Альтернатива — з цим поняттям асоціюється організація «Навчай для України». Завдяки їхній роботі багато школярів у селах і містечках переконуються, що освіта може бути іншою — інноваційною та інтерактивною, дозвілля — сповнене науковими проєктами та заходами, а можливості — не обмежуються їхнім населеним пунктом. «Навчай для України» формує спільноту, яка є частиною глобальної мережі Teach Fоr All, що підтримує молодих лідерів, які об’єднані метою надати якісну освіту всім дітям, незалежно від місця їхнього проживання. В Україні програма діє в трьох областях — Київській, Львівській та Одеській. Детальніше про програму, трансформаційну роль вчителя та «культуру вчитися» поговорили з новою очільницею «Навчай для України», випускницею магістерської програми з публічної політики Оксфордського університету Оксаною МАТІЯШ.
ІЗ ТЕРНОПОЛЯ — В ОКСФОРД
— Хотілося б розпочати з вашої особистої історії. Яким був шлях від тернопільської школи до Оксфорду?
— Я виросла в Тернополі й навчалася в звичайній загальноосвітній середній школі. В мене не було поглибленого вивчення якогось предмету, але я мала хороших вчителів. І, крім батьків, саме вони своєю любов’ю до предмету, своїм запалом здійснили дуже суттєвий вплив на формування моєї особистості. Особливо класна керівниця і дві вчительки — з англійської та історії. Вони надихнули мене на вибір професії й університету. Багато людей стверджували, що до обраного мною вишу я не вступлю, бо в мене незаможна родина, я не маю зв’язків. Та ці вчителі вірили в мене, і саме їхня постійна допомога й заохочення допомогли мені скласти ЗНО майже на найвищий бал і отримати стипендію на навчання в Інституті міжнародних відносин КНУ імені Т.Шевченка на міжнародному праві.
Мабуть, коли я вступила, попри всі закиди, що це неможливо, то зрозуміла, що роль вчителя може бути дуже трансформаційною, потужним поштовхом до твого майбутнього. Тож після цього я перестала бачити перешкоди й подумала, а чому б і не Оксфорд. Навчаючись там, я вкотре все проаналізувала й зрозуміла, що фундамент до моєї впевненості в собі й бажання постійно навчатися і відкривати щось нове був сформований саме в школі. Думаю, що це теж стало вагомим моментом, чому я вирішила долучитися до програми «Навчай для України»: мені хочеться допомогти якомога більшій кількості дітей в Україні, які не мають можливості навіть дізнатися про те, яку освіту можна здобути в світі. Мені хочеться допомогти їм, як допомогли мені в моєму житті.
«МІСЦЕ ПРОЖИВАННЯ НЕ МАЄ ВИЗНАЧАТИ ДОСТУП ДО ЯКІСНОЇ ОСВІТИ»
— Попри «проголошену» рівність, в освіті потрібно визнати, що не завжди це реалізується на практиці. Звичайно, узагальнювати не можна, і в київській школі може бути низький рівень викладання, а в селах трапляються чудові вчителі. Але загалом, які є тенденції і ключові виклики щодо рівності освіти українців?
— Коли ми говоримо про рівність у освіті, то маємо на увазі, що кожна дитина, незалежно від соціально-економічних обставин, місця, де вона проживає, її оточення, має доступ не лише до всіх рівнів освіти, а й насамперед до тих можливостей, які ця освіта відкриває. Освітня нерівність не є чимось унікальним, вона присутня практично в кожній країні світу. Якби її не було, то б у таких розвинених державах, як США, Австралія, Канада, Бельгія, Австрія та низці інших не було б аналогічних організацій, які якраз і працюють з тим, щоб забезпечити максимально рівний рівень освіти.
Один із видимих чинників, які впливають на цю нерівність в Україні, є розрив між якістю освіти в школах сіл і міст. Звісно, не можна узагальнювати, та все ж загальним трендом є те, що сільські школи дають не таку якісну освіту, як міські. Це було підтверджено результатами міжнародного авторитетного дослідження якості освіти PISA. За його результатами, діти, які навчаються в сільських школах, майже на два з половиною роки відстають в успішності від дітей, які здобувають освіту в міських школах. А це дуже багато, і так не має бути. Місце твого проживання не має бути визначальним у контексті твого доступу до якісної освіти. Критичним і дуже показовим такий розрив є в умовах коронавірусу, оскільки якість освіти зараз безпосередньо визначається тим, чи є в дитини доступ до інтернету, гаджету.
