Трансформація навколишнього естетичного простору, безумовно, мала би стати одним із ключових пунктів антитоталітарної програми для України. І тут йдеться не лише про речі очевидні, як демонтаж пам’ятників убивцям та злочинцям, а й про більш тонкі елементи нашого світу. Наприклад, про шрифт. З огляду на відомі історичні обставини, протягом ХХ століття Україна не могла собі дозволити звертати увагу на подібні речі — власний набірний шрифт у нас так і не з’явився. І доки Швейцарія вигадувала та вдосконалювала свою знамениту «Гельветику», якою нині користується весь світ і яка є одним із брендів цієї європейської країни, Україна була зайнята зовсім іншим — виживанням.
Лише тепер, через 20 років після відновлення незалежності, країна отримала власний набірний шрифт — а отже, штрих, який може, хай і не дуже значно, але змінити естетичний простір країни. А, враховуючи те, що живемо ми в інформаційну добу та споживаємо надвеликі обсяги інформації, хто сперечатиметься із тим, що шрифт — це важливо?
«Є такий вислів, що інтелект — це здатність бачити різницю. З точки зору людини неписьменної, байдуже — «Антиква» чи «Гротеск». А от якщо людина письменна, то вона, безумовно, бачить і розуміє різницю», — зауважує Михайло Ілько, ініціатор загальноукраїнського відкритого конкурсу «Український шрифт», який проводив «Мистецький Арсенал» (детальніше див. у «Дні» №220-221 від 2 грудня 2011 року). Нагадаємо, що участь у ньому взяли півсотні професійних шрифтовиків. Організатори переконують, що для нашої країни, де зі шрифтовими професіоналами скрутно, це помітна подія. А головне, що шрифт-переможець конкурсу авторства дизайнера Андрія Шевченка (місто Бердянськ) бачитиме не лише професійна спільнота на спеціалізованих виставках. Згідно із задумом «Мистецького Арсеналу», невдовзі шрифт буде доступний абсолютно всім.
Спілкування з ініціатором конкурсу «Український шрифт», членом правління Благодійного фонду «Мистецький Арсенал» Михайлом ІЛЬКОМ ми розпочали з ідеї проведення конкурсу.
— Ідея провести всеукраїнський конкурс на створення шрифтової гарнітури з’явилася 2006 року. Така, здавалося б, проста річ — шрифт, але якщо держава має певний набір ознак — мова, прапор, історія, писемність, культура, то шрифт також може бути однією з них. В Європі шрифт сприймають як один із елементів ідентифікації, тому сьогодні власні гарнітури мають навіть великі компанії та державні установи. Усі, хто працює зі шрифтами, знає, що ми використовуємо переважно ті гарнітури, які з’явилися в західному світі та були адаптовані в Росії чи Радянському Союзі. Якщо заглибитися в історію, то адаптація кириличного письма до латиниці почалася з Петра І. Коли питання книгодрукування постало в Російській імперії, то друкарські технології, по суті, імпортували. Звісно, друкарі були зацікавлені в тому, щоб якомога більшу частину латинських буквиць залишити незмінною, а допрацювати лише частину. Саме тоді кирилиця помітно змінилася. Відомо, що ритм та естетику шрифту визначають так звані виносні елементи. У латиниці вони присутні в літерах d, k, l. До адаптації наше письмо таких літер майже не мало. Пізніше ці технології розвивав уже Радянський Союз. Книгодрукування стало централізованим. З’явилися досить непогані гарнітури. «Прагматика», наприклад.
— Чи був шрифт одним із елементів пропагандистської машини? Чи були спеціальні шрифти, які слугували певним особливим цілям?
— Навряд чи можна сказати, що шрифти були пропагандистськими, але часом вони справді мають особливі цілі. Наприклад, «Прагматики» була створена спеціально для видання Великої Радянської Енциклопедії. Йшлося про величезний обсяг матеріалу, тому потрібен був щільний шрифт. Газета Times розробила свою гарнітуру, бо через збільшення рекламних площ також зіштовхнулася з потребою ущільнити шпальту. А задля створення ще одного знаменитого шрифту — «Гельветика» — у Швейцарії впровадили спеціальну програму. Швейцарці спромоглися настільки розвинути цей простий прагматичний шрифт, що він став найпопулярнішим шрифтом сьогодення.
