У нашому українському менталітеті — занадто багато скромності. Маючи унікальні, світового гатунку природні красоти та історичні надбання, українці замало ними гордяться. В усьому світі національні парки організовуються на територіях мальовничих ландшафтів з унікальними об’єктами та явищами природи, що покликані задовольняти культурно-естетичні потреби відвідувачів. Адже тут природа залишається недоторканою. Для ефективного розвитку рекреації, зокрема, екологічного туризму, потрібна участь місцевого населення із знаннями історії, культури та природної самобутності краю, люди повинні першими бути зацікавлені в створенні національного парку (наприклад, частина коштів від продажу ліцензій на полювання у межах окремих національних парків Африки йде на облаштування доріг, будівництво шкіл, лікарень та інших елементів соціальної інфраструктури).
Одне тільки слово «національний» говорить про надбання всього українського народу, що локалізовані в окремих місцевостях, наприклад, у басейні нижньої течії річки Сула, на Лівобережжі України. Стародавньої річки, де в пейзажах «читаються» сліди історії скіфської доби. Адже тут, на нижньому Посуллі, як на середньому Дніпрі (Нікопольщина, Дніпропетровська область) маємо найбільше скіфських курганів. Можливо, тут і знаходилась столиця Великої Скіфії — держави І тис. до н.е. Знає і пам’ятає Сула криваву бойню під Солоницею, поблизу Лубен, де коронне польське військо гетьмана Жолкєвського у 1596 р. підступно, через зраду, потопило у крові повстанське військо славного козацького лицаря — Северина Наливайка. Скільки славних історичних подій пронеслося, скільки теплих, ніжних краєвидів можна побачити тут, на Посуллі! Унікальне місце. Але скільки ще треба часу, щоб про Нижнє Посулля знала вся Україна і щоб тут був створений Нижньосульський національний природний парк?
Унікальні пейзажі, як пам’ятки національної гордості, становлять найцінніші перлини природно-культурної спадщини кожного етносу й відповідним чином повинні охоронятися та зберігатися. Як один з еталонів українського ландшафту в вигляді заплавних лук і зарослих очеретом боліт з тихими водними плесами ріки можна зберегти на Посуллі (за умови створення національного парку), на загальнодержавному рівні (й на утриманні державного бюджету).
У Черкаській і Полтавській областях природно-заповідні території та об’єкти становлять відповідно 1,9% і 4,1% від усієї площі. Це — найнижчий показник. Це дивно, адже, приміром, на Івано-Франківщині є аж три національні природні парки, а в Черкаській і Полтавській областях —жодного. Зрозуміло, Прикарпаття дуже багате на красиві пейзажі, але центральні регіони України, насамперед Полтавщина й Черкащина — незрівнянні за глибиною, власне, українського коріння, українського козацького духу. Тут — генетичне джерело українства.
Згідно із Законом України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки» цей парк мав бути створеним у 2004—2006 роках, площею біля 17 тис. га, на межі двох областей: Полтавської (Глобинський і Семенівський райони) і Черкаської (Чорнобаївський район). Він має простягатися вздовж затопленої Кременчуцьким водосховищем річкової долини Сули, на місці існуючого нині Сулинського ландшафтного заказника загальнодержавного значення.
Одна з найсуттєвіших причин невиконання Закону України — незгода місцевих сільських рад (зокрема, сіл Кліщенці, Велика Бурімка, Лящівка, Жовнине та Мохнач на Чорнобаївщині) передавати свої землі у постійне користування проектованому парку. Голова Чорнобаївської районної ради, Олександр Юрковський, коментуючи таку ситуацію, каже, що населення не сприймає створення національного парку, бо більшість людей, які мешкають у цих селах, живуть із того, що випасають там худобу, збирають гриби та ягоди. Це одне з основних джерел їхніх заробітків. А Наталія Кардаш, голова села Велика Бурімка, розповіла, що зазначене питання вже тричі розглядалося на сесії сільради і кожен раз депутати висловлювалися категорично протии. Голови Кліщенцівської та Великобурімської сільських рад стверджують, що люди бояться, що в них відберуть луки, ліс та річку.
Можна припустити, що статус території майбутнього національного природного парку може значно обмежити можливості голів та депутатів місцевих рад займатися неконтрольованим розпродажем земель, бо на мальовничі береги Сули багато хто вже поклав око. Тому й поширюються чутки, що зі створенням національного парку людям не можна буде рибалити, ходити у ліс тощо.
Насамкінець треба зазначити, що до складу земель національного природного парку входять як земельні ділянки, надані йому в постійне користування, згідно з указом Президента України щодо створення національного природного парку, так і землі інших землекористувачів і землевласників. Загалом, землі, що знаходяться у постійному землекористуванні національних природних парків України, складають у середньому 25% їх загальної площі, решта — тільки підконтрольні їм території. У межах природно-заповідних територій існують певні вигоди (звільнення від земельного податку в установленому порядку, можливість поєднання діяльності підприємств, установ та організацій, а також фізичних осіб-підприємців на цих територіях з функціонуванням національного природного парку, приміром, агротуризм, екотуризм тощо).
Отже, Нижньосульський національний природний парк у Черкаській і Полтавській областях, без сумніву, треба створювати. У ньому працюватимуть справжні фахівці, які перейматимуться інтересами держави та потребами місцевого населення. Нижньосульський національний природний парк може стати одним з ідеальних еталонів можливості реалізації ідеї про нерозривність природного та історичного ландшафту. Не забуваймо, що у кожному п’ятачку української землі зберігається історична пам’ять народу, за французьким філософом П.Тейяр де Карденом —дух землі. Кожен клаптик землі просочений кров’ю справжніх лицарів, народних героїв, завдяки яким ми ще звемося українцями. Згадаймо визвольні бої українського козацтва на Посуллі в 1637—1938 роках.
