«Голодна смерть у центрі Києва» — пост із таким заголовком розмістив у вівторок на своїй офіційній сторінці у «Фейсбуці» Уповноважений Президента України з прав дитини Микола Кулеба. Чиновник виклав шокуючу історію про 20-річну маму, «яка на 9 днів зачинила двох маленьких дітей (хлопчику 1 рік і 11 міс., дівчинці 2 роки і 10 міс.) у квартирі», через що хлопчик помер від голоду, а дівчинку у важкому стані поклали в реанімацію. На момент підготовки матеріалу на сторінці Миколи Кулеби було зазначено, що, на щастя, «стан Ані (так звати дівчинку. — Ред.) поступово покращується».
«9 днів тому Влада пішла погуляти і зачинила старших дітей (як виявилося, вона вже має ще одну дитину від нового, цивільного, шлюбу. — Ред.) у квартирі. З їжі у них було лише декілька цукерок. Всі ці 9 днів мама не приходила додому. Діти намагалися вибратись з квартири, шукали шпаринки, у які можна було б кликати на допомогу. Біля вхідних дверей навіть вирвали шматок лінолеуму!..
Сусіди чули плач дітей щоранку і щовечора. Кажуть, що навіть викликали поліцію, але на прохання двері ніхто не відчинив і поліція поїхала. Про те, що діти закриті в квартирі, знала і їх бабуся (мама Влади). Вона навіть приносила їм їжу, але не змогла зайти в квартиру. Повернулась додому», — повідомив страхітливі подробиці Микола Кулеба. Також чиновник звертає увагу, що діти з серпня не ходили в дитсадок і вихователі на це взагалі ніяк не відреагували. «Швидку до дітей викликала «мама», яка на 9-й день гульок повернулась погодувати (??!) дітей. Стосовно горе-мами та її нового співмешканця порушено Кримінальне провадження за статтею 135 «Залишення у небезпеці», — поінформував Кулеба.
Уповноважений з прав дитини робить висновок: «На жаль, багато смертей і каліцтва дітей відбуваються через безвідповідальність батьків, байдужість і бездіяльність оточуючих (у цьому випадку сусідів), а також через слабкість соціальних служб. Я вкотре звертаюсь до Кабінету Міністрів України стосовно негайного запровадження посад фахівців соціальної роботи! Адже сьогодні ми отримуємо каліцтво і загибелі дітей та витрачаємо мільярди гривень на подолання наслідків, але відмовилися з 2014 р. утримувати 12 000 фахівців соціальної роботи за 300 мільйонів гривень на рік, які б виявляли і попереджали неблагополуччя».
Ми поки що не знаємо, як виховувалася ця жінка, у якій сім’ї вона росла і що привело її до повної втрати людського обличчя. Але в цьому випадку у концентрованому вигляді проявилася проблема, про яку кажуть фахівці, — формування певного прошарку людей, які не відчувають відповідальності ні за що. Дітей не намагалися врятувати ні сусіди, ні поліція, ні навіть рідна бабуся, які проявили просто злочинну байдужість. Звідки таке звиродніння?
Доктор психологічних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ говорить: «Щоб оцінити цю ситуацію, треба мати трохи більше інформації про причини поведінки цієї жінки, хоча, зрозуміло, що ідеться про найбільшу її провину. Тут певною мірою спрацьовують імовірнісні закономірності. У певних середовищах у певні часи кількість таких випадків може зростати залежно від певних умов. Чи можемо ми сказати, що в нас зараз така повальна неувага до дітей? Напевно, ні. Так сталося, що фактично в той самий день з’явилася ще інформація і про те, що на Дніпропетровщині бабуся задушила двох онуків і повісилася (це сталося в одному із сіл Верхньодніпровського району. Під час огляду будинку було виявлено передсмертну записку, яку залишила жінка. В ній остання говорила, що злочин скоїла вона, за відсутності батька дітей. Встановлено, що мати дітей проживала окремо від них — повідомляють на сайті ГУ НП в Дніпропетровській області. — Ред.) Якщо і далі історії явного вбивства дітей повторюватимуться, то, напевно, можна буде говорити, що щось відбувається із суспільством ще й у цьому напрямі. Сподіваюсь, що цього не буде. Так, у нас високий рівень напруження. І він спонукає дорослих людей робити необачні речі, але не думаю, що це може сконцентруватись на жорсткому ставленні саме щодо дітей. Українське суспільство не вирізняється таким».