Загалом чинників, які можуть впливати на цей розрив — дуже багато. Це недостатня кількість вчителів, недостатнє матеріально-технічне забезпечення чи такий фактор, як наявність освіти в батьків. Інколи статки родини не є такими визначальними, як освіта батьків. Як показують різні дослідження в інших країнах, цей чинник має прямий вплив на те, наскільки тато з мамою цінують освіту й хочуть розвивати можливості дітей. І це вагомий компонент для програми «Навчай для України», тому що ми хочемо принести нову реальність у школи сіл і малих міст. Для нас найважливішим є те, що наші учасники не лише викладають, а й працюють із батьками, з громадами, і здійснюють комплексний, лідерський підхід до роботи в школах.
ПРОГРАМА РОЗВИТКУ ЛІДЕРСТВА
— Коли з’явився інтернет, була надія, що він зрівняє доступ до освіти. Але, як засвідчив карантин, навпаки, з’явився новий, цифровий розрив, бо далеко не всі мають доступ не те, що до гаджетів, а до інтернету. До того ж і наявність доступу необов’язково забезпечує якісну освіту. Бо хоч у мережі є корисна інформація, її не так легко знайти серед контенту низької якості. Схоже, що саме вчителі є тими, хто може забезпечити якісне навчання (навіть в умовах нестачі матеріально-технічної бази). І саме на посилення людського капіталу й працює ваша програма. Чи могли б ви детальніше розповісти про місію «Навчай для України»?
— Насправді «Навчай для України» — це громадська організація, але ми її називаємо програма розвитку лідерства. Поясню чому. «Навчай для України» є частиною глобальної мережі, яка складається з-понад 50 подібних організацій у різних країнах. Кожна з них є незалежною. Все почалося з «Навчай для Америки» ще 1989 року. 2007 року «Навчай для Америки» і «Навчай для Великої Британії» вирішили створити мережу, а Україна стала її 41-м членом 2017-го.
Наша місія — допомогти кожній дитині в Україні реалізувати свій потенціал за допомогою якісної середньої освіти. Як ми її реалізуємо? В нас є своя формула змін, яка полягає в тому, що ми залучаємо молодих, талановитих людей, які мають чудові знання одного зі шкільних предметів, і готові на два роки поїхати в село, навчати там дітей. Але не лише навчати, а й працювати з громадою, батьками, розвивати це середовище й створювати умови, щоб дитина могла себе максимально реалізовувати. Зазвичай учасниками стають люди, які самі здобули якісну освіту, зрозуміли важливість цього й хочуть дати такі можливості дітям, які живуть у тих обставинах, що певним чином унеможливлюють такий освітній розвиток. Середній вік учасників — 25 — 30 років.
Серед них — не лише ті, хто має педагогічну освіту, головне — мати це покликання, бажання поїхати в сільську школу. Мені дуже сподобалася історія однієї з наших учасниць. Вона була дизайнеркою ювелірних виробів, але їй завжди хотілося взаємодії, працювати з дітьми, проте вона не знала, як це здійснити. І програма «Навчай для України» стала тим містком, що допоміг їй максимально себе реалізувати в тому, що їй вдається робити.
ЛІТНІЙ ІНСТИТУТ ДЛЯ АГЕНТІВ ЗМІН
— Перед початком роботи всі учасники мають пройти певну підготовку...
— Процес залучення учасників — інтенсивний і цікавий, він спрямований на те, щоб підготувати людину до шкільного контексту. Перед тим, як розпочати роботу в школі, учасник має пройти шеститижневу інтенсивну підготовку, яка називається Літнім інститутом. Ідеться про експертне тренування, теоретичну педагогічну підготовку, роботу з дітьми, аналіз різних ситуацій тощо. Коли вже вчитель їде в школу, протягом двох років йому також надається різного роду підтримка — зокрема й в побудові професійних, лідерських, комунікативних навичок. Це різні майстер-класи, постійні зустрічі, team-building, project-management — усе те, що потрібно сучасному вчителю, ментору, який надихає, мотивує і допомагає дитині брати активну участь у навчальному процесі, а не лише бути слухачем, відкриває їй вікно можливостей.
Ми також будуємо цю спільноту й називаємо наших учасників агентами змін, тому що наша ідея полягає в тому, аби вони й далі робили системні зміни. 90% наших учасників продовжують працювати в секторі освіти. Їхня мотивація не змінилася, вона ще більше поглибилася, після того як вони два роки працюють з дітьми, колективами, громадами. Це дуже надихає і спонукає ще більше працювати над удосконаленням програми.
«МОЖЛИВОСТІ НЕ ОБМЕЖУЮТЬСЯ ТВОЇМ СЕЛОМ ЧИ МІСТЕЧКОМ»
— Чи багато з викладачів лишаються працювати на місцях і далі, не тільки на ці два роки? І які чинники на це впливають?
