Фото з купою іграшок, які викинули на смітник працівники дитячого будинку «Малятко», нещодавно виставила на своїй сторінці у Facebook вінницька волонтерка Юлія ДЯКУН. Її допис буквально підірвав соцмережу і здійняв справжню хвилю емоцій. Одні звинувачували працівників дитячого будинку в невдячності, а інші, навпаки, захищали їх і доводили, що іграшки не можна передавати дітям. Дісталося і Юлі, котра просто показала правду, до чого може призвести непродумана допомога. Адже дуже рідко подарунки, які ми віддаємо у дитбудинки чи інтернати, орієнтовані на особисті потреби дитини. Більше того, лише треть із них насправді потрапляє до дітей. Але навіть і їх вистачає для того, щоб сформувати у вихованців цих закладів споживацьке ставлення — «на тобі на тарілочці». Залишаючи інтернат, вони не можуть пристосуватися до життя, бо не мають елементарних навичок — заробляти і витрачати з розумом.
«ВИ НАМ ЦУКЕРКИ — МИ ВАМ ВІРШІ Й ПОСМІШКИ»
Хочете допомогти — станьте важливим дорослим для такої дитини, справжнім наставником, каже Юлія Дякун. Крім двох власних біологічних дітей, вона опікується ще й чотирма прийомними. У свої 37 років вона, крім виконання своїх материнських обов’язків, очолює комерційний відділ у банку, тобто по вісім годин на роботі, опікується кількома випускниками дитбудинків, надає активну волонтерську допомогу хворим дорослим, дітям та їхнім батькам. І в такому режимі уже 14 років.
— В усій цій ситуації з викинутими іграшками я не прагнула знайти крайнього — це просто факт того, що ми на сьогодні маємо, бо такі випадки не поодинокі, просто треба мати сміливість про них говорити, — зазначає Юля. — Коли я бачу ці «паломництва» депутатів, меценатів на свята, то хочеться кричати: люди, що ви робите?! Коли я забирала свою Олену із дитбудинку якраз перед Днем Святого Миколая, то виявилася в шоці від того, що адміністрація не хотіла її відпускати, бо збиралися приїхати спонсори з подарунками і вона мала виступати перед ними. Я тримаю в руках розпорядження про влаштування дитини в мою родину, а мені її не віддають через спонсорів? Їх не цікавило те, що дитина нарешті зможе прокинутись у родині і знайти під подушкою подарунок. Важливішим був виступ перед спонсорами. І таке триває й досі. Діти перед святами розучують пісні та вірші, готуються зустрічати численні делегації. Ви нам цукерки — ми вам вірші й посмішки. У деяких закладах буває по кілька концертів на день. А потім їхні випускники ненавидять свята або вчаться їх любити. Тому таку благодійність я називаю токсичною.
— Тобто допомагати треба, не нашкодивши. Є певні правила?
— Таких методичок не розробляють, хоча публікацій не бракує. Зі свого досвіду скажу, що потрібно визначити першочергові потреби. І це не те, що ви думаєте чи хочете, або просто воно у вас є. Так не можна. Мають бути конкретні необхідні речі. За кордоном працюють за запитами. Тобто благодійник пише лист-звернення до закладу, і йому повідомляють про потреби, або сам заклад викладає список необхідних речей у себе на сторінці чи сайті й координує збір. За таким принципом працює і наш фонд з різними медичними закладами Вінниччини. Ми отримуємо офіційного листа про те, що саме вони потребують чи що потрібно їхнім підопічним.
Другий варіант: батькам видають на руки виписку чи довідку, що потрібно придбати, і вони звертаються до фонду. Але, зрозумійте, не можна здавати гроші на допомогу без конкретного розуміння, на яку саме допомогу, що треба купити, скільки це коштує. І якщо ви приносите ящик цукерок і думаєте, що от я молодець, — то це не благодійність, а щось інше. У мене четверо дітей із таких закладів, я не зі слів знаю про дитячі будинки та їхні методи виховання. Тут не цукерки потрібні, а надійний друг, значущий дорослий, який візьме на себе виховання дитини і навчить її життя.
«НЕ НЕСІТЬ ІГРАШОК, А ВІЗЬМІТЬ ЗА РУКУ І ПОКАЖІТЬ, ЯК ТРЕБА КУПУВАТИ ПРОДУКТИ»
— Отже, вони входять у доросле життя і стають нікому не потрібні...
