ми жили у страшні часи — часи поневолення не тільки країни, а й душі. На десять років нас записали у «злочинці» тільки за те, що ми з Михайлом повінчалися в церкві. Це був 1972 рік, тільки-но прокотилася хвиля арештів української інтелігенції. Ми — греко-католики. Тоді наша церква була у підпіллі. Проте я не могла інакше. Так уже мене виховали: невінчаний шлюб був чимось абсолютно недопустимим. Ми домовилися зі священиком церкви Петра і Павла у Львові, у якій вінчалася моя бабця і де хрестили мою маму, вінчалися мої батьки і ми взяли шлюб.
З того моменту подружжя Бойчишин вважалося «неблагонадійним». Якось у Михайла з’явилася можливість очолити відділ, в якому він працював. Проте у кагебістів відразу ж знайшлося «слушне» зауваження: «Як Бойчишин буде керувати іншими людьми? Він же вінчався в церкві». А от розробками Михайла Бойчишина у галузі конвеєрного будівництва й досі користуються в Європі. Жодного заохочення з боку радянської влади він так і не отримав.
— Чесно скажу, це були страшні часи: постійний тиск, диктат, людина жила без жодних прав, а за вишиванку можна було потрапити до Сибіру. Наших дітей, як Лідію, так і Романа, ми виховували на християнських засадах. А коли діти говорили в школі, що святили паску, ми вислуховували від учителів цілі промови, мовляв, як можна так не допрацьовувати з дітьми. Просто згадувати боляче, на що ми втратили свою молодість...
ЇЇ ЧОЛОВІК ТВОРИВ ІСТОРІЮ
Михайлу судилося стати людиною, що творила новітню історію України. Саме він із своїм соратником В’ячеславом Чорноволом стояли біля витоків створення Народного Руху. У 1992 році він був обраний заступником голови Народного Руху України за пропозицією В’ячеслава Чорновола. Очолював секретаріат НРУ, був найближчим і найнадійнішим другом Чорновола. Напередодні президентських виборів 1994 року Рух набирав обертів і ставав популярним. А як уже повелося у світі, де велика слава, там великі заздрощі, там і... смерть.
15 січня Любомира у Львові почула інформацію по радіо — пропав голова секретаріату НРУ. Більше Михайло додому не прийшов. Сьогодні вже ніхто не сумнівається в тому, що Михайло Бойчишин став першою жертвою політичної розправи уже в новій Україні. Далі були Чорновіл, Гонгадзе... А через півроку смерть забирає у Любомири і молодшого сина Романа. Він загинув в автомобільній катастрофі. Любомира не вірить і до сьогодні, що сина забрала випадкова смерть, та що-небудь довести вона не змогла ані тоді, ані сьогодні. Втім, так само, як і Атена Пашко та Мирослава Гонгадзе. От тільки тіло Любомири не витримало — вона занедужала на розсіяний склероз. Її ноги відмовили, і більше жінка не зробила ні кроку.
НА ДІЯЛЬНІСТЬ НАДИХНУВ КИТАЙ
Змиритися з долею інваліда та приректи себе на життя без руху — це вже точно не для вдачі Любомири. До сьогодні в її голосі звучать вольові нотки, вона — оптимістка. У 1995 році вона покинула все й поїхала до Китаю. У той час у Пекіні відбувалася світова конференція жіночих неурядових організацій. Це стало великим початком нового життя Любомири — повного самовідданої роботи: вона стала першою жінкою, яка організувала рух інвалідів на Україні.
— Страшенно боялася туди їхати, бо думала, що тільки я буду на візку. Але побачене там вразило на все життя: 200 жінок в інвалідних візках з усього світу приїхали і заявили про свої права. Повернулася додому окрилена. Сіла й написала проект на гранд в іноземну організацію. Отак і створила Жіночий інформаційно-реабілітаційний центр «Любомира», — розповідає жінка.
Енергійності Любомири могла б повчитися будь-яка здорова жінка. Вона зібрала жінок-інвалідів із усієї України і вперше розповіла їм, що вони мають право вийти з чотирьох стін і сповнити своє життя сенсом. Центр мав 16 осередків по областях країни. Кілька сотень інвалідів збирала на свої семінари Любомира. Всі питання вона вирішувала сама.
— Якось на семінар приїхала дівчина, що після травми сім років не виходила з дому. Після участі в заході вона вступила до ВНЗ і вийшла заміж, — гордиться Любомира. — Багато наших учениць сьогодні мають вищу освіту, роботу, а головне — родину та дітей. Вони навчилися головного, що жінка у візку — це не безправна істота, а королева, котрій під силу зробити все. Вони засвоїли основний урок — потрібно приймати себе такою, якою ти є. Тоді й саме життя піде тобі назустріч, — вважає пані Любомира.
З 1997 року протягом шести років вона випускала журнал «Любомира» для людей з обмеженими фізичними можливостями. Спочатку її підтримували західні, зокрема канадські, фонди, але зараз вони вважають пані Бойчишин «надто досвідченою» у цій справі, щоб потребувати допомоги ззовні. На щастя, вже з’явилося багато державних програм для інвалідів, які фінансують місцеві бюджети, тому потреба в ініціативі поодиноких активістів поступово зникає.
Очевидно, що ця вольова жінка може бути прикладом для будь-кого, бо щодня знаходить в собі силу до життя, радість на кожен день та віру в перемогу людського духу.