Послідовниця Радянського Союзу — Росія — залишила історію створення шрифтів за собою. Тому в 1990-х роках, коли відбувалася комп’ютеризація шрифтостворення, Україна в цьому процесі значно відстала. Хоча ми й маємо добру каліграфічну традицію, але залишилися без власного набірного шрифту, адже українські напрацювання у справі шрифтостворення лишаються маловідомими.
— У яких книжках закладено українську шрифтову традицію передусім?
— Створення повної гарнітури означає розробку всіх шрифтових знаків із різними накресленнями. Це задоволення не з дешевих, воно можливе лише тоді, коли є відповідне замовлення. Скажімо, Велика Радянська Енциклопедія була саме таким замовленням. Звісно, потім «Прагматика» не зникла, її тиражували, відливали у великій кількості та передавали до інших видавництв. А якщо ми поглянемо на українську культуру ХХ ст., то чи була можливість створити власну повну гарнітуру за тих умов? Очевидно, що ні. Отже, шрифти не створювали, тому що не було відповідного суспільного, державного замовлення. Щоправда, існує кілька шрифтів, створених для певні видань. Це — абетка Нарбута, Хоменківська гарнітура. Але там бракує деяких нових знаків. До речі, у Львові є чудовий шрифтовик Геннадій Заречнюк, який оцифрував хоменківську гарнітуру.
Звісно, тепер ситуація виглядає не так драматично, але людей, які б всерйоз займалися шрифтами, в Україні не так багато. Просто тому що це нікому не потрібно. Якщо в країні стоїть питання мови, то що вже говорити про шрифт? Хтось може зауважити: невже не байдуже, яким шрифтом воно написано? Нам — не байдуже! У шрифті, який ми обрали переможцем конкурсу, відчутна українська мелодика, але водночас він є сучасним і, так би мовити, глобалізованим.
— Як можна у шрифті розпізнати український характер?
— Ознаки українського можуть бути суто формальними. Приміром, коли я розробляв дизайн для Євробачення (Михайло Ілько був креативним директором пісенного конкурсу «вробачення-2005, фінал якого відбувся в Україні. — Ред.), то мене запитували: що ж у цьому вашому дизайні українського? Ми ж, мовляв, любимо рушники, віночки. Я також люблю рушнички-віночки, але культура — в значно глибших речах, у таких елементах, які стають очевидними не відразу, які ми впізнаємо за інтонацією. Так само й мова. Ми пишемо звуки, але кожна людина вимовляє їх по-своєму. Одне слово може мати кілька відтінків значень не за рахунок набору літер, а за рахунок елементів звукового оформлення.
Шрифт-переможець — дуже гуманістичний. У нього трішки завужені пропорції, а отже він має ліричний характер. Чому він український? Скажімо, так само як козацькі марші мають свою особливу лірику, так і цей шрифт має свою лірику. Мені здається, саме в цьому його українськість. Водночас він позбавлений формальних ознак українського.
— Отже, в України незабаром з’явиться власний шрифт...
— Сподіваємося, що він і усталиться. Ми викупимо права на його поширення й надамо його до вільного використання.
Якщо маєте щось добре і вам нічого не коштує цим добром поділитися з іншими, — ви ділитеся, обговорюєте це, доповнюєте, то таким чином твориться культура. Культура — це свідома поведінка людей в узгодженій системі координат.
Коли цей шрифт буде доступний кожному, ми ним обмінюватимемося, користуватимемося в своєму наборі, даруватимемо друзям. Це один зі способів змінити щось навколо нас. Можна намагатися врятувати світ, а можна — зробити щось мале, але таке, що принесе реальні зміни. Ми обираємо маленькі перемоги задля реальних змін.
Наше завдання полягає в тому, щоб створити набірний шрифт для щоденного вжитку в бізнесі та діловодстві, який, підкреслюю, поширюватиметься безкоштовно через спеціальний сайт. Це означає, що цей шрифт має бути читабельним, нейтральним, добре сполучатися з іншими шрифтами, функціональним при наборі. І такий шрифт ми знайшли! Тепер ми докладатимемо зусиль, щоб він увійшов до стандартного набору в програмних забезпеченнях для ПК на вітчизняному ринку.
— Що ви побачили в роботах, які надійшли на конкурс? Яких людей? Можливо, нове покоління українських дизайнерів?
