Напевно, свідомості середньостатистичного жителя столиці, який ніколи не відвідував Запорізьку область, цей промислМовий регіон, де і головне місто — великий промцентр, уявляється таким собі «трубним монстром», де дихати бажано через маску, а дерева — «іржавіють» від пилу, що викидається підприємствами. Аж ні: принаймні, у кореспондента «Дня», який «інспектував» у числі інших представників ЗМІ стан туристичних справ в області, стереотипи були повністю розвіяні. Як на досить перспективний поглядають на регіон і в головному туристичному відомстві держави. А якщо щось поки у запорожців і не виходить, не варто, говорять у Держтурадміністрації, судити надто суворо: потрібно пам’ятати, що починати завжди важко. А поки — короткий огляд основних визначних пам’яток.
ЗАПОРІЗЬКЕ «ЛУКОМОР’Я»
Якщо для київських молодят традиційним є покладання квітів до пам’ятників, то запорізьких «брачующихся» на довгі роки щасливого сімейного життя часто благословляє 700-літній дуб. Насправді семивіковою запорізьку реліквію називають як мінімум останні років сто. Як стверджують деякі вчені, йому може бути понад 9 століть, оскільки першу інформацію про дуб знайдено у літописі X століття: імператор Візантійський Костянтин Багрянородний згадує про дерево як про культове місце, де відбувалися священнодійства. Багаторічне вивчення дуба також не виключає факт, що й без того поважний його вік може бути на пару століть більшим від офіційного. У період розквіту дерево сягало висоти до 36 метрів, а діаметр зеленої крони становив понад 50 метрів; щоб параметри дерева стали більш наочними, варто згадати, що останній показник — висота як мінімум 16-поверхової будівлі. Для того, щоб обхопити стовбур, необхідно взятися за руки шістьом-сімом дорослим. Раніше у дуба нараховувалося 22 товсті гілки, кожна — як окреме дерево, тому існувала версія про те, що зрослися кілька дубів. Однак ученим, які проводили експеримент, зростити дерева так і не вдалось. До речі про гілки. За деякими даними, коли у батька Махна, який відступав у 1919-му під натиском Червоної Армії, закінчилося паровозне паливо, він дав наказ спиляти кілька гілок: не знайшлося такої пилки, яка б їх «взяла». Не так давно вченим теж довелося знімати одну з гілок дерева, яке тепер уже всохло: її вага склала, не багато не мало, дві тонни.
Кажуть, саме цей дуб став героєм пушкінського «У лукоморья...»: Олександр Сергійович, проїжджаючи на відпочинок до Кисловодська, зупинявся в тіні могутнього дерева. А також про те, що Богдан Хмельницький у 1648-му, тобто на початку Визвольної війни проти шляхти, повчав під ним козаків: «Як це дерево віками тримається за землю, так і ви повинні триматися рідної землі».
Однак на самому початку 90-х здоров’я древнього дуба почало давати збої — дерево водночас скинуло все листя. Вважалося, що його всихання сталося «завдяки» побудові Запорізької ГЕС, однак спорудили станцію ще у 1932-му році, і за 60 років дуб привчився до життя в нових умовах. Проблему фахівці бачать в іншому: вчені тоді забили тривогу і звернулися до обладміністрації з проханням виділити кошти на виявлення і усунення «по гарячих слідах» причин, але в грошах, за відсутністю «зайвих», відмовили. Відтоді радує зеленню лише одна гілка дерева, яка через кілька років після всихання раптово випустила листя. Що поставило перед вченими, які працювали над консервацією дуба, досить складне завдання: не вбити живе і водночас не дозволити розпадатися всохлому дереву. Нині кожні 5-8 років консервуючий розчин наносять знову, і щороку перевіряють стан деревини: у «забальзамованому» вигляді дуб простоїть ще років 100. «Старого» оточують численні «діти», яким уже самим років під сто: щорічно під час осіннього свята жолудя школярі збирають кілька мішків урожаю, який передають місцевому лісгоспу. Таким чином запорізькі дуби перекочували і до Франції, Італії, Канади, США.
