Королівський ДЕНЬ

Відштовхуючись від шедевра Марка Твена, можна сказати, що я побував у двох іпостасях: принца та жебрака. Різниця в часі між цими ролями — більше року. Для завершеності. Але щодо бідняка, то це був швидше — жебрак-бунтар, тобто екстремал. Я збирав на Майдані кошти на знесення Матері-Берегині, як скульптури, яка спотворює обличчя міста. А в метро — стягував податок на пониження податків. Так би мовити — культурно-економічні вимоги. Вигляд і у випадку короля, і у випадку ізгоя був відповідний.

Та по порядку.

Більше року тому, дещо відновивши зір і підлатавши організм на курсах Норбекова, в передостанній день ( курс — десять днів) — ми несподівано отримали специфічне домашнє завдання — одягтися якось незвичайно (хто хоче), тобто провокативно. Щоб перевірити ступінь своєї свободи.

Привели в приклад якогось мільйонера, який у Москві переодягся бомжем. І ненав’язливо копався у смітнику, коли міліціонери перервали це задумливе заняття. І вже збиралися з собою забрати, як раптово у нього задзвонив мобільний. І досить дорога модель. «Бомж» вибачився, поговорив. Охоронці притихли. І, перевіривши документи, відпустили дивного бродягу.

Я, чесно кажучи, засумував, почувши це завдання. Справа в тому, що нам щодня нагадували, що людина — або раб, або король. Або те й інше. У різному співвідношенні. Це так. Чехов ось по краплі видавлював із себе раба. Очевидно, щоб більше короля залишилося.

Я пригадав, що в дитинстві вже побував у ролі Принца. Іванушки-дурники та інші удачливі герої бойовиків, на зразок індіанців з ковбоями — втомили, а принц — це було свіже.

Я зробив корону з картону з фольгою, мантію — з тканини на материну сукню. І в такому вигляді вирулив у двір. Тільки одна бабуся прив’язалася якась, все хрестила. Ледве втік. Але відчуття від тієї прогулянки в чотири роки пам’ятаю досі.

Коротше, коли нам дали завдання екстравагантно одягтися, для мене, враховуючи «принцне» дитинство, проблеми не стояло — час стати королем.

Але одна справа щодня стверджувати, що ми надіваємо на голову уявну корону, а інша — помістити туди реальну. Нехай навіть із картону.

Сів я і вранці за дві години з картону та фольги повторив свій далекий досвід, по частині короновиготовлення. Потім попросив у маман полотно. Колір — якнайбільш королівський, бажано пурпурний. Маман, з незадоволенням ставлячись до цих соціальних експериментів, всучила мені якесь брудне полотнище. Таємно сподіваючись, що перехожі сприймуть його, як підстилку для пляжу. Я з гнівом відкинув цю ганчірку, мовляв, не царський це одяг. І знайшлася цілком пристойна пурпурна тканина. Щоправда, в горошок. Але нічого — це такий царський модерн.

А щоб у публіки не виникло пляжних ілюзій — я тканину на шиї закріпив кришталевою чеською брошкою. Ну, щоб зі мною все напевно було «ясно».

Тільки налаштувався на спектакль, як перед самим виходом у космос маман повернулася з магазина. І буквально повисла на руках. Не пущу! Що з тобою буде?! Тебе поб’ють! «Хто?» — глузливо спитав я. — «Невідомі», — знайшлася вона.

Дурниці це все, але настрій трохи впав.

Відсторонившись, маман несподівано сказала: «А корона красива». — «Ну так, — зрадів я. — Художня річ. Дві години праці вкладено».

На лавці, перед дверима під’їзду сидів хронічний алкоголік. «Закурити не буде?», — піднявши голову, запитав він у мене. Коли його погляд сфокусувався на моїй голові, він запитав: «Корона не давить?» — «Що ви, — відповідаю, — вона ж робилася за розміром». «Ну, тоді добре», — похвалив алкаш.

Крокую, вловлюючи нутром незвичність костюма. Нібито йдеш у полі електричної напруги. Однак я вирішив не відходити ні в чому від свого звичайного маршруту. Не філонити!

Купив рідну газету в кiоску. Біля нього мене охопила якась королівська щедрість. Набрав купу газет «День» — роздав, у тому числі й кіоскеру. Поговорили про те і про се, про Париж зокрема, де я побував нещодавно.

Йду до зупинки маршрутки. Ніхто особливо не звертав уваги на прикид. Оберталися лише діти й дівчата-підлітки.

Коли я вперся в маршрутку, практично ніхто не відреагував, включаючи шофера. Це не означає, що вони помітили, але робили відсутній вигляд — це було інше. Просто в упор не помічали мого карнавального вигляду. Народ «у собі», абсолютно зашорений.

У другій маршрутці — тільки одна дівчина засікла. Весь час оберталася через два крісла. Я почав боятися за її шию. А двоє роботяг із виключеними поглядами, сидячи напроти, не помічали нічого дивного.

Крім дітей, звернула увагу й міліція. У них на все, що вибивається зi стандарту, зір натренований.

Коли я вже прямував до редакції, назустріч рухався загін ОМОНівців із восьми чоловік. Я по одному краю тротуару, вони — по іншому. Не змовляючись, ми почали повільно повертати голови один до одного. Коли погляди перетнулися — ми одночасно засміялися. Не зменшуючи темпу ходьби.

Наш охоронник запитав мене стривоженим голосом: «Щось трапилося?» — «Навпаки, — відповідаю, — все гаразд, як нiколи».

І тут назустріч виходить найрозсудливіша людина в нашій газеті — комерційний директор. Потиснувши мені руку, він довго ніяк не міг ідентифікувати це явище. Щоб розрядити обстановку, я пояснив: «Сьогодні просто королівський день». — «А-а-а», — протягнув він з полегшенням, вдаючи, що зрозумів.

