На восьмому році незалежності України Леонід Кучма видав
указ, що приголомшив учених-україністів з усіх континентів, які обговорювали
на одеському IV Міжнародному конгресі стан і перспективи розвитку суспільства
на зламі тисячоліть: між минулим і майбутнім. Суть указу — скасування «обов'язкового»
знання державної мови при складанні вступних іспитів до вітчизняних вищих
навчальних закладiв. Можна обходитись і російською. Професори й академіки
зі світовими іменами, до яких прислухаються в Гарварді, Кембріджі, інших
наукових центрах, не приховували, що спершу в це просто-напросто не вірили.
«Ну, що можна сказати про червневий «освітній» указ Леоніда
Кучми? Не хотілося б виглядати «недипломатичним», оскільки прибув для участі
в IV Конгресі з далекої діаспори... — так почав свій коментар на прохання
«Дня» автор підручника «Історія України» Орест СУБТЕЛЬНИЙ (Канада).
— Але мушу зазначити, що для мене, канадського українця, звиклого шанувати
Конституцію й закони, цей документ — дивина. Бо я теж знаю вимоги Основного
Закону України в мовному питанні. І не бачу жодних підстав для видання
цього указу. Окрім передвиборних мотивів. Не виключаю, що таким чином можна
«притягнути» певний електорат, але ж Президент мав би також розуміти, що
не варто задалеко заходити. Ясно, що це політична гра. На жаль. І тому
вважаю, що IV Конгрес науковців у Одесі є саме тим форумом, що не може
обійти увагою подібні небезпечні кроки».
Професор Аркадій ЖУКОВСЬКИЙ, голова Європейського наукового
товариства ім. Тараса Шевченка (Франція):
— На мій погляд, свіжий документ про мову вступних іспитів
— щонайменше річ дуже проблематична й невідрадна. Бо виходить із найвищих
державних сфер. Це ж просто скандал! Ми вже й не знаємо, чи варто приїжджати
в Україну? Вже в українському літаку, де кількома роками раніше доводилось
чути державну мову, зараз до нас знову звертаються мовою сусідньої держави.
А втім, подумайте: нікому й на гадку не спаде, щоб подібний указ глави
держави вийшов у сусідніх Угорщині або Польщі, чи Румунії. Це є неможливим
у будь-якій з європейських країн. Власне, й тут парламентом ухвалена Конституція,
якою українська мова визнана державною. І місія глави виконавчої влади
та гаранта Конституції, як усім зрозуміло, — впроваджувати ту десяту статтю
в життя. А після цього кроку Леоніда Кучми постає питання: чи взагалі має
Україна якусь культурну політику? Адже вища освіта — один із визначальних
чинників розвитку культури. А як можна оцінювати президентський указ із
мовного питання, коли він, власне, нівелює навіть досягнуте в царині освіти
й культури, зокрема, утвердження в суспільстві державної мови? Повторюю:
це надто «проблематичний» указ. Бо, наскільки відомо, ніхто в Україні не
ущемлює, не переслідує мову російську. А теперішню державну — українську
— цькували й переслідували, як добре знаємо, віками. Тож хіба не природно
— хоча б зараз, у новоутвореній державі — її підтримати, як це ухвалив
парламент? Я б радий, скажу відверто, взагалі не вести про це мови: у розвинутих
європейських країнах, скажімо, Франції чи Німеччині, це — місія лідерів
держав. Займаються і дбають про це уряди в руслі здійснення культурної
політики. Але ж бачимо, що тут, в Україні, на жаль, не так. То, виходить,
мусимо вести розмову про те, що за інших обставин не було б предметом нашої
уваги. Через те, власне, й наш Конгрес як модель інтелектуальної совісті
нації має певний обов'язок перед нашими пращурами й наступними поколіннями,
а саме — домагатися скасування Кучмою його указу. Наголошую: йдеться зовсім
не про мітинговий виклик форуму, а про чітку, послідовну й обгрунтовану
позицію українських вчених, що навчилися поціновувати як досягнення інших
народів, так і культуру та історію власного народу.
Професор Любомир ВИНАР (США), голова наукової ради Світового
конгресу українців:
— Досвід сусідніх європейських народів учить, що мусять
бути певні пріоритети в державній культурній політиці. Скажімо, загальноприйнято,
що у вищій школі неодмінно оволодівають кількома мовами, і це принципово
для забезпечення європейського рівня університетського фахівця. Так само
ні в кого не викликає сумніву, ніхто не дискутує з приводу того, що державна
мова на власній території нації — справа засаднича, як, до речі, є і в
сусідній Росії, на яку постійно рівняється дехто з українських урядовців.
