Мешканці Шевченківського мікрорайону Харкова майже десять років потерпають від отруйних викидів промислових підприємств першого класу небезпеки, які розташовані в безпосередній близькості до їхніх будинків. Торік мешканці подали одразу чотири позови на підприємства-«отруйники», проте суди постійно переносять через нез’явлення позивачів.
Попервах від місцевого повітря сльозяться очі і важко дихати. Як можна тут постійно жити, спати, гуляти, ростити дітей? — спадає на думку. Адже це район Харкова, з історичною назвою Новожанове, густонаселений. У радіусі п’яти кілометрів в оточенні двадцяти шести (!) екологічно небезпечних підприємств, що активно працюють, мешкає близько ста тисяч осіб, сам район розташований за п’ятнадцять хвилинах їзди від центру міста, рукою подати до проспекту Гагаріна, набережної річки Лопань.
«МИ ВДИХАЄМО 160 ТИСЯЧ ТОНН ОТРУЙНИХ РЕЧОВИН НА РІК!»
«Це справжній Чорнобиль! Ми тут живемо, наче злочинці, яких засудили до повільної смерті!» — скаржаться мешканці будинку номер 108 по вулиці Жовтневої революції і навперебій описують тутешні дива — то рудий дим серед білого дня стелиться дворами, то поширюється сморід, ніби від дроту, що горить. Мешканці не відчиняють вікон та балконів і завжди знають, «звідки вітер дме», розрізняючи різні види викидів за запахом: «Сірководнем пахне — ніби тухлими яйцями, якщо тирсою — це формальдегід». «Ми вдихаємо 160 тисяч тонн отруйних речовин на рік!» — обурена Олена Решетько, яка цілий рік домагалася відомостей про екологічний стан району, а коли отримала офіційну відповідь із головного управління статистики в Харківській області про викиди місцевих підприємств, то жахнулася. У складі повітря виявився аміак, ціаніди, нафталін, сірчана кислота, діоксин та інші смертельні отрути у великих концентраціях. Основними забрудниками виявилися коксовий завод і підприємство «Термолайф», розташовані на одній території, виробництво на яких не зупиняються ні вдень ні вночі, викиди тривають цілу добу.
«Букет» захворювань місцевих мешканців включає важкі діагнози дихальних шляхів, ендокринної системи, різні види новоутворень та онкологію. Захворюваність, за даними місцевої поліклініки, у 15-20 разів перевищує дані поліклінік інших промислових районів — ці дані було отримано за запитами мешканців. Страшно те, що заводи розташовані в близькому оточенні житлових будинків, що суперечить санітарним нормам, стверджують громадські діячі. А торік до того ж було вирубано зелені масиви, що хоч трохи відділяли будинки від джерел отруєння.
Еколог Валерій Ловчинський переконаний: «Виробництва такого класу токсичності мають бути відокремлені від житлових масивів, від будинків певними зонами екозахисту. Раніше застосовувалися лісові насадження — на відстані 500— 1000 метрів. Але тут інший випадок —завод заліз у місто. Це страшно, з цим треба боротися і закривати підприємство. Але на даному етапі органи контролю, екоінспекція не виконують своїх функцій. І є поняття «віддалених наслідків». Вони злили отрутохімікати — і через два роки вони з’явилися в колодязях. І складно довести, що забруднення повітря, підземних вод пов’язані з підприємством. Є лише один спосіб боротися із забрудненням — бити на сполох, масово протестувати, подавати до судів. Домагатися, аби цього підприємства тут не було».
ЧЕРВОНІ РІЧКИ, СИНІ БЕРЕГИ
Коксовий завод забруднює не лише повітря. Правозахисники з групи «Прорвемося» прямо за заводом виявили отруйні стоки, які надходять із коксового заводу і «Термолайфу» в річку Лопань і Уду, що впадає в головну річку Харківщини — Сіверський Донець. «Стоки й мазут утворюють буре смердюче болото розміром у три гектари. Звідти прорито канал, схожий на арик, який періодично зливає стічні води в річку Уду, вбиваючи все живе», — розповідає правозахисник Андрій Ільгов, наляканий побаченим. До того ж під тоннами отрути розташоване родовище питної води — її використовують для потреб заводу.
Подавши запити про діяльність підприємств, громадські діячі виявили чимало порушень. З’ясували, що підприємства отримали дозволи на викид отруйних речовин без екологічної експертизи, що суперечить чинному законодавству. А також, що в заводу «Термолайф», за відомостями активістів, немає навіть договору оренди землі, де розташоване підприємство, — усі ці порушення було зазначено в позовах, які громадські діячі подали проти заводів-отруйників 2012 року. У травні 2013 року близько 20 осіб- активістів зареєстрували громадську організацію «Екоцид Нет». Також з’явилася ініціативна група в селищі Филипівка, що потрапив до зони забруднення. Мешканці сподіваються, що суд поставить крапку в існуванні заводів чи допоможе людям залишити небезпечну зону. «Ми хочемо просто виїхати, переселитися в безпечне місце! — буквально плачуть громадські активістки Марія Москаленко та Людмила Грачова. — Або закрити це шкідливе виробництво. Стоїть вибір — або ми, або вони!»
«НАВІЩО ВАМ ЦЕ ПОТРІБНО?»
Тим часом у керівництві коксового заводу заперечують відомості незалежних екологів про перевищення допустимих норм забруднення і екологічну катастрофу. Сергій Єгоров, заступник головного інженера з екології коксового заводу, на моє запитання про легітимність діяльності підприємства одразу ж запитав: «А навіщо вам це потрібно? Для чого ви пишете статтю?» і почав звинувачувати «скаржників». Після прохання прокоментувати виявлені громадськими діячами порушення, Сергій Олексійович повідомив: «Усі дозволи є. На заводі є вся технічна і дозвільна природоохоронна документація! Ми отримали всі документи через єдиний дозвільний центр. А вони не підпишуть експертизу, якщо в переліку не вистачає хоча б одного документа. А точної екологічної норми про віддаленість житлових будинків від підприємства — цього в законах немає. Санітарні норми встановлюють органи Міністерства охорони здоров’я, і нашу санітарну зону витримано за регламентом, який нам дозволено. Я працюю екологом вже 30 років і, повірте, знаю всі правила! А ті, хто пише про порушення норм, не мають спеціальної екологічної освіти, яка давала б змогу провести експертизу наданої документації. Вони повинні пройти курси підвищення кваліфікації при Міністерстві екології». Потім Сергій Єгоров перейшов до «життєвих аргументів: «Ніхто не працює без викидів! У нас транспорт дає 70 відсотків викидів по місту, то давайте зупинимо всі автомобілі! Дизельні тепловози викидають бензопірен, то що — заборонити їх?»
Представники іншого підприємства «Термолайф» жодного разу не з’явилися до суду. Суддя не розпочинає слухань за відсутності позивача, засідання постійно переносяться з жовтня 2012 року, справа досі не зрушила з мертвої точки.
При цьому керівники небезпечних заводів не залишилися байдужими до скарг місцевих мешканців. З моменту подачі позовів працівників заводу кілька разів збирали на мітинги, де ініціативну групу мешканців, що виступає проти забруднення, називали... «рейдерами». Активістам почали надходити дзвінки з погрозами. В один із днів суду Олена Решетько виявила, що замок її дверей залито клеєм. А на ручці дверей висить... похоронний вінок. Олена подала заяви до міліції, але каже, що захищеною не почувається. Активісти переконані — за діями отруйних підприємств стоїть підтримка міської влади, яка отримує «відкупні». Досі жодне звернення до влади не удостоєне відповіді.