— Більше того, вони не пристосовані жити самостійно. У мене є підопічний, який, будучи в дитячому будинку, мав усе: спонсори дарували телефони, одяг, він сідав за стіл, де завжди було що їсти, порвав штани — йому давали нові. Але, закінчивши заклад, він перейшов на вільний хліб і розгубився. Дали стипендію, а він її за тиждень спустив. Дзвонить і каже: «Допоможи, я хочу їсти». Допомогла. Потім розбив телефон: «Знайди спонсора, щоб купив новий». А чому він має тобі купувати, ти вже не в дитбудинку. Ми привчаємо дітей до того, що їм всі щось повинні. Коли вони розуміють, що «лафа закінчилася», а як жити самостійно, не знають, вчиняють крадіжки. Офіційна статистика свідчить, що 60% хлопців-випускників дитбудинків потрапляють у тюрми, а 40% дівчат займаються проституцією, але правдива статистика ще гірша. Тому не несіть іграшок і цукерок, а візьміть за руку і покажіть, як треба купувати продукти, щоб вкластися у визначену суму, як підшити штани, зрештою приготувати їсти і прогодувати себе самого.
КРІМ ДВОХ ВЛАСНИХ ДІТЕЙ, ЮЛІЯ ОПІКУЄТЬСЯ ЩЕ Й ЧОТИРМА ПРИЙОМНИМИ
До речі, був такий досвід: один із закладів на тлі чергової «шумихи» про непристосованість випускників інтернатів до самостійного життя виступив з ініціативою — вчити дітей готувати їсти. О’кей — вчіть. Якось я запитала про успіхи: «Ну як, готують?». Вони давай нахвалювати. Я далі: «А якщо страву спалили чи зіпсували, то що їдять?». — «Як що? — обід». — «То в чому навчання?». Якби вдома ти спалив обід, то змушений був би знову готувати чи їсти хліб з варенням і пити чай, а тут можна і не старатися — обід все одно дадуть.
Вони настільки відірвані від реальності, що нам навіть складно уявити. Якось і мені мій син на початку сказав, що я маю його жаліти, бо він сирота. «Зовсім ні!» Мені було його шкода, коли він був у дитбудинку, а зараз у нього є сім’я, то він точно такий самий, як інші люди. І то він пробув у тій атмосфері три роки, а більшість дітей — значно довше.
«УСЕ СВОЄ ЖИТТЯ Я МРІЯЛА ПРО ВЕЛИКУ РОДИНУ»
— У вас четверо прийомних дітей. Що змусило вас на такий відважний вчинок — взяти дитину із дитячого будинку і не одну?
— Усе своє життя я мріяла про велику родину. Тому коли народила свого першого сина, почала морально готувати чоловіка до того, щоб узяти дітей із дитбудинку. Спочатку він не підтримував, впирався, але я не відступала. Чітко знала, навіщо це роблю, готувалася, проходила спеціальні курси, їздила на тренінги до психологів. Першою в родину прийшла Ніна, вона на рік менша за мого сина Владислава. Через чотири місяці — Лєна, вона найстарша — моя помічниця. Так ми прожили кілька років.
Потім Влад каже: «Мамо, Лєна і Ніна — як сестри, а я теж хочу братика». Я знову почала думати і таки вирішила, що одного хлопчика нам точно треба. Звернулася до служби, запропонували хлопчика чотирьох років. Ну, це ж не базар — є дитина, яка потребує родини, потрібно брати. Але потім виявилося, що у нього є молодший братик з ДЦП. За законом ми зобов’язані познайомитися з обома і, зважаючи на недугу дитини, можемо відмовитися. Та коли я побачила свого «важкого» Даню, котрий посміхається і дивиться на мене розумними очима, я не могла написати відмову. У мене була просто істерика. Я дуже сильно плакала. Чоловік не давав дозволу, бо це подвійна відповідальність. З одного боку, ти розумієш, що це маломобільна дитина, у свої півтора року він лише повзав, а з іншого — ніяк не залишали думки, а що чекає на цю дитину, якщо ти її залишиш?
— Зрештою, Даня з вами, і він ходить до школи?
— Ми подолали безліч проблем. Вчили елементарного: ковтати, пити з чашки, самостійно митися, ходити до туалету. І зараз він ходить на заняття в центр соціалізації дитини «Фламінго». Там здебільшого діти з аутизмом, але педагоги — від Бога, займаються з усіма дітьми, які мають затримку мовно-психічного розвитку.
— Після двох прийомних хлопчиків у вас з’явився ще один синочок?
— Так, Віталій — моя біологічна дитина від другого шлюбу. Зараз йому два роки. Зі своїм другим чоловіком я познайомилася у військовому шпиталі, допомагала йому після серйозного поранення. Він учасник бойових дій, але більше не військовий, комісований за станом здоров’я. Разом з ним у найгарячіший період війни я допомогла стати на ноги 37 хлопцям.
«ТОДІ Я ВПЕРШЕ ПОЧУЛА СЛОВА: «ТИ ВЖЕ СВОЄ МІСЦЕ В РАЮ ЗАСЛУЖИЛА». АЛЕ Я ЗНАЛА, ЩО ЦЕ ЛИШЕ ПОЧАТОК»
— А взагалі волонтерством скільки займаєтеся?