— Два роки — це наша модель, але немає жодних перешкод, щоб людина й надалі залишилася вчителювати. Ба більше, щоб уможливити це, учасники, які не мають педагогічної освіти, паралельно навчаються протягом цього періоду в Педагогічному інституті Київського університету імені Бориса Грінченка, щоб бути максимально підготовленими до подальшої роботи вчителем.
Щодо продовження роботи і чинників, які на це впливають. Ми говоримо про шкільний контекст, куди йдуть люди, які часто з ним не стикалися раніше. Кожен учасник відчуває себе в ньому по-різному. Робота нас, як програми, полягає в тому, що ми маємо максимально зрозуміти ці складнощі й допомогти. Зокрема, дуже важливу роль відіграють шкільні колективи, які мають бути готові й відкриті до того, щоб прийшла молода, талановита людина й принесла нові підходи, методи, способи взаємодії й роботи з учасниками. Ми маємо дуже багато позитивних відгуків від директорів шкіл, у нас є школи, з якими ми продовжуємо співпрацювати, тому що це дуже ефективно працює і для шкільного колективу, і для людей, і для громад. Наприклад, одна з наших учасників організовувала уроки арт-терапії для батьків і дітей у одній з сільських місцевостей, і батьки просили її залишитися ще.
Загалом є учасники, які стали вчителями на перманентній основі. Вони відчули, що це те середовище, де вони можуть себе максимально реалізувати й зробити impact, який полягає в тому, щоб змінити світогляд дитини, розказати їй про те, що можливості не обмежуються твоїм селом чи містечком, їх багато, вони необмежені. Підтримка в цьому процесі дуже важлива, цю роль якраз і виконує вчитель. Тому наша програма зацікавлена в тому, щоб усе більше учасників лишалися в сфері освіти й ставали рушіями системних змін, які потрібні нашій освітній системі. Таким чином, ми підвищуємо і престиж професії вчителя, який, на жаль, є досить низьким у суспільстві, це непопулярна професія серед молоді. Змінити цю ситуацію — ще одна наша мета.
«ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ ФОРМУЄТЬСЯ В ШКОЛІ»
— Ви згадали про заняття арт-терапії. А як ще учасники впливають на школу, громаду?
— У дуже багатьох випадках у школах немає певних гуртків. Тоді учасники їх організовували або започатковувати кінопроєкт — коли показували дітям документальні фільми, організовували обговорення, створювали простір для дитини, щоб висловити себе, для тренування навичок, які є дуже важливими в сучасному світі — soft skills. Також це проєкти про важливість захисту довкілля, організовувалися зелені ініціативи, обговорення змін клімату, що допомагає дитині усвідомити свою роль як мешканця планети. Крім того, це й екскурсійні, історичні ініціативи, відвідування різних місць. Були випадки, що діти організували свій історичний клуб. Це окрема тема — створення платформ, щоб діти могли б самі ініціювати свої проєкти й далі працювати в цьому напрямі.
— Наприкінці цього року стартує процес масштабування програми. Які плани організації?
— Під масштабуванням ми розуміємо кілька компонентів. Для нас важлива не кількість, а якість. Ідеться про те, щоб максимально достукатися до кожної молодої людини, яка хотіла б долучитися до програми, яка бачить якісну освіту для дитини, зокрема, як потужний інструмент побудови нового майбутнього і нової ідентичності для України. Тому що людський капітал починає формуватися і в школі.
До того ж я бачу масштабування також як партнерство з іншими освітніми організаціями та ініціативами. Особливо під час коронавірусу дуже важливо працювати як велика команда.
СПІВПРАЦЯ ТИСЯЧ УЧИТЕЛІВ ТА МІЛЬЙОНІВ ДІТЕЙ
— Ви згадали про партнерство з українськими організаціями. А як щодо програм у інших країнах, чи налагоджено співпрацю з ними? І наскільки така взаємодія ефективна?
— Співпраця відбувається в межах глобальної мережі, яка діє як платформа для комунікації, взаємодії. Я кожного тижня спілкуюся з очільниками організацій у всьому світі — нещодавно була Естонія, перед тим Іспанія, Перу тощо. Очільники дуже відкриті, прагнуть поділитися власним досвідом. А оскільки освітня нерівність існує всюди, розуміння того, як там справляються з цим, — дуже важливо.
