Коли Білий Кролик із казки Льюїса Керрола укотре вигукнув:
«Немає часу», — стрілки годинника, підкоряючись неіснуючій логіці парадоксу,
почали зворотну ходу. XIX століття, наближаючись до завершення, повноправно
привласнило собі ім’я століття науки, але навіть у темпі дедалі швидших
всезагальних обертів воно встигло закарбувати враження своєї душі, поклавши
їх на чутливий механізм кінопроектора. Цей апарат, що нагадував дитячу
гру зі світлом і тінню, ожилі фотографії і сентиментальні історії, відкрив
нову еру для мистецтва, що стало наймасовішим, а може, через це і найлюдянішим.
Дивовижний механізм, вигаданий братами Люм’єр, дозволив
діставати з минулого цілі долі, прожиті напоказ у парадному блискові освітлювальних
ламп, мішурі декорацій та гримі вигаданих героїв. Процес оптичної проекції
зблизив сцену з глядачем, і перипетії кіноролей стали долями поколінь.
Окремо в цій масі ілюзій сяє своєрідністю жанр комедії — галузь кіномистецтва
зі своїми особливими правилами, історією та героями.
Ще з часів Давньої Греції у театрі сміялися над богами
і оспівували героїв. Ще хитромудрий Одіссей за допомогою іронії поспішав
ошукати Фортуну і сховатися від власної самотності. Кіно здійснило заповітний
крок від великого до смішного, довжиною в одне людське життя. Воно залишило
за актором його право залишатися самим собою, виглядати беззахисним так
само, як глядач у залі. Ролі кумедних простаків і диваків ставали великими,
залишаючись смішними. Привид німого кіно, котрий ще не став самогубцем,
не перетворив заповітної магії гри на звичку, може пояснити причини нової
свідомості, мрії, що народилася в затемненій залі зі смужкою світла.
Джерела смішного в кіно потрібно шукати серед історій клоун-мім-театру,
де підступна Коломбіна і злочинний Полішинель змушують страждати нещасного
дурня П’єро. Цирковий трюк, клоунада, театральна феєрія стали підмурівком
перших кінокомедій. Теорія жарту пройшла в кіно свою сувору школу, ставши
абсолютно особливим видом світовідчуття. Яскравий і водночас безглуздий
костюм героя, невідповідність між формою і змістом його вчинків, намірами
і результатами, пантоміма, театральна буфонада — такою на самому початку
виглядала комедія на кіноекрані. Фільми йшли всього 5—10 хвилин, іноді
знімалися двома-трьома акторами за годину-дві і монтувалися майже без змін.
Однак вони захоплювали глядача, як все нове, що ще не встигло набриднути.
Й ілюзіони, що нагадували, ярмаркові балагани, вимагали все нових стрічок,
а з цим кіномистецтво ставало все складнішим.
Андре Дід прийшов у кіно з театру феєрій «Шатле», до цього
попрацювавши на другорядних ролях у мюзик-холі. Він сумлінно переніс накопичений
досвід і навички клоуна на екран і зробив безліч фільмів, які практично
не мають сюжету, з погонями, трюками, кремовими бійками і нескінченною
втечею героя від переслідувачів, втечею, що затягується на весь фільм.
Цей комік одним із перших добився статусу зірки екрана, проте, за всієї
своєї сумлінності й працьовитості, не зміг утриматися на хитких сходах
слави, і його картини так само швидко забулися, як виникли. Андре Дід,
котрий тікав від самого себе протягом всіх своїх фільмів, помер у злиднях,
і тільки з уривків його безвихідних комедій можна судити про той відчай,
з яким боролася ця маленька безсила людина за місце під сонцем.
Макс Ліндер перехопив пальму популярності у Діда, замінив
його на студії Пате і добився світової слави. Він створив образ бездоганного
француза, удатливого «господаря життя», ловеласа і аристократа. Він грав
короля елегантності, який легко йде до своєї мети — багатства, слави, жінки.
