25 серпня святкує свій день народження академік, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, постійний автор і друг нашої газети Микола ЖУЛИНСЬКИЙ. Напередодні «День» зателефонував Миколі Григоровичу — аби привітати, побажати всіляких гараздів і, звісно ж, поставити кілька запитань.
— Миколо Григоровичу, в чому, на ваш погляд, національне єднання українців і як його досягти?
— Я переконаний, що єдність українців може бути досягнуто внаслідок свого національного самоусвідомлення, набуття національної ідентичності. Тобто, усвідомлення себе — хто ми є, у чому наша цивілізаційна цінність, чим ми цікаві для самих себе і для світу. Тому ми повинні говорити, що наша мета — будівництво національної держави, яка забезпечить самостійність і незалежність самоствердження української нації. І тут має колосальне значення культура, мова, інтелект, освіта — те, що нині визначає розвиток кожної держави, яка хоче в ХХІ столітті наближатися до авангарду цивілізаційного розвитку світу.
— Які гуманітарні виклики і загрози стоять перед сучасними українцями? І чи не є такою загрозою наш глобалізований світ ХХІ століття?
— Глобалізований світ нам кидає такі виклики, перед якими ми нині, на жаль, не можемо встояти. Для нас однією із найсерйозніших проблем є те, що Україна не належить до інформаційно-незалежних держав. В українському інформаційному просторі ненормована безконтрольна присутність закордонних, ясна річ — передусім російських ЗМІ. Це все впливає на свідомість наших співвітчизників, розколює і поглиблює розбіжності в їхніх світоглядних, ціннісних орієнтаціях. Як приклад — подача інформації про війну Росії з Грузією. Тому, очевидно, найважливіше сьогодні те, щоб ми стали інформаційно незалежною державою і мали можливість творити певний духовний, культурний клімат у самій Україні і все зробити для того, щоб консолідувати українське суспільство — аби воно стало цілісним культурним організмом. Бо тепер на Заході визначають державу як культурний організм. Отож роль культури у цьому плані надзвичайно важлива. І ми не тільки повинні формувати свій культурно-інформаційний національний простір, але ще й інтегруватися у світовий. Там, поза межами України, мусимо бути конкурентоспроможними і достойно представляти себе. Через те, я вважаю, глобалізацію потрібно сприймати і, звичайно, в неї інтегруватися, але в той же час виробити своєрідний захисний озоновий шар — духовний, культурний, цивілізаційний, який би дав можливість зберегти свою національну ідентичність, культуру, без яких ми можемо розчинитися в глобалізованому просторі.
— Ваша думка про стан сучасної української інтелігенції: виконання її обов’язків перед суспільством, ставлення того ж суспільства до неї...
— На мою думку, Україна все-таки якоюсь мірою недооцінює значення ролі інтелігенції, ролі національної еліти. Того, що Хосе Ортега-і-Гассет колись, ще в 20-х роках ХХ століття називав меншістю. У своєму есе «Іспанія з переламаним хребтом» він говорив, що всі проблеми Іспанії, яка була у страшній економічній і морально-психологічній кризі, походять від того, що суспільство недооцінює ролі меншості і не прислухається до її голосу, тобто не прислухається до голосу духовної інтелектуальної еліти. У нашій державі нині теж мало хто звертає увагу на думку моральних авторитетів нації, а вони в нас є — це Ліна Костенко, Іван Дзюба, Мирослав Попович... Список можна продовжити, але прикро те, що їхній вплив — мінімальний. Зараз домінує так звана політика, яка передусім переслідує свої цілі — набуття влади, а набуття влади означає набуття багатства. І в такому суспільстві не може бути нормальним процес, так би мовити, внутрішнього унезалежнення особистості. Мені здається, дуже важливо було б все ж визначитися з пріоритетами нашого розвитку. Найперше — це розвиток культури, освіти, науки, духовності. І що важливо, прислухатися до голосу моральних авторитетів, який так чи інакше звучить, до речі, часто на сторінках вашої газети. Користуючись нагодою, хочу сказати, що «День» — одне з небагатьох явищ у нашому інформаційному просторі, коли думка еліти, тим більше — формування нової еліти є важливим пріоритетом для видання. Адже наша надія — національно-свідома патріотична молодь, яка прийде на зміну тим, хто виріс із тих сірих шинелей партійних, радянських, профспілкових, комсомольських органів. Той неминучий процес зміни еліт в Україні може сповнити нас оптимізмом, бо відтак зміниться духовна і моральна атмосфера в суспільстві.
— Назвіть двох-трьох видатних українців, з ким вам пощастило зустрічатися.
— Передусім, це — видатний, світового рівня мовознавець і літературознавець Юрій Шевельов, з яким мав можливість спілкуватися кілька разів. Не можу не порадіти із нашої дружби з Іваном Дзюбою. Я дуже ціную мої розмови із Ліною Костенко.
Ще згадав би людину, яка залишила великий слід у моїх настроях і почуттях — літературознавця Григорія Костюка, який здійснив великий подвиг — зберіг і перевіз до США рукописи Володимира Винниченка і написав одну із перших праць про репресії в Україні.
— Миколо Григоровичу, чого ви самі собі бажаєте?
— Бачите, я не знаю точно, коли родився, бо в сім’ї було семеро дітей. І коли в мами, яка залишилася сама із дітьми, питав, коли народився, вона відповідала: «Коли жито вже вижали, а картоплі ще не вибирали». Тому 25 серпня — дата, яку сам записав, виписуючи у районі свідоцтво про народження.
Все ж таки я мрію про одне: щоб Господь дав років і сили, аби можна було зреалізувати ще щось із того, що задумав. Я постійно розриваюся між наукою і політикою, між громадською діяльністю і літературознавством. Це не дає особливого успіху. Там не все встигаєш, і тут...
Хочу, щоб був спокій у країні. Щоб моя сім’я була здорова та щаслива. Щоб батько жив і радів від того, що він тепер живе в Україні.