З метою зберегти унікальний пам’ятник обладміністрація звернулася до Кабінету міністрів з ініціативою створити тут історико-культурний комплекс, яку уряд підтримав. Щоправда, кошти на реалізацію проекту, які місцева влада пропонувала виділити з держбюджету (близько 1,5 млн. гривень), своєю постановою Кабмін порадив передбачити в бюджеті області. Сьогодні вже виконано перший етап робіт (на суму в півмільйона гривень, що становить четверту частину кошторису): облагороджено прилеглу територію, працюють дитячі творчі студії, гостей приймають два банкетні зали — в українському колориті і стилізований під «інтер’єр» корабля. Дивлячись на доглянуту нині околицю, важко уявити, що ще пару років тому з-під дуба довелося вигребти тонни сміття. Знайшлися кошти на наведення порядку, і до дуба потягнувся народ: нині комплекс не тільки є улюбленим місцем відпочинку самих запорожців — підживитися енергетикою «старенького» прибуває й чимало іноземців. Додаткового заряду місцю надають половецькі баби, викопані в курганах Хортиці, а також жорна — символ родючості: якщо покласти на них долоні і загадати бажання, останнє обов’язково здійсниться.
ХОРТИЦЯ: ВІД ЕПОХИ МЕЗОЛІТУ ДО «ЕПОХИ» КОЗАКІВ
Мабуть, найстійкіший асоціативний ряд, який виникає при згадці про область — це «Запоріжжя — Хортиця — козацтво». Проте, історія острова славна не лише козацькою її віхою: унікальна історико-культурна і природна пам’ятка забезпечує вчених інформацією про життя людства ще з епохи мезоліту (20 — 30 тисяч років до н. е.). Традиційні знаряддя праці «зовсім древніх», спорядження скіфських воїнів і прикраси їхніх жінок, давньоруські мечі; єгипетські намиста, грецький посуд, які свідчать про те, що місцеві поселенці активно торгували; елементи козацького одягу — все це було знайдено на острові і нині представлено в місцевому музеї. Останньому можна ставити переконливу п’ятірку не лише за кількість експонатів на одиницю площі та їх різноманітність, а й за вдале оформлення.
Хортич, як звався острів у «Повісті временних літ», нараховує близько 11 км у довжину і близько 4-х — завширшки і піднімається в північній частині над старим і новим руслом Дніпра на 40 метрів. Звідси відкривається мальовнича панорама міста, скелястих берегів Дніпра і вид на Дніпрогес, завдяки якому Запоріжжя і набуло свого значення великого промислового центру. Про те, що сховала під товщею піднятої води гідроелектростанція — славнозвісні дніпровські пороги — дають певне уявлення три скелі, що височіють на фоні греблі, які чомусь називаються геркулесовими стовпами. Але так їх величають деякі легенди і місцеві старожили, а «літописці» Хортиці до їхніх відомостей також прислухаються. Принаймні, деякі оповіді хоч і малоправдоподібні, однак цікаві. Наприклад, про поглиблення на середній із трьох «копиць» (така форма цих скель) розмірами метр на півтора, у яких козаки ніби варили галушки. За легендою, була у козаків така забава: розсістися навколо цих «мисок» і ложками з довжиною ручки в 1,5 метри годувати через «миску» один одного. Є, ясна річ, більш правдоподібне припущення про те, що давньою людиною ці поглиблення могли використовуватися як ритуальний об’єкт: на скелі було знайдено стоянку середньостогівської культури, автохтонних племен середини IV — III тисячоліть до н. е., які, за однією з версій, першими в Європі приручили коня.
Ще одна скеля називається Диван Цариці, або Крісло Катерини. Ніби, подорожуючи «малоросійським» краєм, цариця вирішила відвідати Хортицю, а козаки не пустили її під приводом того, що до козацького стану жінкам не можна: довелося імператриці відпочивати на скелі. Та є маленьке неузгодження: коли Катерина їздила по Україні, Січі вже не існувало. Вже не говорячи про те, що немає достовірних відомостей, чи саме на Хортиці була розташована Запорозька Січ.