— З 18 років. Я навчалася в інституті, а сестра моєї подруги працювала медсестрою в дитячій обласній лікарні. От вона прийшла до мене і каже: «Уявляєш, привезли дитину із дитячого будинку — розірвався апендицит. Ця дитина лежить гола, бо без нічого привезли, і ніхто нею не займається». Я не повірила і вирішила перевірити. Прийшла у лікарню, знайшла ту дівчинку і жахнулася, їй ставало дедалі гірше, а лікарі не могли нічого зробити, бо ніхто не міг купити ліки. Я на той час підробляла у тітки, яка була при посаді, помічником бухгалтера, отримувала 120—150 гривень. Усі вони того вечора пішли на ліки, але це була лише підтримувальна терапія, то вирішила звернутися по допомогу до тітки і випросила, щоб вона подбала про дівчинку. Вона одразу організувала її перевезення в Охматдит і підняла на вуха всіх відповідальних і в лікарні, і в інтернаті. Дитину врятували. Тоді я вперше почула слова: «Ти вже своє місце в раю заслужила». Але я знала, що це лише початок.
— А чому обрали, як на мене, найважчий профіль — онкохворі діти?
— Коли у мене народився Владислав, я зрозуміла, що на світі немає нічого дорожчого, ніж діти. Одного разу, читаючи газету, я випадково помітила оголошення, що онкохвора дитина потребує допомоги. Таке маленьке оголошення і така велика проблема. Знайшла вказаний сайт — це був ресурс Всеукраїнської асоціації допомоги онкохворим дітям. Зустрілася з мамою і почала допомагати. Ми зібрали 20 тисяч доларів і відправили дитину на лікування за кордон. Але було вже занадто пізно. Я важко переживала цю втрату, досі спілкуюся з цією мамою, кілька років поспіль їздила на кладовище, щоб вшанувати пам’ять ангелятка, який змусив мене продовжити допомагати іншим.
— Насправді це важка і подекуди невдячна робота. Як вдається вирішувати складні питання, збирати гроші, акумулювати довкола себе людей?
— На початку всі гроші, які я заробляла, йшли на ліки. Потім почали долучатися колеги, їхні знайомі. Чим більшою ставала когорта добрих людей, тим більшими ставали потреби онкології в дітей. Тоді почали писати історії дітей і розміщувати їх на сайті Асоціації. Потім пішли в хід соціальні мережі. За 14 років жоден мій підопічний не залишився без лікування. Я ні в кого не прошу особисто, не тегаю, щоб вони привселюдно засвідчили, що молодці чи навпаки. Всі знають, чим я займаються, інформація на сторінці, хто хоче допомогти — допомагає. Бюджет за попередній рік склав 1 млн 800 грн. За ці кошти вдалося допомогти 96 підопічним і організувати стажування для 11 лікарів.
— Тобто — стажування? Це теж волонтерство?
— Свого роду. Кваліфікований лікар — це запорука успіху лікування, і мені було дивно, що лікарі проходили курси підвищення кваліфікації в Україні. Варилися у власному соку, тим часом як світова медицина активно розвивалася. 11 років тому я вела житомирських дітей, і там діяла потужна католицька релігійна громада, завдяки їй вдалося організувати стажування для кількох лікарів у Польщі в університетській клініці Івана Павла ІІ Катовіце. Тоді я знайшла мецената, який частково проспонсорував поїздку. Коли вони повернулися, то казали, що це просто космос, хоча Польща не так далеко від України. Відтоді намагаюся допомогти у зборі коштів на стажування лікарів за кордоном. Не можна топтатися на місці, треба розвиватися. Ми не повинні вивозити хворих дітей на лікування за кордон — потрібно вчитися рятувати їхнє життя тут, в Україні.
«ЛЮДИНА, ЯКА ХОЧЕ ДОПОМОГТИ, МАЄ ЗНАТИ, КУДИ ЗВЕРТАТИСЯ І ЯКИЙ ФОНД ЗА ЩО ВІДПОВІДАЄ»
— Після резонансу з викинутими іграшками заступниця голови Вінницької ОДА Наталія Заболотна виступила з ініціативою скоординувати зусилля волонтерів і напрацювати алгоритм допомоги закладам різного напрямку. Яке ваше ставлення?
— Питання на часі. Я підтримую ідею створення, так би мовити, «банку» допомоги, щоб скоординувати волонтерів та благодійників, бо має бути не лише комунікація на рівні соціальних мереж, а ефективна співпраця. Тобто допомога має бути оформлена і скоординована відповідальною особою чи фондом. Людина, яка хоче допомогти, має знати, куди звертатися і який фонд за що відповідає: онкохворі діти, літні люди, дитячі будинки тощо. Вони озвучують потреби, умовно кажучи, дитячого будинку А чи лікарні Б, і благодійник має список потреб. Зараз у нас хаотична благодійність, яку необхідно впорядкувати. Адже насправді благодійний ресурс досить обмежений, і вільних коштів у людей мало, а потреб стає дедалі більше, і треба точно знати і розуміти, на які реальні потреби ми маємо реагувати.
