«Інтерівська» програма «N-ний кілометр» , хоч і нараховує свої кілометри від Києва, Україною не обмежується. N-ний кілометр — скрізь, де є наші люди. Навіть якщо живуть вони дуже далеко. І навіть якщо їх там дуже мало. На увагу програми може розраховувати будь- яка людина, якщо вона — родом з України.
Нещодавно знімальна група «N-ного кілометра» приїхала з Італії, де на військовому рейді в Неаполі шостий рік стоїть арештований владою український теплохід «Одеса». Розповідає кореспондент «N-ного кілометра»
Андрій ЦАПЛІЄНКО:
— Діставалися ми до Італії дуже непросто, і можливим це стало тільки завдяки посольству України в Італії та Почесному консульству — італійській організації, що співробітничає з нашим посольством. Була маса проблем і з тим, щоб потрапити на корабель: оскільки гавань військова, необхідно було отримати дозвіл командування НАТО. До того ж виявилося, що італійська бюрократія дуже схожа на нашу, вітчизняну. Пройшли ми всі кордони — і військові, і поліцейські, і бюрократичні. Одержали всі можливі дозволи, опинилися на судні і побачили, як живуть наші хлопці. Звичайно, умови страшні — немає світла і тепла, немає грошей і медичної допомоги. Та все ж корабель вони зберегли: його тільки трохи привести до ладу, і він знову зможе вийти на лінію — каюти класу «люкс» хоч зараз готові прийняти пасажирів. І це вражає. Тому що за ті шість років, які «Одеса» перебуває за кордоном, все її майно могли б просто розтягнути — і італійці, і самі моряки. А якби це зробили моряки, ніхто б їх не засудив — люди, яких кинули напризволяще, мають право якось підтримувати себе в такій ситуації. Коли вони виїжджали з країни, їм обіцяли зарплату — тисяча доларів на місяць, і проживання в готелі, за умови, що вони збережуть для своєї країни теплохід. Але з першого дня вони жили на своєму теплоході, і на сьогодні ті, хто їх туди відряджав, повинні морякам 680 тисяч доларів, але в них немає ніякої надії, що коли вони повернуться на батьківщину, ці гроші їм справді заплатять. У моряків є тільки одне — важка робота. Щодня, без свят та вихідних. Так, корабельні кінці — товсті канати, які втримують судно біля пристані, постійно рвуться, тому що вони старі. Капітан просив прислати йому хоч які- небудь кінці, але в пароплавстві не знайшлося товстих канатів. Так-сяк «Одеса» тримається. Але буквально на наших очах обірвало два такі троси, корабель стало кидати з боку на бік. А після нашого від’їзду почався шторм, і «Одесу» било об судна, що стояли поряд...
Люди завжди були міцніші за техніку. Але минулого року від перенапруження помер один з членів екіпажу, і було дуже важко відправити його на батьківщину. Практично всі члени екіпажу, за винятком капітана,— він дуже фізично міцна людина — хворі. Боцман, наприклад, зламав собі ногу. Італійські медики відмовилися лікувати його без грошей. Нога, звичайно, зрослася, але — неправильно. Тепер після повернення в Україну йому доведеться робити операцію і знову ламати ногу, що вже зажила. Частково завдяки нашому приїзду ще одному членові екіпажу зроблять нарешті операцію — у нього грижа. До цього зараз підключилося і наше посольство, і Почесне консульство. Адже людина ходила з цією грижею півроку! В решти травми рук і ніг, голови... А вже те, що психологічну травму набули майже всі, — то це окрема розмова, і людям ще доведеться пройти відповідну реабілітацію. Ну і можна собі уявити всю складність їхнього особистого життя.
З України до них приїжджали ті, хто хотів стати народними депутатами, і фактично зробили собі на цій подорожі виборчу кампанію. Вони повернулися до своїх міст і сказали: «За нас будуть голосувати моряки з «Одеси», голосуйте і ви». І за них проголосували...
Що допомагає морякам виживати і все витримувати? Напевно, все та ж важка робота: знають, що в них є корабель і його треба зберегти. Коли людина існує без мети, вона неминуче опускається... Їм, звичайно, допомагали — і українські нелегали, яких багато в Італії, і колишні радянські громадяни, які мають там бізнес. Ця згуртованість, земляцтво, підтримувало моряків у важкі часи.
Ми дуже хотіли потрапити на судове слухання з приводу приналежності «Одеси», але, відверто кажучи, не сподівалися на якісь новини: розгляд триває п’ять років, навряд чи щось несподіване може статися. Але в суді ми почули, що, виявляється, «Одеса» з 1998 року... не є українським судном. Україна продала його російській компанії, російська — офшорній, і кінців знов-таки не знайдеш. Відповідальні чиновники, з якими ми розмовляли, заявляють, що нічого про це не знали. Але хтось же повинен знати! Судно, та ще й одне з кращих радянських,— не голка, його так просто не продаси.
Становище саме по собі вибухове. Жодна європейська країна не залишила б своїх людей у подібному становищі. А ми залишили, мотивуючи відсутністю в країні грошей. Але найголовніше в цій ситуації те, що по відношенню країни до своїх людей судять про країну загалом. Не можна допускати, щоб в Італії говорили: «Україна? Це десь між Польщею та Росією... Це майже Азія...» Нашу країну є за що поважати. Та поки італійці судять про неї з футболіста Андрія Шевченка і теплохода «Одеса». Перший приклад дуже хороший, другий — діаметрально протилежний. Прикро.
