Чого не можу собі пробачити — того, що за понад сорокарічну репортерську практику, вздовж і впоперек пройшовши і проїхавши всю Україну, так і не спромігся хоч би зазирнути в один із її найбільш благословенних куточків — гирло Дунаю. І ось тепер, у ці короткі зимові дні, я, здається, якоюсь мірою компенсую цю свою життєву прогалину, читаючи та перечитуючи книгу відомого українського журналіста і письменника Володимира Стадниченка «Лоно Дунаю» — вона нещодавно вийшла друком в столичному видавництві «Криниця»
Отримавши в подарунок від автора (колишнього мого редактора по «Робочій газеті», великого друга) цей том, вирішив: відразу ж напишу про нього відгук. Але це «відразу» розтягнулося на довго-довго — відразу осягнути всю глибину і премудрість такого твору важко. Він так насичений унікальною, незнаною широкому читачу інформацією; письменник з таким внутрішнім трепетом, захватом, любов’ю добирає слова, образи, порівняння для передачі усього побаченого, пережитого, яке зачарувало його, що мимоволі сам починаєш піддаватися цій чарівності й виникає бажання знову і знову повернутися до вже прочитаного, щоб вкотре натішитися музикою сотень дзвінкоголосих плавнів, їхнью неповторною, справді казковою красою, а також високою поезією українського слова, за допомогою якої створена ця поема в прозі.
«…Хіба не стрепенеться від несподіванки серце, коли побачиш в травневому дні, як при повній тиші, у безвітряному супокої по верхів’ю очеретів раптом побіжить зависта хвиля? Це означає, що понизу втоптаною кістяними каблучками стежкою обережна веприха веде на годівлю живу паворозку смугастих малят, або сторожко, зупиняючись через крок, пробирається тремтлива косуля, або майже нечутно насліджує плетиво білого коріння м’якими подушечками лап лісовий кіт... Безмежний повітряний простір дельти прокреслюють по вертикалях і горизонталях поважні пелікани, любителі водяного горіха — чиліма — дикі гуси, граціозні лебеді-шипуни, високоногі коровайки, незворушні білі чепури, всюдисущі баклани і качки усіх порід і барв... На барі — піщаному мілководді — вилежується не тільки шипастий живий корж-калкан. У морській авандельті, під заповідним прихистком, вигулюються осетр, севрюга, вінценосна білуга, а коли вам хоча б раз на життя випаде удача, то побачите не привід із міфу, а тричі червонокнижного, сумноокого самітника — тюленя-монаха...»
Це — не про якусь там заморську екзотику. Все тут своє, рідне, українське — частина Одеської області, точніше, Дунайський біосферний заповідник. Багато хто з нас напевно і не підозрює про його можливості. А вони й досі унікальні. Близько сотні видів риб, майже стільки ж видів різної звірини, дев’ять з половиною сотень видів рослин! Найбільш багатого за природним світом краю у нас в Україні немає і вже, певне, не буде. І це незважаючи на те, що в другу за своєю протяжністю (2960 кілометрів!) європейську річку, що перетинає 11 країн, що вміщує в своєму басейні понад 80 мільйонів людей, а також приймає в своє лоно води сорока з лишком дрібніших річок, попадає стільки всіляких відходів людської життєдіяльності, що вже й важко зрозуміти, де чий «подарунок». Але, мабуть, нічого кращого ні звірі, ні птахи, ні риби знайти вже не можуть, ось і шукають прихистку саме тут, у низов’ї цієї колись, за переказами, блакитної європейської артерії.
Але і в цих краях їм, бідним, не завжди привільно і солодко. Частенько сюди вдираються на швидкохідних моторках із найсучаснішими рушницями непрошені гості. Ночами активно промишляють як приїжджі, так і місцеві браконьєри: для багатьох при нинішньому масовому безробітті й дорожнечі це — ледь не єдиний спосіб хоч якось протриматися на плаву…
Так, людина завжди брала від природи. Але якщо раніше ця данина зводилася до меж розумного (прогодуватися, щоб проіснувати), то з часом все, що нас оточує — води, ліси, тваринний світ, надра, — стає джерелом наживи, задоволення егоїстичних пристрастей і примх. Нас уже не влаштовує ні класична вудочка, ні навіть риболовна сітка — ліземо в блакитні заплави і протоки з пекельною машинкою, електропідсадкою, яка вбиває навколо себе все живе. Під надуманим приводом і не без відома місцевої влади вирубуємо гектари гаїв, викоханих працею і турботою попередніх поколінь. Шпаримо свинцем по білих лебедях. Співробітники Дунайського заповідника, які так важко, майже вручну, повертають в тамтешні краї зникаючого орлана білохвостого, якось знайшли в багажнику «мисливця» застреленого ним такого птаха. «Азарт!», — пояснив він.
Але ці заповідні місця беруть під приціл і браконьєри державного масштабу. Всім пам’ятна резонансна історія про те, як п’ять років тому Міністерством транспорту України було прийнято безпрецедентне рішення про прокладку через заповідну територію судноплавного каналу Дунай — Чорне море. Лобісти цієї природоруйнівної ідеї наполягали на тому, щоб канал пройшов через гирло Бистре — ядро заповідника. Доводи їх зводилися до того, що цей варіант буде найбільш економічно вигідним, зручним (кому?), швидким, а головне: через цей канал ніби спрямовуватиметься до 60 відсотків загального дунайського вантажопотоку.