Коли ж мова українська, як у попередні десятиліття, почуватиметься на рідних
теренах наймичкою, це, на мій погляд, може мати поважні наслідки. Причому
не лише, для прикладу, в сфері інформаційній чи науковій — не буде взагалі
сенсу говорити про перспективи української культури. Бо ж відомо, що саме
мова є її носієм. А з другого боку, звернімо увагу: не мають жодних мовних
проблем, завдяки чіткому дотриманню урядами конституційних норм, поляки
та італійці. Не виникає цих проблем у іспанців чи португальців, а тим часом
українські державні чиновники усе гнуться перед сусідами! Чи ж є, скажімо,
нагальна потреба в лідера країни вишукувати нові пріоритети в мовній царині,
коли парламентом у дусі європейських вимог усе розписано й затверджено
в Основному Законі — як розвиватися мовам національних меншин і яка місія
мови державної? Скоріш за все маємо справу зі світоглядними принципами.
Але я оптиміст — Україна ж перед виборами...
Професор Віталій КОНОНЕНКО, ректор Прикарпатського держуніверситету
ім. Василя Стефаника:
— Я переконаний, що проблема мови вступних іспитів самим
життям знята з порядку денного. Хоч напередодні вступу до вузів і вийшов
указ, усі без винятку абітурієнти складали екзамени до нашого університету
українською мовою. Наголошую: жоден із вступників не звернувся до мене
як ректора з проханням про складання іспитів російською. А указ хіба що
подивував, бо з утвердженням Української держави і прийняттям Конституції
питання мови вступних іспитів, вважаю, розв'язане й втратило актуальність.
На моє глибоке переконання, принаймні один вступний іспит — з української
мови — обов'язковий...
Петро БІЛОУС, професор Житомирського педуніверситету:
— Не стану приховувати: моє ставлення до президентського
указу — неприхильне. Не можу розцінити його інакше, як повторення «мовного»
передвиборного маневру 1994 року. Тоді кандидат Кучма пообіцяв, що другою
державною введе в Україні російську мову. Ті, хто в це повірив, згодом
розчарувався. Можна лише шкодувати, що через відсутність інших здобутків
зараз жертвою передвиборних змагань стає мова. Адже це той пріоритет, що
ні в якому разі не має бути закладником чиїхось амбіцій, предметом торгів
чи спекуляцій. Чи варто доводити, що жодний вуз у цивілізованій європейській
країні не видасть диплом випускникові, який не спроможний прочитати чи
підготувати документ або діловий проект мовою цієї держави? Або, знов-таки,
такими ж вимогами слід керуватися в підході щодо осіб, які вступають до
вузів Києва чи Житомира, де, природно, готують фахівців для України! Зауважу:
ніхто не проти, щоб спілкуватися, скажімо, в побуті будь-якою мовою, хоч
— китайською, якщо її вдалося опанувати. Йдеться ж про необхідний професійний
мінімум, і десятьох років, що минули з часу прийняття «Закону про мови
в Україні», для усвідомлення цього кандидатам на студентське місце, по-моєму,
цілком досить. Додам: я не раз брав участь у прийомних іспитах. Можу засвідчити,
що конфліктів на основі складання письмових та усних іспитів державною
мовою — нема. Не висловлюють, до речі, претензій з цього приводу, як мені
стало відомо, і вступники до тутешніх, одеських вузів. Очевидно, не зайве
було цим поцікавитись і авторам проекту президентського указу».
Іван ДЗЮБА, академік НАН України, колишній міністр культури
України:
— Під час роботи Конгресу я переконався, що українцям,
членам західних суспільств — від США до Австрії й Австралії — особливо
важко зрозуміти нашого Президента і весь драматизм, навіть трагізм цієї
ситуації... Суть колізії в тому, що вимога складання вступних іспитів державною
мовою — один з тих важелів, що стимулював і заохочував молодь постколоніального
суспільства, яким є Україна, до вивчення мови корінного народу. Позбутися
зараз цього просто трагічно — через те, що внаслідок переслідувань минулих
століть наша мова була дуже занедбаною. Вона не досягла такого ж рівня
поширення та вживання, як російська, й за попередні вісім років незалежності.
Природно, піднесенням її престижу мала займатися держава, причому, не вдаючись
до адміністрування, а передусім створенням умов для її опанування дітьми
та молоддю (для літніх людей — це важче!). Це ж не те, що змінити костюм!
