Рефат ЧУБАРОВ
Спекотного липневого дня 1968 року розрізнені вагони пасажирського
поїзда сполученням Ташкент — Баку — Сімферополь, переправлені на поромі
через Керченську протоку на кримський берег, знову почали формувати в єдиний
потяг. Пасажирам запропонували залишити на цей час вагони. Люди, що зійшли
на землю, всі як один повернулись у бік невеликої групки людей з останнього
вагона, які, тільки-но ступивши на кримську землю, впали на коліна й почали
її цілувати. Найстарший із них, прочитавши вголос коротку молитву, промовив:
«От ми і вдома!». Літня жінка, розпластавшись на землі, здригалася від
ридань. Хтось із спантеличених людей, які стояли осторонь, засміявся: «Стомилися,
чи що?». В ту ж мить почувся інший голос: «Це кримські татари!». Сміх обірвався.
Хтось відвернувся й пішов у бік своїх вагонів, а хтось із пасажирів підійшов
до гортанно розмовляючої групи й почав потискувати руки розчуленим попутникам
і казати добрі слова. Тут наспіла й команда сідати у вагони — потяг поїхав
уже по кримській землі. Серед цієї невеличкої групи кримських татар, які
поверталися додому, були й мої батьки з чотирма синами — старшому з яких
було 12 років, а молодшому ще не виповнилося й двох. Так, одинадцятирічним
хлопчиськом я вперше ступив на землю своїх батьків.
Нашу сім'ю власті поселили в одному із сіл степового Криму.
Батьки дуже хотіли повернутися в невелике гірське село поблизу Судака,
де вони обоє народилися й жили до депортації, вчилися в одній школі. Але
вибору не було — тільки влада визначала, де оселяти прибулих кримських
татар. Батько заспокоював сім'ю: «Скоро повернуться всі, давайте облаштовуватися,
ми вже в Криму, на батьківщині». Він, як і багато інших, не міг тоді знати,
що, дозволивши повернутися декільком сотням сімей кримських татар і розкидавши
ці сім'ї подалі одна від одної по селах Криму, власті незабаром вживуть
найжорсткіших заходів, щоб не припустити повернення всього народу. Через
декілька місяців ми самі стали свідками репресій проти прибулих кримських
татар, які розпочалися в Криму, — придбані ними будинки зносилися бульдозерами,
а людей силоміць вивозили за межі Криму. Тих, хто насмілювався повторно
повернутися в Крим, судили й ув'язнювали на різні терміни. Кримськотатарському
народу на шляху повернення судилося пережити ще десятиліття відчайдушної
й самовідданої боротьби з режимом, боротьби, яка максимально згуртувала
цих людей і викристалізувала численну когорту активістів кримськотатарського
національного руху, котра постійно поповнювалася представниками підростаючого
покоління.
Масове повернення кримських татар почалося наприкінці 80-х
років. Я не схильний пов'язувати цей процес виключно з лібералізацією політичного
режиму в державі. Звісно, з приходом М.Горбачова до влади обстановка в
країні почала мінятися, але ніяких реальних змін у долі кримськотатарського
народу не відбувалося. Тривалий досвід минулих років переконував кримських
татар у безперспективності очікувань, які покладалися на прихід нового
«справедливого» генсека. Кримськотатарський національний рух за нових умов
став вдаватися до нових форм боротьби, які змусили суспільство в повний
голос говорити про трагедію кримських татар. Багатотисячні демонстрації
кримських татар, які відбулися в липні 1987 року на Красній площі в Москві,
набули величезного резонансу не лише в СРСР, а й за його межами. Офіційна
позиція влади, озвучена в «Повідомленні ТАРС» від 23 липня 1987 року, по
суті була ще однією спробою виправдати примусове виселення кримських татар
1944 року. Нагромадження в офіційних повідомленнях того часу відвертої
брехні та відкритий цинізм стосовно людей, які вимагали відновлення прав
свого народу, за задумом ідеологів ЦК КПРС мали переконати суспільство
в неправомочності вимог, які висувалися кримськими татарами, закріпити
за цілим народом ярлик «народу-зрадника» і, таким чином, збити дедалі наростаючий
темп боротьби кримських татар за свої права. Вийшло ж навпаки. Найвидатніші
діячі російської культури — Євген Євтушенко, Булат Окуджава, Анатолій Приставкін,
Сергій Баруздін та інші — виступили на захист кримських татар. Самі ж кримські
татари відповіли на цинізм влади потужним підйомом національного руху,
в який активно включалися сотні й сотні нових людей. Сталося так, що спроба
публічного приниження цілого народу виявилася останньою краплею, що переповнила
чашу терпіння цього народу. Почався етап самоповернення — тисячі кримських
татар, попри опір кримської влади, почали переселятися до Криму. Основна
боротьба перенеслася в Крим, бо тут знову почалися відкриті репресії проти
людей, які поверталися. До 1990 року Центральна рада Організації кримськотатарського
національного руху (ЦР ОКНР) на чолі з Мустафою Джемілєвим з Ташкента перемістилася
в Бахчисарай.