— Такі люди насправді є. Але добрих дизайнерів-шрифтовиків в Україні не так багато. Треба зауважити, що найскладнішим завданням для графічного дизайнера є створення набірного шрифту. Тому, оголошуючи конкурс, ми мріяли, щоб надійшло хоча б п’ять добрих шрифтів, із яких ми зможемо вибрати один — найкращий.
Тож ми отримали близько 50 робіт переважно з Києва, Харкова, Львова, а також Бердянська, Луганська...
— Чи здатна Україна створити культурний продукт, який буде цікавий світу?
— Українці — як творча одиниця, як автор — здатні і роблять це, а от українське суспільство поки що не може і мало що для цього робить. Аби створювати такий продукт, суспільство має змінитися. На сьогоднішній день критичної маси людей, об’єднаних певною культурою та цінностями, в Україні немає. Гостро постала проблема моральної, культурної деградації. Щоб суспільство могло виробляти конкурентний у сучасному світі продукт, воно має грунтуватися на принципах поваги до людини. Ми маємо навчитися визнавати здобутки та успіхи своїх колег та примножувати їх. Власне, так і твориться культура.
ДОВІДКА «Дня»
Михайло ІЛЬКО народився в місті Тячеві, що на Закарпатті. Виріс в Ужгороді. Батько, Іван Ілько, — художник, живописець. «Я ніби продовжив його шлях», — каже пан Михайло. Навчався в художньому училищі в Ужгороді, Київському державному художньому інституті (зараз — Академія образотворчого мистецтва та архітектури). У 1990-х разом із друзями-колегами почав займатися комерційним дизайном. 2005 року став креативним директором пісенного конкурсу Євробачення. 2007 року Михайло Ілько був творчим керівником заявки України та Польщі на Євро-2012. Є членом правління Благодійного фонду «Мистецький Арсенал».
КОМЕНТАР
Ольга ВІЄРУ, директор Благодійного фонду «Мистецький Арсенал»:
— Шрифтова культура в Україні сьогодні перебуває в доволі інертному стані. На жаль, фахівців-шрифтовиків у нас дуже мало. Тим часом «Мистецький Арсенал» одним із основних своїх завдань вбачає створення умов для творчої реалізації талановитих людей у різних мистецьких напрямах. І конкурс шрифтів якраз дав фахівцям рідкісну можливість висловитися. Це, так би мовити, локальна мета конкурсу. А якщо йдеться про мету глобальну, то в Україні вперше створюється шрифт, який ми як організатори маємо намір запровадити в користування, причому не тільки в Україні, а й на міжнародному рівні. Більшість шрифтів ідентифікують із певними націями. То чому Україна не повинна мати власного шрифту? Між іншим, на стадії підготовки конкурсу ми постійно дискутували про те, що все ж таки має означати це словосполучення — «український шрифт». Це — той шрифт, який має певні художні риси, за якими він може бути названий українським? Чи це — той шрифт, який створено в Україні? Думки розділилися, але я схильна вважати, що українським можна вважати те, що створюється в Україні. Хоча, треба сказати, в шрифті, який зрештою став переможцем конкурсу, є певні риси, які безпосередньо вказують на його український характер. Наприклад, ліричність...
Сподіваюся, невдовзі нам вдасться реалізувати нашу головну мету — викупити права на один зі шрифтів і подарувати його громаді — в безкоштовне користування всім охочим. Не хочеться говорити гучних слів, але це також елемент, якщо завгодно, патріотичного виховання!
Окрім того, з півсотні надісланих на конкурс робіт ми дібрали десять найкращих. Серед них є шрифти різного характеру, які можуть використовуватися для різних цілей. Тепер ми маємо намір звернутися до держави з пропозицією запровадити цілу програму на базі цього конкурсу. При незначних фінансових витратах значення такої акції дуже велике.
Шрифт — це своєрідний «темний бік» нашої культури, вона ніби перебуває в тіні. Не всі знають, не всі розуміють — мовляв, шрифт, ну то й що? Якщо поширювати інше ставлення та розуміння, люди більше звертатимуть увагу на шрифтову культуру, розумітимуть, чому це важливо, а шрифтова культура, у свою чергу, формуватиметься, розвиватиметься і дасть поштовх до інших позитивних естетичних зсувів у нашому просторі.
