Своїми думками «з приводу» ми поділилися з Миколою Григоровичем ЖУЛИНСЬКИМ, директором Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, головою Національної ради з питань культури та духовності при Президенті України, який доклав чимало зусиль для того, аби згаданий президентський указ з’явився на світ.
— Миколо Григоровичу, як ви ставитесь до реальності втілення в життя задекларованих урядом задумів з підтримки книговидання та їх ефективності?
— Господи, якби ви знали, як мені набридло про все це говорити, писати!.. Я нагадую дятла, який довбає суху гілку — вона аж дзвенить, а він довбає, довбає...
Я з вами погоджуюсь: будь-які заборони — прояв слабкості й невміння вирішувати проблему кардинально. Але що робити? Доки дочекаємося від Верховної Ради якихось кардинальних кроків щодо підтримки вітчизняного виробника кіно-теле-радіо-книго-газетної та іншої продукції, тобто податкових преференцій для національної культурної індустрії, то в дятла, образно кажучи, голова спухне. Я на власному досвіді переконався, що навіть деякі «націонал-патріоти», сліпо сповідуючи «закони вільного ринку» та вимагаючи створювати конкурентноспроможну продукцію, категорично заперечують проти будь-яких податкових пільг для національного виробника. Справді, «не так тії вороги, як добрії люди»...
— Ви підтримуєте ідею квотування імпорту російської книги?
— Квотування імпорту, в тому числі книжкової продукції — нормальна справа для багатьох розвинених країн світу. Адже це наш — національний — книжковий ринок, на ньому має господарювати наш — національний — виробник книги. Тому уряд, не чекаючи (пам’ятаєте п’єсу С.Беккета «Чекаючи на Годо»?) ініціативи з боку Верховної Ради, вирішив захистити національного виробника книги і національний книжковий ринок від експансії іноземних виробників. Я погоджуюся з ініціативою віце-прем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка, який підтримав пропозицію ВГО «Громадянська платформа» та інших діячів, небайдужих до книговидавничої сфери, стан якої критично важливий для майбутнього України. Хоча квотування імпорту — це, я згодний, не вирішення проблеми, бо вона глобальна.
— І стосується не лише книговидання...
— Безумовно. Погляньте, що у нас твориться на газетно-журнальному просторі, на теле-радіопросторі, хто і як формує смаки наших громадян, їхні погляди, позицію, цінності?.. Рівень культури українців різко знижується, відбувається активний процес обездуховлення людини, деморалізації, примітивізації мислення, поведінки, культурних запитів, смаків — все це руйнує духовну атмосферу суспільства. Адже культура — це спосіб і якість життя, це, врешті-решт, тональність національного буття. Хіба ми розглядаємо культуру як норму життєдіяльності людини, як характер суспільної поведінки?
Ми повинні волати про духовну кризу українського суспільства, адже очевидним є те, що психо-емоційний стан нашого народу характеризується масовою апатією, агресивністю окремих верств і груп, зневірою у своєму майбутньому, посиленою саморефлексією... Я вже не кажу про знесилення духовної енергії нації та ослаблення моралі, адже поширення соціальних хвороб, низька тривалість життя, мала народжуваність, алкоголізм, наркоманія, — все це проблеми, закорінені у зниженні культурного рівня нації.
— Яким ви бачите вихід зі стану гуманітарної кризи?
— У нас немає іншого шляху, аніж проводити цілеспрямовану системну державну політику з формування ціннісних орієнтирів у розвитку українського суспільства. Якщо хочете, мова повинна йти про форму ідеології як системи культурно-духовних і суспільно-політичних цінностей, завдяки яким можна було б консолідувати суспільство і побудувати національну державу як гаранта громадянських свобод і засобу ефективної самореалізації особи. Ця ідеологія має виростати з іманентної системи ціннісних координат національної культури, яка в новій — євроінтеграційній — реальності буде чи не визначальним чинником заявлення самостійної ідентичності.
— А як же «закони вільного ринку»?
— Нехай ті, хто так «вболіває» за вільний ринок, подивляться на сучасну Європу, зокрема, на внутрішні проблеми з іншими етносами у Франції, запитають, чому в Німеччині так багато говорять про формування образу національної держави, чому Сенат США приймає ухвалу про визнання англійської мови як загальнонаціональної, чому Чорногорія ухвалила на референдумі рішення про свій державний суверенітет, хай замисляться над подіями, зумовленими національно-мовними проблемами, в Бельгії, в Іспанії...
Поки не пізно, нам слід на державному рівні формувати національний гуманітарний простір.
— Які конкретні кроки ви вважаєте для цього пріоритетними?
— Необхідно створити національну культурно-інформаційну структуру, обов’язком якої було б забезпечення інвестиційної прибутковості, а отже, пріоритетності культурної сфери. Інакше нам не консолідувати українське суспільство, не впровадити українську мову як мову державну в усі сфери суспільного життя, не забезпечити повноту її функціонування як важливого консолідатора українського народу та усіх етносів України.
— Ви вважаєте, що створення державної структури може вирішити проблему?
— Необхідна послідовна державна мовна та інформаційна політика, яка б забезпечила культурно-мовний протекціонізм для української мови як державної. У цьому процесі багато складових, але без цілеспрямованої роботи на рівні законодавчої та виконавчої влади проблему сьогодні не вирішити.
Хоча, говорячи про нормальний розвиток національного гуманітарного простору, не можна не наголосити, що цей процес можливий тільки за умови, що українська мова для держави буде не обов’язком, а символом влади, коли для молоді українська мова стане однією з гарантій соціального успіху і престижу.
Знаю, нічого нового я не кажу, але хтось же повинен працювати дятлом і довбати сухе дерево влади?
