До річки Західний Буг з її високим і обривистим з українського боку берегом дворічна Оксанка не дійшла якихось півсотні метрів — від рідного дому у волинському селі Старовойтове до самісінького кордону з Польщею. Дівчинка пройшла майже три кілометри...
ЯК РУЧНА БІЛОЧКА...
Уявити тільки здивування прикордонного наряду, коли хлопці побачили людину, котра, вже перейшовши контрольно-слідову смугу, наближалася до Державного кордону! Налякана вкрай дитина була лише в трусиках (а день видався нетеплий), вся скусана комарами, з обдертим у хащах тільцем і, як кажуть, прямою наводкою йшла просто до Західного Бугу з його семиметрової висоти берегом і швидкою течією...
— Десь близько п’ятої години вечора потелефонував від прикордонників інспектор по роботі з населенням і запитав, чи не трапилось у наших селах якоїсь надзвичайної події, чи ніхто не шукає дитину? — розказує секретар Рівненської сільської ради Володимир Крижук. — Її ніхто не шукав, хоча начебто вдома Оксанки не було вже з 11-ї години ранку. Ми почали міркувати: дитина могла бути швидше зі Старовойтового, а не з Рівного, і якщо так, і такого віку, то тільки Денисюків!
Володимир як представник місцевої влади був у складі бригади, котра оперативно прибула у відділ прикордонної служби «Ягодин». З Любомля приїхала «швидка медична допомога», прибув представник відділу внутрішніх справ.
— Оксанка з дому пішла одягнута, але дорогою чомусь роздяглася. Прикордонники її помили, одягнули, надавали шоколадок і «чупа-чупсів»... Питали: «Ти хочеш додому?», а вона, нагрівшись і поласувавши солодким, заперечливо хитала, що ні... Нагадувала ручну білочку, яка до кожного, хто дасть горішок, піде до рук.
Як добирались у відділ прикордонної служби батьки Оксанки, Крижук не знає. Більше вразив вигляд батьків: що можна взяти з матері, коли вона «завжди ходить з отакенним «бланжем», а батько знову був «врізаний»?!
Через кілька днів, коли побували в Старовойтовому, дитину вже повернули в рідний дім. Це околиця села, від якої і до міжнародної траси — рукою подати, і до кордону, якщо навпростець, — всього один кілометр. Та і ця дорога, й та, яку вибрала мала Оксанка, проходить через такі зарості ожинника, при згадці про які секретар сільської ради мимоволі щулиться.
«Благеньку, обдерту, давно фарбовану ззовні хату Денисюків із двох кімнат і тісненької кухні мало прикрашає і виноград, що рясно розрісся. Проте всередині, куди ми не напрошувалися, аби не ставити у ще незручніше становище 11-класницю Таню, — розказує Крижук, — хоч так само бідненько, проте завжди чисто: Таня прибирає. Ні Валентини, ні Миколи — старших Денисюків — удома не було, пішли на поле. Ліс тут так близько, що сторонній людині, котра серед нього не виросла, стає моторошно. Допевнитися причини того, що сталося, не вдається: начебто батьки пішли в магазин, а дитина, яка мала бігти за ними, повернула в протилежний бік і пішла дорогою до старого старовойтовського кладовища, за яким вже й кордон із Західним Бугом. Та чомусь батьки не звернули уваги на тривалу відсутність дитини. Можливо, понадіялися на няньку в особі старшої дочки? Таня нервово ховає від нас обличчя, витирає сльози, ховається в сіни і розмовляє з нами звідти. Вона, за словами колишнього її вчителя Володимира Крижука, від життя в неблагополучній сім’ї стала «більш нервовою і агресивнішою», але не могла вона покинути малу напризволяще. Скоріш батьки на неї просто «перевели стрілки».
Спроба дізнатися, що думає з цього приводу районна служба у справах дітей, у її представника Лесі Павлівни Сацюк не вдалася. («Дитина має що їсти, загрози життю немає», — відчеканила.)
— Родина Денисюків не є нашим найбільшим головним болем, — каже рівненський сільський голова Ольга Бондарук. — Вони ще тримають корову, мають зо троє гусей. Щоправда, матеріальне становище у них не просте. Валентина не отримувала грошової допомоги по вагітності й пологах, бо непрацююча. Так само безробітний і її чоловік. Могли б отримати одноразову матеріальну допомогу, але хто за них має їм зібрати потрібні папери? Підібрати Миколі роботу теж не раз пропонували, та вони живуть з «дитячих» грошей, які отримують на Оксанку, і того, що зароблять у наймах в людей.