Хоч як би там було, але будівництво історико-етнографічного комплексу, який відтворить типовий образ Січі як військово-адміністративного центру війська Запорозького, повинно розгорнутися, згідно з розпорядженням обладміністрації, саме в Національному заповіднику «Хортиця». Рішення про це прийнято ще у 2000 році, вже проведено екологічну експертизу і археологічну розвідку територій, які будуть зайняті під будівництво, розроблено тематико-експозиційний план об’єктів. Історичну значущість острова добре доповнює і багатство місцевої флори-фауни: рослинний світ представлений 1092 видами (з яких 33 рідкісні і 105 — ендемічні) — заплавні ліси змінюють ліси звичайні або типчаково-ковилові степи; тваринний — нараховує близько 245 видів хребетних (із яких 18 занесені до різного роду і рівня природоохоронних документів), 132 види птахів, 266 видів комах, безхребетні, 33 види яких занесено до Червоної книги.
ПРО КОЗАЦЬКІ ЗАБАВИ І НІМЕЦЬКИХ ПЕНСІОНЕРІВ
У жовтні 99-го працівникам Національного заповідника «Хортиця» і деяким громадським організаціям Запоріжжя прийшов до рук великий «улов» — із дна Дніпра було піднято козацьке судно першої половини XVIII століття. З наступного року почалося і бюджетне фінансування проекту «Запорізька чайка», яким передбачається будівництво наукової лабораторії, залучення фахівців в області реставрації та консервації мокрого дерева, проведення науково-дослідних робіт. А поки судно служить тимчасовим і досить вдалим елементом «декору» території, на якій розташувався і без того колоритний кінноспортивний театр «Запорозькі козаки».
Існує театр при культурному центрі «Хортиця» з 91-го року і, якщо на початку діяльності трупи, як говорять «козаки», вони були згодні трохи не самі платити за те, щоб їх дивилися, то нині трапляються «аншлагові» дні, коли туристам доводиться показувати вистави наднормово. Всі ці роки шоу працює з іноземними туристичними групами, а самі актори вже встигли відвідати Данію, Польщу, Німеччину, Голландію та Італію.
Характеристику, яку зазвичай дають італійцям або іспанцям — ці нації «розмовляють» руками — цілком можна віднести і на рахунок хортицьких «козаків». Що робить доступним зміст козацьких забав, якими розбавлені кінні трюки, для іноземців. Героями деяких змагань запорожців, наприклад, у вправах з батогом, доводиться ставати і глядачам. Варто було бачити обличчя манірного німецького пенсіонера, якому довелося взяти в цьому участь: завдання козака — збити кінчиком батога листя на гілці, яку гість тримає у витягнутій руці. Забава, прямо скажемо, не для тих, хто має слабкі нерви, однак козаки — майстри не лише у кінній акробатиці. Адреналін, що розгулявся в крові, можна погасити після шоу оковитою під куліш у місцевому ж шинку: як уже говорилося, «інфраструктуру» козацького стану добре продумано. А насамкінець — і поспілкуватися з тваринами: у господарстві козаків — не тільки коні. Вартість же видовища з кулішем на «закуску» становить 20 гривень з людини.
Загалом унікальна Хортиця свій статус однієї з головних «родзинок» Запоріжжя зберігає. Чого не можна поки сказати про однойменний готель, розташований на острові, в якому ще зберігається явна невідповідність ціни якості послуг, що надаються. Однак, нагадують представники Держтурадміністрації, які інспектували разом з журналістами місцеві визначні пам’ятки, «Москва не сразу строилась»: з наслідками радянського уявлення про сервіс доведеться ще довгі роки боротися в масштабах країни.