Початок масового повернення кримських татар збігся з народженням
в Україні на базі правозахисних організацій Народного руху України. Встановлення
тісних зв'язків кримськотатарського національного руху з Народним рухом
України, національно-демократичними рухами республік Балтії, Кавказу, Росії
сприяли об'єднанню зусиль для боротьби проти комуністичного режиму, змушуючи
правлячу партію до визнання скоєних ним злочинів щодо багатьох народів
і країн. До ряду таких визнань, які кардинально змінили настрої в радянському
суспільстві, слід віднести розкриття правди про «пакт Молотова — Ріббентропа»,
про масовий розстріл НКВС інтернованих польських офіцерів, а також прийняття
Верховною Радою СРСР в листопаді 1989 року декларації «Про визнання незаконними
та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового
переселення, і забезпечення їхніх прав». Стала пробиватися правда ще про
багато інших злочинів радянського режиму проти власного й інших народів.
У національних республіках наростало прагнення до звільнення від влади
Москви. Інстинкт самозбереження імперії вимагав від КПРС терміново вжити
заходів для унеможливлення виходу республік зі складу СРСР. Спектр реалізованих
Москвою заходів був досить широким — від створення альтернативних національно-демократичним
рухам організацій, таких як «інтернаціональні фронти» в республіках Балтії,
аж до ініціювання на територіях ряду союзних республік «самопроголошених»,
але обов'язково прокремлівських, новоутворень.
Для утримання України було обрано варіант створення на
її території своєрідної «ахіллесової п'яти». Вибір Криму був обумовлений
багатьма чинниками, зокрема й надзвичайною мілітаризованістю півострова
та необхідністю збереження військової присутності Росії на Чорному морі
в разі виходу України зі складу СРСР, переважанням у складі населення Криму
етнічних росіян, які насторожено ставляться до ідеї самостійного розвитку
України, можливістю пред'явлення «історичних» прав. Особлива привабливість
Кримської області для Москви як «бунтівного» регіону України полягала ще
й у тому, що таким чином планувалося запобігти можливості відновлення на
півострові кримськотатарської національно-територіальної автономії.
Задумано — зроблено. І якщо ще 1988 року державна комісія
на чолі з А.Громиком у відповідь на вимоги кримських татар про відновлення
автономії стверджувала, «що наявний адміністративно-територіальний поділ
країни, який склався багато десятиліть тому й закріплений Конституцією
СРСР, дозволяє успішно розв'язувати завдання економічного та соціального
розвитку всіх націй і народностей країни», отже, «для утворення кримської
автономії немає підстав», то вже 1990 року ЦК КПРС дає команду кримському
обкому про підготовку й проведення всекримського референдуму про зміну
статусу Кримської області. Треба було поквапитися, бо у розглянутих у закритому
режимі на засіданні Верховної Ради СРСР 28 листопада 1989 року «Висновках
і пропозиціях комісії з проблем кримськотатарського народу» говорилося
про те, що «відновлення прав кримськотатарського народу не може бути здійснено
без відновлення автономії Криму шляхом утворення Кримської АРСР в складі
Української РСР. Це відповідало б інтересам як кримських татар, так і представників
інших національностей, які проживають нині в Криму». Навіть таке обережне
й досить розпливчасте формулювання комісії Верховної Ради СРСР вкрай налякало
як московських, так і кримських партійних бонз. Вирішено протипоставити
зусиллям національно-демократичних сил України та кримськотатарського народу,
котрий вимагав відновлення національно-територіальної автономії, референдум
«кримського народу», який і відбувся 20 січня 1991 року за повного його
бойкоту з боку тих кримських татар, які до того часу змогли повернутися
в Крим. Підсумки референдуму були прогнозованими — населення Криму в той
час легко піддавалося навіюваним партійними структурами страхам, які їх
нібито чекають з боку прибулих кримських татар і українських націоналістів
у випадку, якщо вони не висловляться на підтримку статусу кримської автономії
як «рівноправного учасника Союзного договору». Як бачимо, Москва прагнула
надати Кримській області статусу, фактично рівного статусу союзної республіки.
12 лютого 1991 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про відновлення
Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». Події серпня
1991 року поклали край розвитку подій у Криму виключно за сценарієм Москви,
але й незалежна Україна залишилася з автономією, поведінка керівників якої
створювала й продовжує створювати особливі проблеми Києву. У свою чергу,
ні змінюваний депутатський корпус Верховної Ради України, ні обрані президенти
України протягом усіх цих восьми років не змогли остаточно зрозуміти, що
будь-
які спроби вирішити «кримське питання» поза розв'язанням кримськотатарської
проблеми є досить безглуздим заняттям , бо рішення, які приймаються
таким чином, не призводять до взаєморозуміння всередині самого кримського
суспільства.
