Газета «День» від 22 квітня 2000 року навела виступ голови Державної податкової адміністрації України на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією. За словами глави податкового відомства, в парламенті протягом декількох років «блокується» ухвалення законів, спрямованих на наведення порядку у сфері стягування податків. Як можливу причину цього М.Азаров навів дуже цікаві дані про те, що «на сьогодні 364 народних депутати України мають прибутки від комерційних структур. Народні депутати є керівниками 203 підприємств, засновниками 473 підприємств і одержують прибутки від 600. Усього у сфері їхнього впливу, прямого чи непрямого, перебуває понад 3000 підприємств, а недоплати до бюджету від цих підприємств становлять 4,1 млрд. грн. 1999 року понад 6 тисяч українців придбали автомобіль «Мерседес» вартістю від 100 тисяч до 300 тисяч доларів. В українській валюті це понад 300 000 000 грн. Одні на «Мерседесах», а інші із простягнутою рукою. Як же так вийшло в країні, де 75 років вели мову про свободу рівності та справедливості? Де 1917-го далекого року оголосили: «Мир хатам. Війна палацам». А добре відомий Генсек заявив про перемогу розвинутого соціалізму.
Військово-бюрократичний соціалізм, що завоював свого часу шосту частину Землі з короткою назвою Русь, б’ється в судомах на території колишнього СРСР. Агонізує він і в Україні. Нормальна людина, нормальна влада завжди роблять висновки з минулого. Суспільство, де розтоптано особистість, де голос одиниці — нуль, приречене на знищення. Національно-державні сили спробували зіграти на патріотизмі, та лише дискредитували саму ідею. Сьогоднішні носії державності ще вчора обслуговували агітвідділ ЦК КПУ, були затятими інтернаціоналістами, і жителі України ще пам’ятають про це. Та й уся наша влада — це все ще відрижка вчорашнього дня. Останні 10 років Україна тупцяє на місці, ніяк не зважуючись іти своїм шляхом, а все озирається навсібіч, сподіваючись, що хтось нас навчить і допоможе. За всієї легітимності і законності всіх гілок влади між владою і народом величезне провалля. Коли сліпий веде сліпого, обидва потрапляють у яму. Україна переживає час сірих історичних буднів, коли люди животіють, коли вони живуть без віри в майбутнє, без успіхів і слави, не бачачи навколо себе ні вождів, ні щасливців. Саме це принесли нам 90-ті роки нашого сторіччя. Герої перебудови, що насправді виявилися базікалами та демагогами, зійшли з політичної сцени, розваливши країну і ввергнувши її народ в убогість. А оскільки святе місце порожнім не буває, у владу і структури прийшли не нові люди, а нові прізвища.
Історію становлення політичної еліти і влади в сучасній Україні можна розділити на два етапи. Перший етап — формування і становлення «влади-розбійника». Другий етап — становлення «влади-начальника». «Влада-розбійник» — варіант, коли верховна еліта складається з тимчасовців, тобто груп еліт, які не завдяки силі, а внаслідок збігу обставин посідають верховне становище в еліті. Розуміючи, що рано чи пізно «халява» закінчиться, правляча еліта використовує своє становище для примітивного грабунку суспільства. Тобто не маючи ніяких цілей для очолюваного нею суспільства і за мінімумом надаючи ресурси на загальні цілі. Яскраві представники цієї влади П.Лазаренко, Ю.Тимошенко. «Влада-начальник» — варіант, коли в еліті головними є не ті групи, які потрібні в наявній ситуації для ефективного управління суспільством і державою. Оскільки професія не та і кваліфікація не відповідає моменту, вони запроваджують правила, зручні та зрозумілі їм самим, не турбуючись, наскільки такі правила зрозумілі та корисні для суспільства. «Управляти, а не розмірковувати» — кредо такої влади, і вона влаштовує всеукраїнські навчання з цивільної оборони. Для цих еліт влада — джерело особистого збагачення, точно за Шопенгауером. І хоча серед представників нашої еліти є люди і чесні та порядні, це все ж не правило, а, скоріше, виняток.
Сьогоднішня влада — це гібрид «влади-розбійника» і «влади-начальника». До її складу входять представники колишньої партійно-комсомольської номенклатури та директорсько- торговельного клану. Як одні, так і другі використали свої службові можливості для особистого збагачення. Усі реформи, ті, що проводяться цією елітою, не дають відчутних результатів у економіці. Але вся складність цього питання і виходу України із кризи полягає в тому, що народ і його еліта розбещені 75-річним правлінням «влади- насильника», яка зробила з народу «болтики» і «гвинтики», несунів і пофігістів. Ми бурхливо аплодували тоталітарному режиму, сьогодні ненавидимо нуворишів, але для особистого збагачення готові на будь-які дії. Країна масового атеїзму сьогодні масово хрестить лоби, навіть не намагаючись прочитати Біблію та осягнути християнські заповіді. Дві третини території і населення України понад 340 років жили єдиною державою з Росією, більше як половина жителів України розмовляють і думають російською мовою, а прирівняли до мови національних меншин. У державі, де є автономна республіка, де існують 4 світовi релігії, 5 християнських конфесій, ведуть мову про унітарну державу.