ОСОБЛИВІ ЛЮДИ — «БЕРДЯНСЬКИЙ НАРОД»
Неофіційний символ Бердянська — маленька рибка бичок: за те, що в голодні 30-ті місто завдяки йому протрималося, бичка-годувальника увічнили на Набережній у пам’ятнику. Впевнена: у фотоальбомі кожного із тих 15 тисяч, які щорічно відвідують 66 санаторіїв і курортно-оздоровчих установ Бердянська, знайдеться фотографія з цією рибкою. Не знятися на фоні пам’ятника — все одно, що не закинути в море монетку, «щоб повернутися». Маленька нескромність жителів Бердянська — «у нашому місті живуть особливі люди — бердянський народ», по-моєму, виправдана: в Бердянську є все необхідне для створення «незалежної держави». Найтепліше море в світі (температура Азовського у травні становить 16, а у вересні — 24 градуси), найчистіші на узбережжі пляжі, море «національної їжі» — риби, креветок та пива, знавці стверджують, що новий проспект міста — маленький Арбат або Монмартр у мініатюрі (і з цим важко не погодитися), маса нічних клубів, ресторанів, казино... За словами мера Бердянська Валерія Баранова, щороку місто займає у всеукраїнському змаганні з благоустрою якщо не перше місце, то не нижче третього. А ще Бердянськ — місто фестивалів: за літо їх проходить аж 18! Років зо три тому почався активний «рух» серед бажаючих вкладати кошти в землю і море: курорт почав швидко обзаводитися міні-готелями, так що про «совковий» варіант надання послуг тут потихеньку забувають. Хоч, звичайно, поки не без цього: комунальній власності, з якою не встигли попрощатися, для повного антуражу не вистачає хіба що клопів. Ще одне «але» — саме місто на даний момент залишилося зовсім без готелів: наприклад, готель «Бердянськ» уже викуплено, однак він продовжує валитися, оскільки нові господарі нічого зі своєю власністю не роблять. Для порівняння, в італійському місті Ріміні, яке за розмірами схоже з Бердянськом, функціонує близько 400 готелів...
Мер міста зазначає, що Бердянськ орієнтується на туриста з середнім рівнем доходів, щоправда, на початок сезону забитими виявилися саме номери, де вартість людино-доби складає суму, еквівалентну не менше ніж 100 «вічнозелених американських президентів». Особливу слабкість до міста мають росіяни, а також жителі Донецького регіону.
Єдина серйозна скарга, яку довелося почути в Бердянську (та й не тільки тут) — на те, що на теренах вітчизни зберігається абсурдна ситуація під назвою «трошки самоврядування»: це зв’язує руки.
КИРИЛІВКА: З МОБІЛЬНИМ ЗВ’ЯЗКОМ, АЛЕ БЕЗ ДОРІГ І КАНАЛІЗАЦІЇ
Ходить у Кирилівці (що в Акимівському районі Запорізької області) анекдот із життя. Приїхав якось один із кирилівських начальників до друга-глави бази відпочинку і чимало здивувався, побачивши серед простеньких будиночків два шикарні «шестисоті». «Я й сам був вражений, — усміхнувся на німе запитання гостя господар, — та власники «мерсів» усе пояснили: скучно на Багамах, це не відпочинок для російської душі — рибку не половити, горілочки не попити...» Так що попит навіть на, м’яко кажучи, непривабливе житло деяких кирилівських баз залишається високим. Хоч, звичайно, з’явилося тут і кілька люксів, тож в плані вибору тут — повна демократія. Загалом, Кирилівка цілком могла б «прогодуватися» і без туризму. Однак не використовує дане долею з метою отримання додаткових прибутків тільки поганий господар: «заробіток» від «експлуатації» Федотової коси і коси Пересип може скласти суму, рівну половині місцевого бюджету, тобто 4,5 млн. гривень. Тут можна «пляжитись», поправляти здоров’я в місцевих санаторіях за допомоги місцевої ж цілющої грязі лиманів, навіть недосвідчений рибак, як обіцяють «аборигени», може впіймати на гачок до 5 кг риби за день... Однак проблем — не менше, ніж потенційних можливостей. Кирилівка встигла обзавестися «вежами» двох ведучих операторів мобільного зв’язку, селище поступово газифікується. А ось із цивілізованими дорогами та каналізацією — «напруження», адже і перше, і друге означається в числі базових «пунктів», якщо йдеться про доведення місцевої туристичної сфери до світових стандартів. Будувати полігони та вигрібні ями тут не можна, оскільки закон забороняє створювати їх у водних зонах, а станція біологічного очищення обійдеться населеному пункту як мінімум у 2,5 мільйони... Ще одна «неув’язка» — із більш ніж 200 баз, розташованих в околицях Кирилівки, зареєстровано в самому районі (а значить, і сплачує податки до місцевого бюджету) всього лише близько 30 — законодавством передбачена можливість реєстрації в будь-якій точці вітчизни. «Місцеві» вже виходили на Кабмін з пропозицією виправити «це непорозуміння», однак вирішення цього питання поки здійснюється за відомою формулою «чекайте відповіді»...