Я подумав, що це, напевно, досить точне визначення. Цікаво, скільки сьогодні в офісах і на вулицях «королів»?

Потім я трошки повеселив співробітників, включаючи вище керівництво.

Мені дуже сподобалася реакція заступника головного редактора. Вона щось писала за столом. Підняла голову, подивилася на мене і, продовживши писати, кинула: «Маячня». «Чому ж маячня, — заперечив я, — я аж ніяк не марення».

Довго роздумував: чи не порадувати своїм виглядом і головного редактора? Якось боязко. І навіть коли від мого маскараду ледве не впала від сміху секретар — я ще не наважувався. Однак двері відкрилися — і відступати було нікуди.

Коли я побачив головного редактора — прийшла моя черга обімліти. Вона була абсолютно в чомусь королівському: стильна сукня, що імітує середньовіччя. Це враження посилював ланцюжок, який складається з окремих металевих ланок і теж нагадує середньовічну царську прикрасу.

Мене настільки вразило це (редактора, зрозуміло, також мій вигляд не залишив байдужою), що нічого не залишалося, як запитати: «А чому ви сьогодні без корони?»

Редактор не знайшла відразу, що відповісти, але вказавши на мене заступнику, логічно зазначила: «Я знаю, що він кудись ходить — зір лікувати, але що це дійде до такого...»

По всій дорозі до метро, як завжди — нуль уваги. Тільки один хлопчик з виряченими очима і відстовбурченими вухами, обернувшись, радісно вигукнув: «Дункан Маклауд!»

У натовпі на переході від Майдану до Хрещатика два хлопці прив’язалися за мною, переговорюючись гучним шепотом. Вирішили провести психіатричну експертизу. Один говорить іншому: «Запитай у нього, котра година». Другий: «От ти і запитай».

Перший сміливо обігнав мене і чемно затараторив: «Не скажете, котра година?» — «За п’ятнадцять шоста, хлопчику», — ще ввічливіше відповів я. Ця абсолютно проста відповідь повергла його в стовбняк. Він здивовано повернувся до свого друга: система працює нормально.

Від метро Арсенальна я довго йшов по вулиці Січневого повстання. І, знаєте, тільки тут сповна відчув на собі важкість картонної корони. Чому в цьому місці було багато зівак, і всі вони, як один, втупилися на мене. Коли натовп звертає на тебе увагу, відбувається енергетичне замикання. Ти стаєш громовідводом. Захотілося швидше добратися до курсів.

Але сьогодні, раз я постановив не зраджувати жодному звичаю — довелося заскочити в гастроном за пляшкою мінеральної води.

Одна повна продавщиця розмовляла через прилавок з іншою. Перша обернулася в мій бік і несподівано запитала: «Як мені нова сукня?» Я, оглянувши уважно її бордове легке платтячко, чесно відповів: «Цілком!» «А як мені корона?», — запитав я у відповідь. «Класно виглядаєш». Обмін компліментами завершився.

Я попросив ту продавщицю, яка за прилавком, пляшку мінералки кімнатної температури.

«Добре, я зрозуміла», — сказала вона.

Через дві хвилини вона сунула мені настільки крижаний бутель, що він вмить запітнів. Я зрозумів, що в даний момент не зможу пояснити продавщиці, що таке кімнатна температура.

У залі курсів наші зустріли оплесками. Другого короля «в чистому вигляді» не було, але народ відірвався на повну котушку. Мене вразило, який величезний творчий потенціал таїться в людській масі! І я назавжди позбувся письменницького задавання.

Була дівчина, яка ходила з підводною маскою і трубкою. Її витончено доповнював концертний метелик на шиї. Вона розповіла, що коли якийсь молодий чоловік витріщився на неї більше п’яти хвилин у метро, вона, обернувшись у його бік, пояснила: «Просто я пірнаю, зрозуміло?» Йому стало зрозуміло, і він про всяк випадок став віддалік.

Був такий собі Коля. Зовні — стандартний робочий варіант. Від якого, здавалося б, нічого особливо артистичного чекати не доводилося. І втім виглядав чоловік так: з одного боку у нього був відрізаний рукав сорочки, а з іншого — не вистачало половини калоші. Просто, але ефектно.

«Я довго думав, що б такого зробити, — ділився він зі сцени, — а потім вирішив це питання двома ударами... сокири». Народ у залі засміявся. Коля навіть дав потрібну паузу. «Виходжу, — говорить, — з будинку, а бабуся на вахті кинулася за мною з криками, Коля, що сталося! А я їй говорю: «Все як треба!». Через деякий час напруження відпустило. Іду й думаю, що всі мої проблеми — увійшли у відрізаний рукав, а вийшли — з калоші.

Поет!

Сміючись, народ пригадав, що ми довели до безпам’ятства громадян, які роздають біля Арсенальної заманливі комерційні папірці. Адже з дверей постійно вивалювали колоритні персонажі: то жінка в чорному мундирі моряка, вся в медалях, а на голові віночок зі стрічками; то чоловік у панамі, як у Паганеля, з двометровим сачком (насправді біолог); то бабуся в чомусь виключно дитячому...

Рекламники, безнадійно опустивши оголошення, махали в бік: «Ідіть, там ВАШІ вже зібралися».

Тільки перед сном я урочисто зняв свій незвичайний головний убір, подумавши, що роль короля — дуже непроста. Втім треба іноді очищати свої почуття від іржі досвіду та років. Оскільки, як з’ясувалося, в основному діти здатні сприймати чудеса.

Через рік (коли вперше у Києві за чотири роки було проведено третій рівень) було завдання увійти в образ, який вам не подобається, який вас дратує...

Та про це читайте в наступному п’ятничному номері.