МИТНИЦЯ НЕ ВИННА
«Там, де на Бузі верболіз тихенько з хвилями шепоче, розлігся Вовчий Перевіз... Підходь, хто переводу хоче!» Нехитрі рядки місцевого поета нагадують, що на місці нинішнього Старовойтового (названого за прізвищем одного з начальників місцевої застави) було поселення з такою романтично-загадковою назвою. Споконвіку село називалося Вовчий Перевіз, і так само назвали відкритий неподалік у 1944-му тимчасовий митний пост. Нині це Міжнародний автомобільний пункт пропуску «Ягодин».
— Із одного боку, митниця — це дуже добре, бо дає робочі місця, розвивається інфраструктура. А з іншого... Якби старожили Старовойтового, які померли років 15 тому, нині встали, то від побаченого у селі знову захотіли б померти. Коли затіяли Міжнародний пункт пропуску, старі люди казали: «Наші діти ще будуть шкодувати, що тут пройшов цей прикордонний перехід!» — пригадує рівненський сільський голова Ольга Бондарук.
Її емоційність невипадкова, бо нині Старовойтове за існуючі у ньому власні порядки і мораль жителів в окрузі називають Ватиканом. І слова «Це все митниця винна!» довелося чути не раз. У минулому залишилося звичайне бригадне село з такими дорогами, що від Старовойтового до Рівного (це кілька кілометрів) автобус їхав... 45 хвилин зі швидкістю 20 кілометрів за годину. По селу — грунтові дороги з такими вибоїнами!.. Про дороги, щоправда, потурбувалася не так держава, як місцева влада. Близькість до кордону і бізнесові можливості, які у зв’язку з цим відкрилися, змінили саме обличчя села і статус його жителів — потягнулися особи сумнівної репутації (спиртом у свій час торгували, на цигарках добрячу виручку мали...).
Із 231-го чоловіка, які зареєструвалися у Старовойтовому, далеко не всі тут постійно мешкають. Людей приваблює можливість полегшеного переходу кордону. Підприємливі «зальотні» люди квартирують у місцевих. Та якщо в іншому місці господарі могли б на цьому збити копійчину, то в Старовойтовому здебільшого пропонують горілку сумнівної якості... Так і спиваються. Місцеві майже перестали тримати корів. Старі вже не в силі, а молодшим вигідніші інші «промисли».
У СУСІДІВ — ЩЕ ГІРШЕ?
Отож Денисюки у своїй соціальній неблагополучності — не самотні.
— Це ще що! Як їхні сусіди з правого боку, ті, що з машинами, можуть служити підтвердженням картинки «Два способи життя», так і Денисюки на фоні інших своїх сусідів виглядають ще меншою бідою. Тримають же корову, поле якось обробляють, — каже Володимир Крижук.
Ось ліворуч від Денисюків мешкає справжній «головний біль» місцевої влади: родина, в якій дев’ятеро дітей. Перший чоловік, з яким жінка нажила семеро дітей, покінчив життя самогубством, інший помер. Старший син, розказує сільський голова, — «прекрасний»: одружився, придбав свій дім. Трішки зловживає спиртним, але раду собі дає.
Якось, коли голова сільради провідала цю родину, об 11-й ранку мати (з немовлям на руках) ще тільки розпалювала плиту. В хаті жах як брудно і повно диму...
— Я з нею почала розмовляти як жінка, як мати. Діти ж не винні, що мають жити в таких умовах. А вона мені: «Знаєте, Миколаївно, що я вам скажу? Та не будь ти така розумна! І не вчи ти мене жити. Ще ваші діти того не їдять, що мої!» І на цей залізний аргумент я таки не мала чого заперечити. Глянула на стіл. Справді, мої діти щодня ковбаси, бананів, шоколадок, якими був завалений стіл, не їдять. Їдять кашу, суп, вареники... Її ж діти підуть до машин, які стоять у черзі до митниці, й нажебрають стільки!.. У них якісь «друзі» серед німців, поляків... Коли тільки запроваджували виплачувати за народження дітей — тисячі гривень —, вже тоді я казала: ще ми матимемо з цим проблеми. І люди справді народжують дітей заради грошей...
Нагодувати дитину — це добре, але далеко не все. Але хто цим людям доведе, що діти потребують гарного прикладу дорослих, потребують уваги та поваги й що за кордоном, який всі так мріють перетнути, ніхто їх не чекає?..