Якщо ж говорити про ширший історичний контекст, то причини варто шукати у посттоталітарному стані, вважає фахівець. «У нас слабкі соціальні служби. Є досить багато випадків, коли працівники соціальних служб недопрацьовують. Це схоже на прояв загальної кризи наших державних інститутів у широкому розумінні. Зараз маємо купу претензій до нової поліції, до будь-яких чиновників... Коли все було дуже централізовано, людина була «гвинтиком» під тоталітарним контролем, ніхто не брав на себе відповідальності. Відповідальність відчували лише перед начальником, розпорядження якого треба чітко виконувати. Поки немає розпоряджень, нічого не робиться. І тепер, коли настала відносна свобода, яка передбачає, що кожен працівник у межах своїх обов’язків повинен брати на себе відповідальність за свої рішення і не чекати розпоряджень згори, у нас цього немає. Проблема в тому, що більшість наших людей не мають ось цього почуття відповідальності, але не відчувають, що вони його не мають. Це є навіть певна норма, мовляв, «А що ми можемо? Від нас нічого не залежить». Звичайно, люди, наділені повноваженнями, завжди мають більше можливостей впливати на щось, але це не означає, що рядовий виконавець — ніхто. А в нас зручна позиція бути ніким і ні за що не відповідати. І коли цим людям доручають певну функцію, вони не усвідомлюють, що повинні це виконувати. Тому в нас цього дуже багато, згадати хоча б випадки невтручання поліції в ситуацію в Миколаєві або ж перевищення нею ж повноважень у Кривому Озері. Немає відчуття кола повноважень, немає досвіду несення відповідальності і дій згідно з нею. Тому, з одного боку, ті поліцейські, що поїхали, не допомігши дітям, повинні нести відповідальність. Але! Головне, що з погляду психологічного вони майже невинні, тому що це, на жаль, норма для нашого суспільства. Уникання рішучості в ситуації невизначеності. Коли ситуація невизначена, абсолютна більшість людей воліє просто в неї не втручатися, перечекати, поки вона сама собою розв’яжеться і не наважується на рішучі дії. Це стосується усіх сфер. Можна сказати, що це аномія — стан суспільства, коли втрачено критерії і незрозуміло, що добре, а що погано, кому довіряти. Ми в цьому стані перебуваємо з кінця 80-х років. Такий стан не минає за рік чи два, бо дуже потужна тоталітарна система пронизувала все наше життя. Не можна сказати, що нічого не міняється. Але ця зміна, на жаль, набагато триваліша, ніж здавалося колись».
ЩО МОЖУТЬ ЗРОБИТИ СОЦІАЛЬНІ СЛУЖБИ
Ольга ДУНЕБАБIНА, спеціаліст зі зв’язків із громадськістю та пресою Громадської організації «Ла Страда Україна»:
— В Україні проблема поширення насилля в сім’ях стоїть дуже гостро. Наразі дієвих методів боротьби з нею немає: передбачено кримінальне переслідування за серйозні випадки насилля — за типом такого, яке трапилося в Києві на днях. Але за тими випадками насилля над дітьми, які не фіксуються уповноваженими особами, статистика ведеться надзвичайно слабо. На нашій «Гарячій лінії» є телефон довіри для дітей. Діти телефонують і розповідають нам про випадки насилля — їх дуже багато (за перше півріччя 2016 року — майже 27 тисяч звернень. — Авт.). Ми бачимо, що діти дуже часто не сприймають психологічне насилля, моральне та економічне — як насилля. Вони думають, що це таке виховання. Крик — це для них нормальна лінія поведінки батьків. Можуть класифікувати хіба що насилля фізичне. Так само — і їхні батьки. Вдарити за погану оцінку, за невимитий посуд — це нормально, на жаль.
Якщо до нас надходить такий дзвінок, ми пишемо скаргу від імені організації в соціальний орган за місцем проживання дитини, не вказуючи її імені (анонімно). Раніше такі скарги не хотіли розглядати, мовляв, тому що вони анонімні. Але недавно, за сприяння Міністерства соціальної політики, робота дещо покращилася: соціальні служби, які повинні втручатися у випадку якогось неблагополуччя в родині, стали краще на них реагувати. Але, на жаль, поки що робота фахівців цих служб, коли вони приходять в дім чи квартиру, обмежується оцінкою матеріального благополуччя: у дитини є ліжко, є певна кількість іграшок, є одяг — і фахівці роблять висновок, що все в порядку. Але не фіксується ситуація знущання над дитиною, не фіксуються випадки морального чи психологічного насилля.
У 2016 році в Національну поліцію України надійшло 100 тисяч звернень щодо домашнього насилля — в основному, щодо жінок. Діти в таких випадках стають теж жертвами, тому що насилля часто відбувається в їхній присутності. Виходом з такої складної ситуації може бути покращення роботи соціальних служб — фахівці мають проводити активну роботу з батьками, надавати підтримку в залежності від потреби сім’ї. Також для ефективної роботи необхідна тісна співпраця з поліцією.