Багаторічна боротьба кримськотатарського народу надала
можливість повернутися на історичну батьківщину. За офіційними даними,
до Криму повернулося близько 275 тисяч кримських татар. Процес повернення
й облаштування проходить надзвичайно складно внаслідок економічних причин
— якщо до 1993 року щорічна кількість репатріантів, які поверталися до
Криму, становила в середньому 30 тисяч осіб, то останніми роками на півострів
повертаються 6-8 тисяч осіб на рік. За різними підрахунками, у місцях висилання
залишаються ще не менше ніж 150 тисяч кримських татар, які не в змозі самостійно
вирішити питання повернення. Передусім, цим людям при виїзді до Криму не
надається жодної допомоги з боку тих держав, на території яких вони стільки
років жили й своєю працею зробили значний внесок у розвиток їхніх економік.
Досить частими є випадки, коли кримські татари змушені були залишати свої
власноручно споруджені будинки й повертатися до Криму, перевозячи лише
особисте майно. Підписана за ініціативи України в жовтні 1992 року главами
країн-членів СНД «Угода з питань, пов'язаних з відновленням прав депортованих
осіб, національних меншин і народів», як і багато інших документів СНД,
на практиці так і залишилася красивою декларацією. Водночас, за розрахунками
фахівців, на облаштування репатріантів необхідно близько $2,5-3 млрд. За
1991—1998 роки держава змогла надати лише 300 млн., які спрямовані головним
чином на розвиток інфраструктури, інженерних комунікацій, будівництво житла,
вирішення питань соціального характеру. Близько половини кримських татар,
які повернулися, не забезпечені житлом. Десятки великих селищ, де облаштовуються
кримські татари, не мають постійного електро- і водопостачання, доріг.
З 136 623 кримських татар працездатного віку 60% не мають постійної роботи.
Однак найбільш складною та неврегульованою залишається
проблема правового статусу кримськотатарського народу в Україні. Розв'язання
цієї проблеми вимагає політичного рішення. З прийняттям Конституції України,
в якій уперше зафіксовано термін «корінні народи» (ст. 11, 92, 119), відкривається
можливість розв'язання кримськотатарської проблеми саме через визначення
статусу кримськотатарського народу як одного з корінних народів України.
Аналіз норм міжнародного та національного права свідчить, що підставою
для визнання кримськотатарського народу корінним народом України є такі
критерії:
— кримськотатарський народ сформувався як етнос саме на
території України (Крим);
— він зберігає свою культурну, мовну, релігійну, етнічну
своєрідність, що відрізняється від української нації (титульного етносу)
і національних меншин, і прагне до збереження і розвитку власної ідентичності;
— він не має етнічно тотожної національної держави або
батьківщини за межами України;
— він зберігає й розвиває свої традиційні етнічні інститути;
— він самоідентифікує себе як корінний народ України.
Обрання такого шляху розв'язання кримськотатарської проблеми
дозволило б Україні максимально використати досвід міжнародного співтовариства
в урегулюванні політико-правового статусу корінних народів. Нині завершується
робота щодо підготовки законопроекту «Про статус кримськотатарського народу
в Україні», у вересні у Верховній Раді відбудуться парламентські слухання
з питань, пов'язаних з відновленням прав кримськотатарського народу. Наївно
було б вважати, що депутатський корпус Верховної Ради при першому розгляді
законопроекту буде готовий до його прийняття. Але розпочинати серйозну
розмову про долю й місце кримськотатарського народу та його політичне майбутнє
в Україні необхідно, бо в кінцевому результаті це буде розмова й про майбутнє
нашої держави. Я мрію про той день, коли кожен з нас своє ставлення до
держави зможе вмістити в словах: «Це і мій дім!» .
ДОВІДКА «Дня»
М.ДЖЕМІЛЄВ: «Рефат Чубаров один з беззмінних і кращих активістів
національного руху кримськотатарського народу».
Рефат Абдурахманович Чубаров, народний депутат України,
заступник голови меджлісу кримськотатарського народу.
Народився 1957 року в Узбекистані, місто Самарканд. Того
ж року в числі небагатьох татарських сімей разом з батьками переїхав до
Криму. По закінченні середньої школи 1977 року вступив у Московський державний
історико-архівний інститут.
Отримавши 1983 року диплом про вищу освіту, повернувся
до Криму, але знайти роботу за фахом не зміг і змушений був переїхати до
Латвії. З 1984 по 1990 рр. працював директором Державного архіву Латвійської
РСР. З 1989 по 1991 рр. — депутат Ризької міської ради (фракція Народного
фронту Латвії).
1989 року на з'їзді національного кримськотатарського руху
познайомився з Мустафою Джемілєвим. З 1991 по 1993 рік голова організації
кримськотатарського національного руху. У червні 1991 року таємним голосуванням
делегатів Національного кримськотатарського з'їзду вибраний членом меджлісу
і призначений першим заступником голови.
Володіє кримськотатарською, турецькою, російською, українською
мовами. Одружений, має двох дочок.
