Напевно, щоб зрозуміти, що саме для прифронтової Авдіївки Донецької області означає коксохімічний завод, що входить до групи «Метінвест», треба побувати в місті й поспілкуватися з людьми, майже чотири тисячі яких там працює. Під обстрілом (з початку війни на Донбасі було зафіксовано 320 влучень по Авдіївському коксохіму), буквально ризикуючи здоров’ям і життям, люди продовжують приходити на роботу. А в моменти найскладніших військових загострень навіть живуть там. Перебуваючи у відрядженні на сході України, журналісти «Дня» відвідали завод, щоб дізнатися, як в унікальних умовах бойових дій підприємству вдається не зупиняти виробництво. Що довелося пережити заводу і, головне, його працівникам за останні три роки — в розмові з генеральним директором Авдіївського коксохіму Мусою МАГОМЕДОВИМ.
— Може, я скажу банальні речі, але, повірте, це правда — ми тут одна команда, одна сім’я. Тому мені ніколи не доводиться мотивувати людей на роботу під обстрілом, бо вони й так досить мотивовані, — починає розмову Муса Магомедов. — Авдіївці — взагалі унікальні люди. У найважчі моменти вони казали, що ми не дамо зупинити наш завод, тому що люди ставляться до заводу не просто як наймані робітники, які можуть прийти, відпрацювати свій час і піти. Більшість робітників мають свою історію з коксохімом — або їхні батьки тут працювали, або діди, або діти зараз працюють. Тобто завод — як частина сім’ї для багатьох людей. Тому навіть у найважчі часи у нас із чотирьох тисяч робітників лише 700 осіб виїхало. А зараз багато хто вже повернувся назад. Усіх, хто повертається, — обов’язково беремо назад на роботу.
А боротися за виробництво під час війни навчила сама життєва реальність. Перше — коли починає прилітати снаряд, слід максимально швидко опинитися в захищеному місці. У нас є вісім сховищ у робочому стані на території заводу. Також є багато тунелів під землею, про які люди знають. Тому у нас під час активного обстрілу до двох тисяч осіб з міста жили на території заводу. Усіх пускали — бо саме тут було відносно безпечно. Ми забезпечували людей водою, харчуванням. Також важливо, що ми постійно проводимо тренування, що потрібно робити в разі влучення й спалаху. Коли було погано зі зв’язком, мережа «лежала», ми оперативно купили багато рацій, щоб завжди бути на зв’язку. Тепер маємо комунікацію у будь-яких умовах, життя навчило. Це поганий, може навіть трагічний, але... досвід. Якщо ми першу консервацію під час першої зупинки заводу зробили за четверо діб, то останню — за чотири години. Ми навчилися дуже швидко консервуватися.
— Якщо не помиляюся, досвід заводу багато в чому унікальний. У світі немає більше коксохіму, який би працював під час бойових дій.
— Так, дійсно, багато чого в цьому процесі ми просто вигадали самі, цього взагалі не було. Наприклад, коли консервувалися батареї, треба було забезпечити герметичність, щоб температура не падала. У стояках, де йдуть великі болти, ми вдосконалили методику. У перший раз ми розкручували болти, підіймали їх, ставили спеціальний метал і теплоізолюючі мати. Усе це, щоб ви розуміли, займало на кожну частину роботи по півгодини. Потім ми вигадали так званий «купол» — вирізували з метала спеціальні куполи, де вже наклеєні теплоізолюючі мати, і для того, щоб заглушити роботи, ми тепер витрачаємо 5—7 секунд. Знаєте, отриманий досвід був можливим лише в результаті завзятості людей і бажання зберегти виробництво.
— Знаю, що вам вдалося зробити енергоострів, який управлявся в ручному режимі під обстрілом протягом трьох років...
— Так, свого часу глобальною проблемою для заводу було питання електропостачання. До підприємства йшли чотири лінії електропередач: дві макіївські і дві ясинуватські. Під час бойових дій вони перебивалися понад 200 разів, але завжди залишалася то одна лінія, то друга, тому зупинок АКХЗ було всього 15. Але в лютому 2017 року була перебита остання лінія, й ми залишилися на власній генерації. Працівники підприємства спільно з ДТЕК проклали лінію від Очеретиного до АКХЗ, тому зараз у нас є два введення з контрольованої Україною території, що дозволяє заводу працювати надійніше. І це теж наше «ноу-хау». Зрозумійте, коли будувався завод, необхідності в цьому взагалі не було. Були чотири незалежні енерговведення. Нікому навіть на думку не спадало, що можна залишитися одразу без усіх чотирьох. І ось коли було лютневе загострення, нам відбили всі «введення». Але, незважаючи на це, ми змогли утримати самостійну генерацію й головне — утримати тепло. Ми відключили три батареї, а вивільнене тепло використовували на обігрів міста. Скажу відверто — нам довелося робити вибір: або батареї, або місто. Ми розуміли, що батареї ще можемо вивести з консервації, а якщо заморозимо місто, то вже все. Ми ж пам’ятаємо приклад Алчевська, коли навіть у мирний час всією країною відновлювали місто. А під час війни я абсолютно чітко розумів, що це буде ще гірше. До речі, на День МСЧ був виступ Президента, де він усіх похвалив за те, що в лютому вони добре відпрацювали, зокрема в Авдіївці, і зберегли місту тепло. Але чомусь забув про нас. Скажу прямо — якби не завод, намети МНС, звичайно, місто б не обігріли.
— АКХЗ перерахував до бюджету міста половину вартості газопроводу Очеретине — Авдіївка. Що мотивувало завод допомогти місту?
