Відома актриса на підмостках рідного Театру російської
драми ім. Л. Українки виступає у вільний від основної — парламентської
— роботи час. У вихідні. Вона — член ЦК КПУ. У Верховній Раді Валерія Гаврилівна
входить до фракції комуністів. Підготувала власний закон про гастрольно-концертну
діяльність. Серед чотирьох альтернативних проектів він у середу 17 березня
прийнятий у першому читаннi на сесії. Про роль Заклунної як народного обранця,
про її враження стосовно роботи найвищого законодавчого органу, про минуле
й майбутнє України — наша з нею бесіда. Із багатьма її висловлюваннями
важко погодитися, часом вона суперечить сама собі. Утім, читачі самі мають
право робити власні висновки.
— Валеріє Гаврилівно, фракція комуністів — найчисленніша
в нашому парламенті. Ви вже адаптувалися до нової для себе ролі? Не шкодуєте,
що стали політиком?
— Нас 120 чоловік, ми щодня бачимося, але говорити, що
ми одна дружна сім’я, я б не стала. У кожного свій характер, погляди на
життя. Мені імпонує наша згуртованість із принципових питань. Спори доречні
в процесі обговорення, але коли вирішили, то голосують так, як вирішила
більшість. Поняття партійної дисципліни в нашій фракції дотримується свято.
Немає розброду й хитань. Якби всі депутати працювали конструктивно, то
ми б так довго не тупцювали на місці. Я не політик, я тільки вчуся! Працювати
до парламенту прийшла після зваженого аналізу. Мені здається, я можу допомогти
діячам культури, відстоюючи їхні інтереси у Верховній Раді. Треба приймати
рішення про статус російської мови. Сьогодні в школах вона викладається
як іноземна і це при тому, що половина населення України говорить нею.
Час об’єднуватися в Міжпарламентську асамблею всім слов’янським державам!
У нас одна група крові! Ми пов’язані віковими путами, однаково мислимо.
І разом з тим мене дивують «кавалерійські наскоки» мера Москви Ю. Лужкова.
Його заяви про Крим, про поділ Чорноморського флоту йдуть лише на шкоду.
Мені нелегко працюється. Доводиться опановувати ази парламентаризму
в сесійній залі. Скажу чесно, часом руки опускаються від безсилля. Тільки
думка: «Якщо не я, то хто» примушує знову «точити камінь». Але якщо зрозумію,
що все неефективне, тоді складу свої депутатські повноваження й повернуся
до театру.
— Ви підготували самостійний проект закону про гастрольно-концертну
діяльність. Чим він принципово відрізняється від інших документів, запропонованих
парламентаріями?
— Фінансові лещата так міцно здавили наші творчі колективи,
що кожен виїзд на гастролі без підтримки спонсорів сьогодні стає проблематичним.
Особливо це торкається великих ансамблів, оркестрів і театрів. Привільно
почуваються лише мобільні антрепризні трупки та естрадні виконавці. До
нас уже кілька років бурхливим потоком мчать виконавці з близького зарубіжжя.
Часто вони привозять не найкращі взірці. Нам насаджують низькопробні штампи.
Часом навіть не утруднюють себе загорнути їх у красиву обгортку. Ціни за
квитки наганяються ледь не до небес! Про смак я взагалі мовчу. Багато артистів
«чосом» знімають касу й від’їжджають геть. Величезні суми вивозяться за
межі України безповоротно. Я пропоную досить простий і ефективний спосіб.
Не забороняти, а примусити організаторів гастролей чесно платити податки.
Організатори заходів повідомляють у Міністерство культури про свої плани.
Платять за оренду приміщень. А потім, отримавши бланки квитків (із серіями
й номерами), вони зобов’язані проставити штемпелем ціни. Це й буде основним
документом для податкової інспекції. Відразу зрозуміло, хто й скільки заробив.
Тоді вони не крутитимуть, доводячи, що продали всього нічого, а до залу
публіку запустили благодійно, виключно з доброти душевної, щоб не травмувати
гастролерів порожніми кріслами. Ось вам і гроші до бюджету, з якого фінансується
культура.
Мої ж опоненти в різних варіаціях пропонували заборонно-дозвільні
заходи. Хотiли, щоб купували свідоцтва — реєстрації. Ось вам і лазівка
— потрібним людям дам, а неугодні довго оббиватимуть пороги. Під цей закон
доведеться створювати цілий штат співробітників. Знову плодитимемо армію
чиновників?
Театри треба звільнити від сплати ПДВ. За помірних цін
5—10 гривень за квиток сума виходить невелика. Наш театр не може дозволити
собі поїздки. Витрати не окупаються: транспорт, готелі, добові акторам,
оренда залу тощо. Тільки зарплати на рік нам треба виплатити 1 млн. 200
тис. гривень, а ми на аншлагах заробляємо 500 тисяч, тобто вистачає заплатити
комунальні послуги — і все! Для естрадників вони хочуть встановити 7% збір.
Свій законопроект вважаю найреальнішим.
— Ви людина послідовна, не змінюєте своїх поглядів. Вважаєте,
ідеї комунізму сьогодні не потьмяніли?
— А чим погані ідеї комунізму?