«ПОСЛАННЯ» ДРЕВНІХ У «ЧЕРЕШНЕВІЙ МЕЦЦІ»
Здавалося б, що хвилюючого в інформації про те, що пагорб перед нашими очима — залишок середньосарматського моря, яке займало територію Запоріжжя 14 — 12 млн. років тому. Однак, у державному історико-археологічному музеї «Кам’яна могила» (в Мелітопольському районі) пробирає якийсь священний трепет. Можливо, від усвідомлення того, що під купою «зваленої» на пагорбі породи — печери з наскальними «посланнями», які давня людина почала залишати людині сучасній ще у XII тисячолітті до нашої ери. На жаль, побачити оригінальні петрогліфи сьогодні неможливо: для того, щоб відкрити і музеїфікувати хоча б одну з печер, необхідно витратити як мінімум 100 тисяч гривень, тому в музеї демонструються копії. Це єдиний пам’ятник у світі, який представляє петрогліфи так комплексно. Одні малюнки перекликаються з рігведівськими гімнами (спадщиною культури Древньої Індії), інші — з «творчістю» шумерів, тут явно присутня писемність. Як стверджує нинішній директор музею Борис Михайлов, приїжджав три роки тому Верховний Лама Непалу і підтвердив, що камені розташованого тут вівтаря — дуже сильні енергетично і добре діють на організм людини. Тут нерідко бувають великі політики, особливо вчащають перед виборами. Та можливість підзарядитися позитивною енергією є у кожного: необхідно лише сісти на один із каменів і, поставивши голі ступні на інший, посидіти так з десяток хвилин.
Сусідує з «Кам’яною могилою» чудовий Інститут зрошуваного садівництва, де — при світових стандартах плоду черешні у 7-14 грам — примудряються ростити ягідку, вага якої доходить до 18-ти. За 75 років роботи інституту ним виведено 62 сорти плодових і ягідних культур: якщо рахувати, що для виведення одного сорту, наприклад, груші, треба 50 років, черешні — 40, то це дуже високий показник. Черешня, як розповіли співробітники інституту, на даний момент є «наймоднішою» ягодою у світі — скрізь іде нарощування кількості насаджень. Німці віддають перевагу рожевій і жовтій, японці — тільки червоній, американці — тільки чорній. В інституті є все! І тому до Мелітополя зараз тягнеться весь світ: нашими сортами цікавиться Франція, Польща, Німеччина, Китай. Японці випрошували мелітопольські сорти, оскільки, об’їздивши всю планету, такої черешні вони ніде не знайшли. Однак в інституті не дуже хочуть віддавати: звичайно, добре, щоб наша черешня заполонила весь світ, але для цього в Україні повинна існувати база захисту інтелектуальної власності. Це трагедія, говорить провідний науковий співробітник інституту Валентина Туровцева: наші сорти, які мають світову значущість, розкрадають, вони розповзаються по всьому світу, а селекціонери не можуть їх захистити.
Справа в тому, що автори не мають права підписувати ліцензійні договори, оскільки патентування плодових культур почнеться не раніше 2006 року. Виходить, що до цього часу черешнева Мекка України буде працювати на добробут близьких і далеких сусідів: жодна країна в світі не заплатить за експлуатацію незахищеного патентом сорту. Китайцям, які дуже хотіли отримати українську черешню, довелося піти іншим шляхом — стовідсотковим фінансуванням з проханням використати лише досвід і знання мелітопольських фахівців. Тобто останні виїжджають до них, проводять селекційну роботу, ділять гібридне насіння 50/50 з правами співавторства.
Коли селекціонери приїхали в Росію захищати свої сорти (за Радянського Союзу їх обов’язково віддавали туди на випробування), їм відповіли: «Що ви від нас, Україно, хочете — вони створювалися на гроші СРСР». Тобто все, що було виведено до 91 року, Україні вже не належить. Була можливість запатентувати ці сорти в Росії, але 850 у. о. за патент одного сорту, помножений на їх кількість (близько 30-ти) — непосильні для інституту кошти. Свої сорти Росія захищає вже п’ять років...