Але робиться все, як бачимо, — з точністю до навпаки... І помиляються,
недооцінюють наслідків президентського указу ті, хто розглядає указ як
короткочасний популістський передвиборний крок Кучми. Цей акт, що показав
відсутність національної гідності, нерозуміння ролі мови в суспільстві,
може мати в подальшому трагічні наслідки. Адже мова — це й засіб збереження
національної пам'яті, й багатства емоційного та психологічного, вона певною
мірою відбиває саму сутність нації...
— То, може, пора починати писати другу частину есе «Інтернаціоналізм
чи русифікація»?
— З огляду на те, що зараз відбувається в нашому хворому
суспільстві, зокрема, внаслідок поглиблення системної кризи, варто й над
цим задуматись. Адже видання цього указу, здається, засвідчує, що перед
нами саме той випадок, коли хвороба на певному етапі починає сама себе
стимулювати й продукувати. Бо ж розкручений за 70 років механізм русифікації
уже належало б зупиняти, а його за умов нашого псевдоринку не лише не гальмують,
а ще більше розкручують...».
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України — президент
Міжнародної асоціації вчених-україністів:
— Указ Леоніда Кучми, якщо говорити про загальну спрямованість,
нібито діє на реалізацію статті 10-ї Конституції України, якою передбачені
мовні права національних меншин. Але в тім-то й річ, що стаття десята визначає
державною мовою на всій території України — українську. І тому я особисто
не розумію, не сприймаю того, що відтепер, по суті, скасовано складання
вступних іспитів до вітчизняних вузів державною мовою, оскільки можна обходитись
російською. А ми зацікавлені в тому, щоб наша вища освіта здобувалась мовою
держави, щоб був стимул в учнів шкіл, коледжів, гімназій вивчати українську
мову. Адже донині вони знали, що опанування нею знадобиться згодом — при
вступних іспитах до вузів. А тепер створено прецедент, який може призвести
в кінцевому підсумкові до погіршення мовної ситуації в Україні, що й зараз
є досить драматичною. Люди, як свідчить досвід, чинять у таких ситуаціях
дуже прагматично. Згадаймо: років зо 20-30 тому людина, що виривалася з
україномовного села до міста, намагалася пристосуватися до нових умов,
у тому числі оволодіти домінуючою в промислових центрах російською мовою,
віддавала й дітей на навчання до престижних російських шкіл. Бо знання
російської відкривало двері до вступу у вузи, в тому числі московські й
ленінградські. Ясна річ, завжди були в Україні й патріотично налаштовані
люди, що боролися за право на функціонування на її теренах мови корінної
нації. Тому я вважаю цілком виправданим і закономірним прийняту сьогодні,
29 серпня, ухвалу IV Міжнародного конгреcу україністів — звернутися до
Президента України з пропозицією переглянути указ про мову вступних іспитів.
Оскільки цей указ Л.Кучми є не реалізацією вимог Конституції України, а
навпаки — суперечить основному положенню статті 10-ї...
— Іншими словами, є явною прикметою «малоросійськості»?
— Безперечно. Я припускаю також, що це «передвиборний»
крок. Бо пригадується, що коли я працював віце-прем'єром в уряді Кучми,
то він чітко орієнтував членів Кабміну на користування українською мовою.
Бувало, навіть переривав виступи на засіданнях тих міністрів, хто нею володів,
а починав говорити російською. До речі, перше неформальне засідання прем'єра
Кучми з віце-прем'єрами 1992 – го року розпочалося з того, що головуючий
сказав: «Із сьогоднішнього дня на роботі всі повинні спілкуватися українською
мовою, роблю тільки виняток на кілька місяців для себе і віце-прем'єра
Юрія Іоффе. Обіцяю, що за цей час теж опаную мову нашої держави і нею користуватимуся».
Тому указ більше скидається на передвиборну акцію Л.Кучми з тим, щоб привернути
до себе певну частину виборців, які ще не усвідомили, що в державі має
бути одна державна мова й що, водночас, не суперечить задоволенню культурно-освітніх
потреб національних меншин, для яких можна заснувати й університет, на
зразок Московського університету ім. Лумумби.
Іван ДРАЧ, голова Конгресу української інтелігенції:
— Не можу розцінити указ Кучми інакше, як ще один удар
у спину української незалежності, української духовності. Я не знаю, як
такі речі можна робити. А з другого боку, не виключаю, що це принесе не
користь, а завадить у передвиборній кампанії. Бо люди бачили, з яким болем,
трудом, у яких складних умовах виборювали ми українське слово, а тепер
його статус знову ставлять під сумнів. Я вже кілька разів виступав, робив
заяви з цього приводу в пресі, але їх не помічено. Очевидно, нашою виною
є те, що робили це недостатньо голосно. Треба так, щоб усі почули...