Він повірив у власну могутність і прагнув не сходити з екрану у реальний
світ. Надто серйозною була його гра на майданчику і надто смішно виглядало
навколишнє життя. Та Королі не допускають поразок. Навіть шахові. З розладнаними
нервами Макс Ліндер спробував повернути собі популярність, яка вже минала.
Він зробив три останні прекрасні роботи, знову отримав свій титул француза
номер один, але у ставленні глядача до короля вже було менше захоплення,
і у відгуках публіки проглядалося співчуття до старіючого актора. Макс
разом із дружиною покінчив життя самогубством. На екранах на повну силу
засяяла зірка Чарльза Спенсера Чапліна.
Ще казковий Гарун аль-Рашид любив виряджатися в лахміття,
зображаючи жебраків. Чарлі вигадав і створив нового героя, настільки щедро
людяного, що він сам став мимовільним господарем найтонших ниток у душевних
рухах своїх глядачів. Злидар-волоцюга у розтоптаних черевиках і костюмі
з чужого плеча по-доброму смішив зал, прагнучи виглядати благородним джентльменом
серед багатих снобів. Він намагається заробити на життя, вступаючи у сутички
зі страшенними здорованями, він поспішає на допомогу тому, хто потрапив
у халепу серед загальної байдужості. Дивовижно, але він вчить бути слабким
у жорстокому світі, доводячи, що існують інші цінності. Він одним один
протистоїть безумству великих міст, величі торгових монополій, незаперечній
владі грошей. Він бореться з самим життям і, терплячи невдачі на екрані,
заслуговує величезного успіху у публіки. Своє мистецтво він доводить до
досконалості, свого героя до всесвітнього обожнювання. До сьогодні у померлому
жанрі німої комедії назва його ролі — радше титул, аніж власне ім’я.
Гарольд Ллойд успішно конкурував з Чарлі Чапліним на екрані.
Його простодушний герой, схожий на студента чи дрібного службовця, не вирізнявся
на загальному фоні ні зовнішністю, ні особливим костюмом, ні навіть особливою
мімікою. Він виглядав як більшість глядачів у залі, і тільки нестандартність
ситуацій, до яких він потрапляв у фільмі, робили його роль смішною. У постановці
трюків він, мабуть, перевершив самого Чапліна. Він створив першооснову
того, що масовий глядач розуміє під голлівудським фільмом, заклавши комерційні
принципи побудови не тільки фільму, а й самих глядацьких очікувань. Починаючи
від нав’язливого бажання знову бачити на екрані таке ж кіно, але ще більш
захопливе.
З появою звуку в кіно завершилися блискучі кар’єри багатьох
акторів німого жанру. Нові фільми вимагали нової техніки виконання, інших
сюжетів і правил гри. На зміну в уподобаннях глядача йшли нові зірки. Одним
із останніх блискучих коміків, чиї фільми загубив звук, був Бастон Кітон.
Його екранний герой ніколи відкрито не виражав своїх емоцій, а отже, й
не міг розмовляти. Він мав титул людини з маскою на лиці — його міміка
протягом фільму абсолютно не змінювалася, один і той же вираз — холодного
спокою, мовби скам’янів у його погляді. Глядач сам вгадував підтекст його
фільмів — передчуття трагічного фіналу, крайнє загострення почуттів, готовність
героя йти на найвідчайдушніші вчинки. Тим різкішим був контраст сюжету
і ролі на екрані. Символ таємничості, загадкового минулого, трагічної долі
— ось що вчувалося за непроникним холодом його кам’яного спокою. Він будував
свої комедії на крайньому антагонізмі героя і всього світу. Він одним із
перших почав пародіювати інші стрічки з героїчними сюжетами, одночасно
руйнуючи і доповнюючи новий міф XX століття — століття кіно. Він створив
образ суворого генія, який не боїться бути смішним, щоб світ навколо став
кращим.