Так, очевидно, мав рацію Монтеск’є, який казав: «Кожен народ гідний свого уряду». Наша еліта — це частина нашого народу. Ми гідні нашої «влади-розбійника-начальника», бо цю владу ми обираємо самі. Хоч би що там казали представники лівих сил, які активно беруть участь у виборах, от уже скоро як 10 років народ України вільно обирає собі президента, депутатів, місцеві власті з десятків претендентів. У країні зареєстровано понад 100 партій і сотні громадських організацій. Вибір величезний. Навіть референдуми стали проводити, так що «бачили очі, що вибирали, їжте, хоч повилазьте». За останні десятиріччя населення України продемонструвало чудеса пластичності і пристосування. Інтуїтивно усвідомлюючи і свою відповідальність, але не бажаючи її визнавати, народ на виборах керується принципом вибору меншого зла. Мовляв, ці вже накрали, голосуватимемо за них. А там, дивися, ще й поділяться. Часто-густо продаючи свої голоси за пляшку горілки або кіло цукру.
Чи є вихід iз усього цього, чи ми приречені? Є. Надія на майбутнє криється у високому рівні освіти наших громадян. Якщо влада розтоптала душу народу, то вона все ж не знищила бажання кожного на щасливе життя. Ми можемо об’єднатися навколо побудови «держави — нічного сторожа», «держави благоденства», де особистість превалюватиме над нацією і державою, де кожний ставитиметься до іншого так, як йому б хотілося, щоб інші ставилися до нього. Надія є і в тому, що Президент України обраний на другий термін і більше обиратися не буде. Як честолюбний чоловік, він розуміє, що важливо не тільки увійти в історію, не менш важливо, яким він залишиться в народній пам’яті. Для цього йому давно час перейти до діла, переставши загравати з так званими державникам і патріотами, групами і кланами. Україна — величезна країна, менталітет жителів її регіонів дуже розрізнений, ми не мононаціональна країна, ми отримали незалежність мирним шляхом і виходимо на світовий шлях розвитку, слава Богу, без крові і насильства.
Колись Ж.-Ж.Руссо сказав: «Я такий же як усі, я не схожий ні на кого». Сьогодні ці слова є лейтмотивом європейської політики. «Єдності — так, одноманітності — ні!» — гасло успішної Швейцарії. Країни, що побудували свою державність за цим принципом, процвітають. Європа дедалі більше і більше стає Європою регіонів. В Україні нині про це не ведуть мову тільки найлінивіші політики, люто виступають «проти» вічні антагоністи — «ліві» і «праві». Минулий референдум засвідчив, що ці сили дедалі більше втрачають вплив. У країні триває адміністративна реформа, метою якої є зміна принципів роботи Кабміну, скорочення чиновництва і перерозподіл владних повноважень із центру на місця. Однак чиновники заполонили не тільки Київ, безліч їх і на місцях. В Україні давно назріла територіально-земельна реформа. 24 обласних держадміністрацій, коли змінилися структура економіки і форми власності, — то занадто! Поміркуйте самі. Україна: населення — 50,5 млн. осіб, територія — 609 тис. кв. км., суб’єктів влади — 26; США: населення — 270 млн. осіб, територія — 9362 тис. кв. км, 50 суб’єктів влади; Китай: населення — 1236 млн. осіб, територія — 9,6 млн. кв. км, суб’єктів влади — 23; Бразилія: населення — 163 млн. осіб., територія — 8,5 млн. кв. км, суб’єктів влади —26. Можна навести ще безліч прикладів. Саме таким шляхом пішли Польща, Угорщина, Чехія. І вже мають успіхи в економіці. Ми — найбільша європейська держава, країна, чиї чорноземи здатні прогодувати населення всієї земної кулі, починаємо закуповувати зерно за гроші, які ми беремо в борг у тих, у кого і купуємо.
Час уже найрішучіше змінювати державний устрій України. Враховуючи спільність історичного розвитку, менталітет жителів регіонів, структуру промисловості, чисельність населення, справді, треба передати повноваження із центру в регіони. Замість 24 областей створити 10 регіональних автономних об’єднань (РАО) і один столичний округ.
(Варiант — див. таблицю)
За найскромнішими підрахунками, це дозволить скоротити більше як 15 000 чиновників. Ці люди мають високий рівень знань, вони знайомі із законодавством про реформування економіки, їм і карти в руки в питаннях створення нових підприємств, фірм та організацій. Природно, держава зобов’язана надати допомогу кредитами, обладнанням, послугами. Вони можуть стати опорою проведення реформ на місцях і влитися в середній клас.
Якщо народ на референдумі підтримав ідею двопалатного парламенту, то необхідно ухвалити Закон про виборність керівників регіонів, внести зміни в Закон про місцеве самоврядування, про бюджет, про податки, виробити єдиний норматив бюджетного забезпечення на душу населення, внести поправки в Закон про виборність міського голови, продовживши термін його повноважень до 7 років. Мовні, культурні, соціальні проблеми необхідно розв’язувати в регіонах. Світ нагромадив величезний досвід виходу із кризових ситуацій — американський, німецький, японський, корейський, китайський, турецький. Ми маємо збагатити його ще й українським.
Особливо необхідно робити це якомога раніше ще й тому, що запас довір’я до владоможців тане на очах. «Касетний скандал» засвідчив, що основній масі населення наплювати. Деградація тих, хто називає себе опозицією, абсолютно не турбує виборців. Нині загроза для держави не дії опозиції або влади, а те, що «народ мовчить».