— Ідеї то хороші, але на практиці зовсім інше виходить.
Місто Сонця Кампанелли й Мора ми пробували будувати понад 70 років, а замість
нього просто заблукали в лабіринті, зайшли у безвихідь. Знову підемо колом?
— Демократи й націоналісти пропонують свої шляхи. Я їх
слухаю. Нібито добре кажуть. Ось тільки живемо все гірше. Слова з справами
не сходяться. Колгоспи розвалюються, заводи й фабрики практично стоять.
Ще кілька років такого хаосу — й наша країна опиниться під власними руїнами.
Західні кредити ми просто проїдаємо. Думаємо про сьогоднішній день. А чим
розплачуватимемося? Стільки помилок робимо й нічого не вчимося! Я вважаю
ідею соціальної справедливості єдино вірною і не бачу їй альтернативи.
Ми просто зупинилися на півдорозі, стали петляти, але люди нам вірять.
Подивіться, до чого нині довели народ? Люди працюють, а їм місяцями не
виплачують зарплату. Пенсія не відповідає прожитковому мінімуму. Жирує
жменька, решта ледве зводить кінці з кінцями.
Я — за нормальне життя. Називайте його як хочете. Одного
разу вступивши до лав Компартії, я їй не зраджувала! Більше того, коли
її заборонили, все одно відкладала в партквиток внески, вірячи в торжество
справедливості. Пристосовуватися до обставин, виряджатися в чужий одяг
ніколи не стану. Сьогодні в партії залишилися справжні ленінці — я з їхнього
числа.
— Нині відкрилося багато архівів. У вас не змінилася думка
щодо особистостей Леніна, Сталіна?
— У нас дивна країна. За життя вихваляємо, а після смерті
змішуємо з брудом. Адже історичний факт, що Володимир Ілліч голодував нарівні
з усіма. Носив по черзі всього два костюми. Ще живі люди, котрі під час
Великої Вітчизняної війни йшли в бій із словами: «За Батьківщину, за Сталіна!»
Адже це не вигадка. Так було насправді. Ніякої власності й капіталів за
кордоном, як у нинішніх наших політиків, наприклад, екс-прем’єра П. Лазаренка,
у них і сліду не було. Ленін і Сталін — видатні історичні особистості!
Вони багатьох речей знати не знали й не чули. Помічники, оточення з особливим
завзяттям «кололи дрова, а тріски летіли врізнобіч». Із Радянським Союзом
рахувалися всі країни світу. Нас не тільки називали великою державою. Ми
нею були насправді. Я починала жити під час війни. Пам’ятаю зруйнований
Хрещатик, голодних людей, але вони вірили в світле, хороше життя.
— Але ж благополуччя держави будувалося на людських кістках.
Половина людей країни пройшла через ГУЛАГ. Чи не занадто велика ціна?
— Це ви цитуєте Солженіцина. А я йому не вірю.
— Але ж він не голослівно пише. Пережив на собі, сидів!
— Значить, мало сидів! Тепер всі, хто перебував у місцях
не таких віддалених, зразу стали національними героями. Треба не забувати
про мародерства, розбої, спекуляції, вбивства. Тільки каральними методами
вдалося відновити порядок у країні. Доступ до архівів мав небагато хто.
На місцях були перегини, свої помилки партія визнала. На ХХ з’їзді культ
особистості Сталіна розвінчали. Відбулося покаяння перед народом. Із руїн
державу підняли. Згодна в іншому: найбільша ідея не варта сльози дитини.
А скільки крові й сліз проливається сьогодні? Недавно відзначали 10-річчя
виведення радянських військ із Афганістану. Там загинуло 3280 наших хлопців.
Щодня на вулицях України гине в десять разів більше. У нас у мирний час
вже вимерло майже 3 млн. людей.
— А хіба до Афганістану наших хлопців посилала не партія?
— Це на совісті Михайла Горбачова. І немає чого огульно
на Компартію «вішати всіх собак».
— Але ж голод 1933 року в Україні теж був спровокований
владою, і це історичний факт!
— Не знаю, хто його провокував, але опубліковані цифри
не відповідають дійсності. Ми тепер теж навчилися перетасовувати факти.
Ось пишуть про трагедію у Крутах, називають то три, то триста тисяч загиблих.
Свідок тих подій Павло Тичина написав вірш про похорони «Пам’яті 30»:
«На Аскольдовій Могилі
поховали їх
30 мученів — українців,
славних, молодих...»
Сьогодні безладні дії влади призводять також до планованого
геноциду й голодомору. За кордон вивозять величезні суми, а старики ходять
смітниками, збирають пляшки. На хліб не вистачає. І ніяких указів Сталіна
немає. Комуністична партія не керує країною.
— Припустімо, що Компартія знову прийшла до влади й ми
знову повернемося «на круги своя»?
— Розвиток йде за спіраллю. Не повернення до старого, а
якісно новий виток. Я — за соціалізм із людським обличчям! Коли людина
людині — друг і товариш! Нехай це буде шведська чи якась інша модель. Головне
— ми повинні жити нормально.
— Як ви вважаєте, хто з історичних особистостей нам сьогодні
необхідний насамперед?
— Дідусь Ленін!
