Слово «війна», певна річ, асоціюється у більшості з нас
з картинами руйнування, загибеллю людей, пораненими і біженцями. Все це,
на жаль, логічні результати далекого від необхідності процесу масового
знищення розумних істот такими самими, що в останні роки називають «локальними
конфліктами». Проте є й інші наслідки воєн (руйнування не менш страшне),
які, проте, до пори до часу не так впадають в око чи то об'єктив телекамери.
Виправляти їх теж значно важче, аніж відновлювати розбомблені будинки і
заводи.
Ідеться про деформування людської психіки, що невідворотно
стається, коли десь неподалік відбуваються військові дії, і вже тим більше
— якщо людина сама є учасником цих дій. Можна розмежувати результати впливу
війни на мирних жителів і на тих, хто безпосередньо нею займається — тобто
на солдатів (зокрема, й офіцерів на полі бою, і тих, кого протилежна сторона
схильна називати «членами бандформувань»). І все-таки церозмежування є
досить умовним — все залежить швидше від психологічних установок кожного
окремого індивідуума, адже і солдат може бути, в принципі, нездатним убити,
і мирна раніше людина може стати, скажімо, в партизанах талановитим тактиком
і жорстоким бойовиком. «Мирний» тип, потрапивши в обставини бойових дій,
зазнає щонайсильнішого стресу, який може просто звести з глузду і принаймні
надовго позначитися на психіці. Тип «військовий» небезпечний не тільки
для себе — він, на жаль, часто потенційно небезпечний для оточення.
Світова практика знає безліч випадків вияву немотивованої
агресивності до навколишніх з боку осіб, які побували в зоні бойових дій.
Зі слів доктора психологічних наук, завідувача кафедри соціальної психології
Київського університету імені Тараса Шевченка Миколи Корнєва, антисоціальні
інстинкти тою чи іншою мірою закріпляються у свідомості практично кожного,
хто прямо чи опосередковано брав участь у здійсненні бойових операцій.
Тобто психіка потерпає, навіть якщо людина сама нікого не вбила, а лише
бачила, як це робили інші. Коли ж така людина потрапляє в мирне середовище,
її мозок довго ще не може позбутися рефлексів і стереотипів «воєнного часу».
Звідси й агресивність, яку, буває, переносять на найближче оточення — сім'ю,
домашніх, друзів. З цією проблемою першими зіткнулися американці, змушені
свого часу мати справу з чималою кількістю молодих людей, що пройшли В'єтнам.
Пізніше, під час Афганістану, та сама проблема постала і перед суспільством
колишнього СРСР. От тоді й розгорнулися дослідження на цю тематику.
Нарешті, не треба забувати, що такий психологічний ефект
є «палицею на два кінці». Особливо гостро, зі слів М.Корнєва, це відчули
на початку 90-х радянські громадяни, коли миттєво оголена правда спричинила
раптову і, на жаль, невідворотну «зміну орієнтирів» у суспільній свідомості.
Так, ще вчорашні герої-«афганці» для багатьох стали окупантами і слугами
злочинного режиму. На жаль, громадська думка має величезну інерцію і тому
з крайності може трансформуватися тільки в іншу крайність. Та коли і без
того травмована душевно людина зустрічає вороже ставлення, мотивоване тими
її вчинками, які вона сама вважала обов'язком (можливо, навіть почесним),
виникає своєрідна ланцюгова реакція: взаємна ненависть, що живить сама
себе, рано чи пізно виростає в конфлікт. І цей конфлікт буває не лише міжособистісним.
Навряд чи можна заперечувати, що, наприклад, Гітлер прийшов до влади не
просто завдяки «великій буржуазії», як нас учили в школі, а й на плечах
мільйонів німців, що пройшли Першу світову і не знайшли себе в мирному
житті...
Нині в різних країнах світу діють центри соціальної реабілітації
людей, які пройшли «локальні конфлікти». Хочеться, звичайно, сподіватися,
що потреба в них зникне якомога швидше разом із самими конфліктами. А доти
найважливіший, на думку автора, урок історії полягає в тому, що тільки
толерантність і взаєморозуміння кожного з кожним допоможуть уникнути трагедії
для всіх.