Ще одна практика, якої сьогодні бракує, — увага до ментального здоров’я вчителів, учнів, батьків. Тому що вчителі, як і представники інших професій, страждають від професійного вигорання, особливо це може статися, коли умови праці загострюються, як, наприклад, в умовах ковіду. Тому дуже важливо привертати увагу до цього аспекту, говорити про нього. Я знаю, що у Великій Британії існують спеціальні тренінги, посібники з інструкціями, як працювати з ментальним здоров’ям батьків, вчителів і в школі, і в університетах, і на робочому місці. У Великій Британії це досить ефективно вдається зробити. І я бачу багато можливостей це зробити і в Україні, адже кожен виклик — це можливість. Думаю, що це матиме трансформаційний вплив на всю систему освіти
Це платформа для співпраці не лише очільників організацій, а й усіх, хто дотичний до проєкту — учасників, директорів. Деякі учні також стають активними учасниками глобальної мережі. Зокрема, учениця однієї нашої школи-партнера (як учасник молодіжної лідерської ради Student Leader Advisory Council) цього року представляла «Навчай для України» й Україну загалом на глобальній конференції, в якій взяло участь понад 400 людей зі всього світу, яка проводилася три дні онлайн. Учасники були з 56 країн. Учениця розповіла про Україну, з якими викликами ми стикаємося і як їх розв’язуємо. Ми плануємо збільшувати можливості для учнів, брати участь у таких ініціативах, давати і їм змогу здобути нові знайомства, реалізовувати власні проєкти.
Тож «Навчай для України» дає можливість кожному учаснику обмінятися досвідом, взяти участь у обговореннях, відвідати одне одного в різних країнах, побачити, як це працює там. І тренд такий, що кількість організацій, які входять до глобальної мережі, з кожним роком зростає (це вкотре засвідчує, що ця модель працює). І це дуже цінно — є розуміння, що ти можеш покластися на цю міжнародну мережу, в якій нині є майже 75 тисяч вчителів і дев’ять мільйонів дітей, які побачили цю альтернативу.
— Що особливо запам’яталося з розмов з очільниками організацій?
— Наприклад, те, що дуже важливо швидко зрозуміти контекст, у якому працюєш, і адаптуватися до нього. Наприклад, у Непалі на час карантину теж закрили школи. І одним з наслідків цього стало те, що діти втратили можливість безоплатного харчування. Тоді «Навчай для Непалу» зрозуміли: щоб їм продовжувати свою роботу, вони мають забезпечити спершу базові потреби. І на певний час трансформувалися, щоб діти мали доступ до їжі й не були голодними. Цей приклад спонукає задуматися над тим, що робота часом може не бути максимально ефективною, тому що існує якийсь інший чинник, про який інколи ми не знаємо, але який є критичним для нашої роботи.
«НАВЧАННЯ НЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ НІКОЛИ»
— Як виховати «культуру вчитися», щоб освіта не сприймалася як здобуття «корочки»? Можливо, порадите щось з досвіду Великої Британії?
— В Англії діти на постійній основі реалізують у школах свої проєкти, і це дуже ефективно спрацювало в онлайн-форматі. Була можливість працювати в маленьких групах, були лідери проєкту, заступники. І діти відчували, що вони не є пасивними учасниками цього процесу, що він на них орієнтований. Цим зі мною поділилася одногрупниця з Оксфорду, яка була учасницею «Навчай для Великої Британії» і яка продовжила свій професійний розвиток як вчительки. Вона також рефлексувала над цим досвідом і зрозуміла, що роль вчительки не завершується в контексті навчання, є потреба постійно вдосконалюватися, проводити діалог, отримувати зворотний зв’язок від дітей, їхніх батьків і всього колективу. Я думаю, що в Україні вже є позитивні приклади того, як змінюється роль вчителя.
Можливо, саме завдяки карантину люди почали більше задумуватися над тим, наскільки важкою є робота вчителя. Сподіваюся, що це стане позитивним трендом, і батьки зрозуміють, наскільки важливо брати участь і допомагати дитині в розвитку. Крім того, нинішня криза показує, що навчання не закінчується ніколи. Потрібно бути максимально адаптивним, життєстійким, щоб мати змогу впоратися з цими викликами. І це саме те, до чого школа має готувати, саме в ній має формуватися життєстійкість.
Ще одна практика, якої сьогодні бракує, — увага до ментального здоров’я вчителів, учнів, батьків. Тому що вчителі, як і представники інших професій, страждають від професійного вигорання, особливо це може статися, коли умови праці загострюються, як, наприклад, в умовах ковіду. Тому дуже важливо привертати увагу до цього аспекту, говорити про нього. Я знаю, що у Великій Британії існують спеціальні тренінги, посібники з інструкціями, як працювати з ментальним здоров’ям батьків, вчителів і в школі, і в університетах, і на робочому місці. У Великій Британії це досить ефективно вдається зробити. І я бачу багато можливостей це зробити і в Україні, адже кожен виклик — це можливість. Думаю, що це матиме трансформаційний вплив на всю систему освіти.