— Коли вирішили будувати газопровід, була домовленість з Червоним Хрестом, мовляв, вони обіцяли виділити гроші на труби, а на будівництво ресурси мали знайти з обласного бюджету. Потім там була довга історія суперечок з газівниками. І торік проект просто був провалений, його не реалізували. Коли цього року з ініціативою виступив губернатор: давайте зробимо разом, мовляв, влада готова дати половину й половину завод — акціонер погодився. Я знаю, що була зустріч нашого акціонера з главою адміністрації. У результаті зустрічі ми дали свою половину вартості проекту, гроші вже перераховані до бюджету Авдіївки. І, відповідно, вони зараз намагаються форсувати будівництво. Не можу сказати, що я задоволений темпами роботи. До опалювального сезону вже не встигли. Якщо хоча б у листопаді зроблять, буде добре. Але я не впевнений. Дивіться, коли ми вели лінію передач ДТЕКом, у нас регулярно були оперативки, часто збиралися з військовими, будівельниками й нашими енергетиками. Проект, на реалізацію якого було заплановано шість місяців, ми втілили в життя за два. Зараз же проект розрахований на 2,5 місяця, а результату поки взагалі немає. Я, чесно, незадоволений і знаю, що голова обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський украй незадоволений. Треба прискорюватися.
Муса МАГОМЕДОВ: Може, я скажу банальні речі, але, повірте, це правда — ми тут одна команда, одна сім’я. Тому мені ніколи не доводиться мотивувати людей на роботу під обстрілом, бо вони й так досить мотивовані. В Авдіївці — взагалі унікальні люди. У найважчі моменти вони казали, що ми не дамо зупинити наш завод, тому що люди ставляться до заводу не просто як наймані робітники, які можуть прийти, відпрацювати свій час і піти. Більшість робітників мають свою історію з коксохімом — або їхні батьки тут працювали, або діди, або діти зараз працюють. Тобто завод — як частина сім’ї для багатьох людей. Тому навіть у найважчі часи у нас із чотирьох тисяч робітників лише 700 осіб виїхало. А зараз багато хто вже повернувся назад. Усіх, хто повертається, — обов’язково беремо назад на роботу.
— Часто доводилося чути, що обстріли вашого заводу — не випадкові, мовляв, таким чином бойовики шантажують акціонера.
— Я можу сказати абсолютно точно, що переважна більшість влучень по заводу були лише тому, що він був на той момент на лінії фронту. Йде війна. Завжди були і є різні плітки — коли говорять, що бойовики цілеспрямовано б’ють по заводу. А по той бік говоритимуть, що це взагалі ЗСУ обстрілюють завод, бо «Донбас їм не потрібен». Це все маячня. Варто лише трохи піднятися на будь-який пагорб над заводом, і одразу все видно — хто і звідки стріляє. А завод — він, повторюся, просто на лінії вогню. Так, був цілеспрямований обстріл, коли били по місту, я це дуже чітко пам’ятаю в лютому: виїжджають танки, «відпрацювали» прямим наведенням по місту й одразу забралися. Думаю, мета — викликати паніку в місті, щоб люди поїхали. Це було. А по нас, по заводу, якщо не помиляюся, цілеспрямовано били лише двічі. Розмови про шантаж нас або акціонера — це просто плітки. У будь-якому разі на мене як на керівника заводу ніхто й ніколи не виходив і жодних спроб шантажу не чинив. А якби й спробували — одразу «в сад».
— Незважаючи на те, що Авдіївка — прифронтове місто, тут останнім часом відбуваються гучні й масштабні культурні події — багатолюдний концерт у День Незалежності, низка акцій у день захисника вітчизни, з виступом «МузБата». До міста повертається мирне життя?
— Так, до міста дійсно повертається відносно мирне життя. Це важливо. Свято для людей має бути завжди. Ми голосно провели День металурга, хотіли в місті, але тоді було небезпечно, прийняли рішення провести на території заводу. Зараз — ситуація спокійніша. Звісно, бойові дії тривають, але не з такого важкого озброєння, відтягнули або поховали — ми не знаємо, ми не військові. Виходячи з цього, зараз у цілому перемир’я відносно дотримується, і в денний час нормально зробити для людей свято. Життя до міста повернулося. Ми, наприклад, у школі №5 до дня народження заводу хочемо встигнути закінчити актовий зал. Такий самий, як зробили в школі №6. Потрібно більше місць, де можна проводити концерти й інші культурні заходи. Чому ми це робимо — все дуже просто: люди мають бачити, що про них піклуються, — держава, приватний бізнес... інакше ми можемо допустити мертві міста. Рано чи пізно реінтеграція відбудеться. І ми маємо бути готові. ЗМІ насправді багато говорять про Авдіївку, але здебільшого про погане — обстріл, загострення ситуації. Торговців «смаженими фактами» вистачає. Написати ж про щось хороше, тим паче якщо воно є, теж дуже важливо. Опалювальний сезон ми в місті, наприклад, почали ще 5 жовтня, навіть у Києві тоді ще не було. І не без допомоги заводу, звісно. Ось нам треба включити блок установки сухого гасіння коксу в 4-му коксовому цеху. Для цього потрібно 20 кубів води у годину додатково. А у нас немає цієї води. Я насправді не можу підняти виробництво коксу просто тому, що ми даємо воду на опалювання міста. Якби зараз було літо, можна було б додати. Завжди доводиться балансувати між інтересами бізнесу й інтересами суспільства. І в цьому випадку відповідальний бізнес має ставати на бік суспільства. Ми так робимо.
