15 квітня поточного року в Полтаві я отримав від австрійського комітету «Маутхаузен» запрошення прибути до Австрії на урочистості з нагоди 58-ї річниці звільнення нацистського концтабору Маутхаузен, в’язнем якого я був у свій час. Урочистості мали відбутися 11 травня. У різні роки я вже відвідував колишній концтабір, але то були круглі дати. Сьогодні, коли моїх побратимів стає все менше, вирішено відзначати знаменну дату щорічно.
Зрадівши запрошенню, я кинувся рахувати свої кошти. Виявилося, що їх вистачить хіба що до Пирятина. Телефоную в Київ до шановного Євгена Пронюка. Той пропонує мені особисто звернутися то Президента України з проханням допомогти матеріально. Але ж я вже їздив у 1995 році до Маутхаузена за президентський кошт. Незручно звертатися вдруге, бо виходить, — «як мед, так і ложкою». Але тяга до місця моєї трагічної юності перемогла. Пишу: «Вельмишановний Леоніде Даниловичу, я одержав запрошення... і т.ін., але мій гаманець порожній...» Коротенький лист-прохання негайно відсилаю до Євгена Пронюка, який відвозить його до Адміністрації Президента.
Усе б нічого, якби не наспіли свята. Двері державних установ зачинилися майже на десять днів. Що робити? Мої побратими в Полтаві запропонували скинутися та відправити мене до Відня за «колективний кошт». 7 травня я в Києві. Удача — австрійська віза була оформлена за дві години, плату за неї австрійці з мене не взяли. Така радість! Усе складається на мою користь. Але не так склалося, як гадалося. Касирка на київському вокзалі сказала мені, що в моєму закордонному паспорті немає ще й словацької візи, про яку ми з Пронюком не подумали раніше. Уже двадцята година. Посольство зачинене. Залишатися, щоб завтра зробити візу? Так завтра поїзд до Австрії не йде, запізнення на урочистості неминуче. Пронюк питає: «Що будете робити, Павле Івановичу?» — «Буду ризикувати, поїду без словацької візи».
На першій словацькій станції після Чопа у вагон заходять словацькі натовці й, забравши у мене паспорт, видворяють мене з вагону. Я ледве не плачу, показую австрійське запрошення, надягнув концтабірну смугасту безкозирку. Але байдужі до моїх благань солдати повертають мене до Чопа.
Працівники вокзалу співчувають мені, пропонують відпочинок до ранку і поїздку до Відня через Угорщину. Але ж вона теж натовська держава? Так, але з кожного правила маємо виняток.
Вранці їду до Будапешта. Знову плачу за квиток. 9 травня прибуваю в прекрасну угорську столицю. Знаходжу в українське посольство. Там мене пригощають кавою і під вечір відправляють потягом до Відня за мій кошт. Євро тануть у моєму гаманці, як весняний сніг на сонці.
У столиці Австрії мене зустрічають працівники українського посольства та відвозять в «Український дім». Ця прекрасна будівля — подарунок незалежній Україні від лікаря-українця Маркіяна Припхана — потребує ширшого висвітлення, але не зараз.
11 травня вранці вирушаємо з Відня до місця торжеств. Дорога неблизька — біля 200 км. Усі зарубіжні посольства, які акредитовані в Австрії, теж поспішають на урочистості. Працівники українського посольства в повному складі з сім’ями на різних авто влилися в багатокілометровий потік.
Концтабір Маутхаузен було збудовано за наказом Гіммлера в 1938 році на місці старовинної австрійської фортеці. Колишні політв’язні концтабору та їхні близькі з’їхалися, злетілися з усього світу. Казали, що в 20 тисяч людей не ввібрати.
Об одинадцятій починається церемонія покладання квітів до Української скорботної матері. Посол України виступив із змістовною промовою. Далі була церемонія урочистого маршу на територію концтабору, фотографування, спілкування з американськими вояками, котрі символічно представляли колишніх визволителів концтабору в 1945 році.
Після обіду їдемо з моїм земляком Анатолієм Миколайовичем Сем’яном до м. Лінц. Це у 20 км від Маутхаузена. Хочу знайти те місце, де колись був концтабір, в якому я теж перебував і з якого у 1944 році здійснив втечу, але оскільки за мою голову радіо обіцяло 500 марок, четверо австрійських молодиків вистежили й упіймали мене. (Через 60 років, якщо хтось із них ще живий — це вже зовсім інші люди, психологія у них інша. Я теж інший. У далекі молоді роки я мав бажання їм помститися. Сьогодні я дуже хочу сказати їм християнське: «Прощаю!»). Від шибениці мене врятувало американське бомбардування міста, в якому загинуло багато моїх охоронців. Того дня есесівцям було не до втікача.
Того будинку і двору, в який мене привели і з якого відвезли в концтабір, ми з моїм земляком не знайшли, бо на такий розшук потрібно більше часу.
Повертаємося до Відня. Завтра шестеро моїх побратимів повертаються в Україну, а я мушу їхати до Польщі, в колишній концтабір Освенцім, в’язнем якого я теж свого часу був. Директорові музею в Освенцімі пану Є. Врублєвському я раніше писав, що в цьому році ми обов’язково побачимося. Наступного дня купую квиток на потяг Відень — Краків. Десь за 4 — 5 годин я буду на місці. Але знову не так сталося, як гадалося. На одній із станцій до вагона заходять натовські вояки-чехи і знову видворяють мене на вулицю. У моєму паспорті на цей раз немає чеської візи. Марні мої благання, я знову повертаюся до Відня і знову витрачаю останні євро. Купую квиток, на цей раз до Чопа, і через Угорщину їду в Україну.
Отаке зі мною трапилося на старості літ. Я відчув до себе таку ж зневагу і образу, як це було зі мною 60 років тому, коли мене заарештували в Катовіцах.
Мої зауваження до НАТО такі: я дуже поважаю цю миролюбну організацію, але коли її вояки знаходять суттєві порушення порядку будь-де, то хай уважно придивляються до порушника, хто він — Хусейн, Бен Ладен чи вісімдесятилітній українець з Полтави.
КОМЕНТАР
Можна лише поспівчувати авторові листа, але і словацькі, і чеські прикордонники діяли у повній відповідності з чинним законодавством своїх країн. Ще у 2000 році Чехія та Словаччина ввели візовий режим для громадян України, про що їхні уряди попередньо інформували українську сторону, і про це повідомлялося у наших ЗМІ. Тож тепер для проїзду по території цих країн треба мати транзитну візу. Хоча, оцінюючи ситуацію з морального боку, можна погодитись із автором листа, що для колишнього в’язня концтабору могли зробити виняток. Але це вже вирішують не рядові виконавці наказів.
До речі, у цьому році візовий режим для українців запроваджують Польща (з 1 липня) і Угорщина (з 1 листопада). Залишається сподіватися, що із вступом наших західних сусідів до ЄС і наступним приєднанням до шенгенських угод українцям буде достатньо єдиної візи для перебування у будь-якій із цих країн.
І необхідне уточнення — прикордонні служби Чехії й Словаччини, як і практично усіх європейських країн, не належать до військових відомств. Тож до ситуації, у якій опинився наш читач, НАТО не має жодного стосунку. А українцям слід добре готуватися до подорожей.