Проти цього авантюрного задуму відразу ж виступили вчені, фахівці, громадськість. На адресу керівництва України тільки за два місяці — травень і червень 2004 року — з 90 країн світу надійшло 6,5 тисячі звернень на захист Дунайського біосферного заповідника. Свій протест висловили й експерти ЮНЕСКО та Європейського Союзу, а також Всесвітній фонд дикої природи, Міжнародне бюро водно-болотяних угідь, Міжнародне товариство охорони птахів, інші найавторитетніші європейські та світові громадські організації.
Вчені й фахівці Національної академії наук України, Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, Дунайського заповідника, інших наукових і громадських центрів довели технічну неспроможність проекту Мінтрансу, запропонувавши альтернативний варіант транспортного коридору в обхід центральної території заповідника, що не тільки захистило б тутешню природу від повного руйнування, але й убезпечило б майбутній судноплавний шлях від постійного замулення, оскільки він пролягав би не динамічною частиною дунайської дельти, а земним корінником. Але, на жаль, ці здорові голоси до влади так і не дійшли. Все — як у воду! І вже незабаром тодішній президент України Л. Кучма публічно заявив: «Нарешті ми почали робити те, що повинні були зробити — розчистити гирло Дунаю і зробити Дунай судноплавним… Це — прямий внесок наших передових галузей, особливо транспорту, в розвиток економіки України». А вже згодом на судні «Хаджибей» урочисто проголосив: «Даю команду відновити судноплавство на українському відрізку дельти Дунаю!..» І що ж? Усі, хто виступав проти подібного варварства, виявилися праві: після трьох хороших весняних повіней проритий по живому канал майже повністю замулило. Очікуваних безперервних потоків кораблів по ньому так ніхто і не побачив. Головний замовник авантюри — держпідприємство «Дельта-Лоцман», точніше, його керівництво, «втопивши» в каналі до 100 млн. гривень бюджетних коштів, саме по вуха загрузло в фінансових махінаціях. Наказом нового міністра транспорту керівник цього підприємства звільнений, відносно нього порушено карну справу. Але чого вартувала ця перемога здорового глузду, моралі, справедливості директорові заповідника Олександру Волошкевичу, якого, щоб зламати, впродовж багатьох місяців терзали нескінченними перевірками, наклепами, погрожували фізичною розправою! Скільки прикрих моментів довелося пережити його колегам-однодумцям! Немало стресових ситуацій випробував і автор книги Володимир Стадниченко, виступаючи з гострими викривальними публіцистичними матеріалами в «Дзеркалі тижня», «Робочій газеті», «Демократичній Україні» та інших виданнях. До речі, це він свого часу публічно застерігав «всесильного» головного ініціатора авантюрної витівки з каналом, що тому за все своє життя не вдасться відмолити свій гріх перед Дунайським заповідником і українською природою…
…Але в книзі «Лоно Дунаю» йдеться не тільки про погане і сумне. З якою любов’ю автор розказує про тих, хто всі свої сили віддає захисту цього унікального куточка природи, відновленню тваринного і рослинного світу та його вивченню.
«Олена Волошкевич і дунайська природа — одне ціле, єдиний життєвияв. Бо ж сама дівчинка Олена народилася з трав, роси й води у славному дунайському містечку Вилковому...» Так вичерпно проникливо автор характеризує молодого гідробіолога заповідника. З такою ж трепетною повагою він розказує і про інших прекрасних людей, що знайшли своє життєве покликання в служінні цьому заповідному куточку рідної природи, — головного єгеря, заступника директора Василя Федоренка, його вірних помічників Олександра Зубрицького, Віктора Стрельченка, братів Анатолія, Василя і Олександра Силаріних, Євгена Лесика, Юрія Ємельчука, інспектора Ірину Вихристюк, головного орнітолога Михайла Жмуда, головного іхтіолога Костянтина Балацького, ботаніка Олену Жмуд і багатьох-багатьох інших, яких автор величає «лицарями Дунаю, ангелами довкілля».
Книга «Лоно Дунаю» — багатопланова, різностороння, науково-філософськи осмислена, оригінально подана. Це своєрідна енциклопедія одного з найбільш благословенних куточків рідної природи, проілюстрована сотнями фантастично прекрасних знімків — як авторських, так і великого фотомайстра-натураліста Василя Климова, а також фотомисливця-любителя Андрія Матвєєва. І дуже прикро, що «видана на замовлення птахів і звірів, лісів і річок, морів і небес рідної України» вона тиражем усього тисячу примірників. Адже мати її напевно побажав би кожен, хто хоч один раз долучився до цього дунайскому чуда — його дослідники, туристи, гості…
…«Квітка лише молить про пощаду. І сила її саме в беззахисній красі»... Так по-філософськи тонко осмислив майже незримо крихку залежність навколишнього середовища від нас, людей, письменник Володимир Стадниченко. Давайте ж ніколи не забувати про це благання, намагатися завжди чути його і пам’ятати про своє високе покликання — берегти те, що маємо!
Київська організація Національного спілки журналістів України висунула книгу В. Я. Стадниченка «Лоно Дунаю» на здобуття журналістської премії ім. Івана Франка.
