Цього літа доля два рази приводила мене на берег Світязя, де вже майже півстоліття розміщується табір «Супутник», який недарма називають волинським «Артеком». По сусідству з ним — база «Гарт» Волинського національного університету, де в липні побувала на фестивалі «На хвилях Світязя». Проте тоді чомусь не насмілилася попроситися на територію «Супутника», аби пригадати дитинство. Можливо, лякала перспектива розчаруватися у світлих спогадах, які переслідували мене — страшно сказати! — 41 рік, бо саме стільки років тому відпочивала в таборі...
ПУСТІТЬ МЕНЕ В ДИТИНСТВО!
У серпні ж наша родина відпочивала на одній із оздоровчих баз, котра теж виявилася неподалік «Супутника», і вже був би, як кажуть, гріх не скористатися можливістю, яку знову підсовували обставини. Нині цей «Супутник» є дитячим оздоровчим табором, але суть від назви не міняється: це все та ж неповторна дитяча республіка зі своєю субкультурою. Та ж ялина перед корпусом, у якому розміщувався наш загін, тільки стала вона, зрозуміло, значно вищою, на тому ж місці їдальня... Таке враження, що коли і є рай на землі, то він — у «Супутнику». Як скаже потім бухгалтер табору Ірина Павлівна Савчук, «ідеш — і відчуваєш, як усе погане з тебе виходить». Хоча навколо суцільний пісок, на якому ніщо не родить, і ніде на навколишніх базах не знайдете й пелюсточки, а тут — цілі квітники.
— Розсаду чорнобривців привозить з Луцька старший вихователь Олександра Сергіївна Скіц. Вони ніяк рости не хочуть, а вона їх леліє і леліє... А жоржини висаджують Оля і Вітя Федчишині. Ранньої весни беруть власну машину, садять доньку — і в табір. Вона тут була на практиці, а він працював завідуючим складом. Тут полюбилися, одружилися, зараз обоє у нас працюють, — каже директор табору Людмила Петрівна Кіліба.
На початку 60-х років минулого століття, коли споруджувався табір, просторі дерев’яні корпуси були цілком вмотивованим варіантом помешкань для короткочасного дитячого відпочинку. Так само, як і умивальники на вулиці з холодною водою, і примітивні туалети на вулиці: що казати, якщо й нині більшість баз на берегах Світязя і однойменне село так і не мають централізованої каналізації. І це є проблемою для Шацького озерного регіону загалом.
Все ж вражає, як у «Супутнику» змогли зберегти і примножити територію, і, коли ми йшли з нею разом з Марією Андріївною Франчук, головою обкому профспілки працівників освіти, якому і належить табір, подумалося: кого тільки не нагороджують у нас орденами! Тільки не цю скромну ділову жінку, завдяки якій діти волинських освітян та й самі освітяни ще мають де оздоровитися. За роки, що минули від мого дитинства, з’явилися крита естрада «Веселка», шикарний актовий зал. Корпуси мають просторі холи з килимами, які теж виручають у дощову погоду. Цього року напередодні сезону перекрили і обшили білою вагонкою адміністративний будинок і медичний пункт. Обшили і всі корпуси, проте шифер на даху побоялися чіпати, аби не було гірше. Капітально змінилася їдальня. Аби не витрачати щороку шалених грошей на фарбу, її також обшили вагонкою, а на підлозі поклали лінолеум. Плиткою — від підлоги до стелі — обклали виробничі цехи і мийку, а технічна начинка тут така, якій заздрять і кухарі з луцьких шкіл. Туалети хоч і досі на вулиці, бо до цих корпусів їх прив’язати ніяк, проте цілком пристойні. І — дивовижний порядок, ніде навіть папірчика. Людмилу Петрівну Кілібу, котра директором табору уже 30(!) років, недарма, мабуть, позаочі прозивають «залізною леді». Вона ж, хоч про це і не знала, але каже, що на щось подібне сподівалася, бо у ній, вважає, помер... міліціонер.
— Ну люблю я порядок, люблю!
Тільки за минуле літо під час чотирьох змін у «Супутнику» оздоровлено до тисячі дітей. Після третьої зміни роблять перерву, аби відкрити табір «Освітянка» для волинських вчителів та їхніх сімей. Таким чином оздоровилося ще півсотні дорослих. Подібних «Супутнику» таборів, які мають профспілкову приписку, в Україні можна порахувати на пальцях однієї руки. Марія Андріївна Франчук пригадує: такі табори збереглися лише у Дніпропетровській, Миколаївській, Херсонській і Донецькій областях. Львівські освітяни мають свій пансіонат у Трускавці, в котрому оздоровлюють і дітей. Минулої весни і профспілка волинських освітян мусила звертатися з поклоном до обласної влади, аби підтримала коштами «Супутник». Проте отримала пораду... поділитися власністю. Інакше, згідно з чинним фінансовим законодавством, виділяти кошти з обласного бюджету для профспілкового табору досить проблематично.
Та саме появи ще одного господаря і побоюються власники неповторного «Супутника». Нині це один із небагатьох дитячих оздоровчих таборів у області, який ще не змінив господаря і продовжує виконувати благородну місію: просто оздоровлення дітей. Незалежно від приналежності до тієї чи іншої релігійної конфесії.
П’ЯТЬ ГЕКТАРІВ СПОКУСИ
На початку літа з великим здивуванням на стовпі на автобусній зупинці біля свого дому прочитала оголошення, що оздоровчий табір «Сонячний» у прилуцькій Гаразджі продає путівки. Раніше ж вони розповсюджувалися лише серед членів відповідного профспілкового об’єднання. У «Сонячному» мені теж доводилося бувати по роботі, і хоча з «Супутником» на березі Світязя його, звісно, не порівняти, але разом з іншими таборами — «Лісовою піснею» та «Гвардійцем» — він створював анклав для нормального дитячого відпочинку. Чому ж нині мусять ходити з простягнутою рукою?
Та це ще були не останні відкриття. Як виявилося, нема вже ні «Лісової пісні», ні «Гвардійця». Доля колишніх піонерсько-профспілкових таборів на Волині, на жаль, плачевна. Цього літа не приймала дітей «Хвиля» у Старовижівському районі, бо табір, як і «Укртелеком», котрому він належить, готують до продажу. Моторошне враження своєю безлюдністю і незатребуваністю справляє табір «Салют» неподалік «Супутника». Навіть у найспекотніші дні нинішнього літа тут можна було побачити лише кілька легковиків. На воротах — грізне оголошення: територія охороняється собаками. Свого часу це був шикарний дитячий табір, у якому не соромно приймати й іноземців. Навіть ближче до озера, ніж «Супутник», простора територія, у корпусах — каналізація і гаряча вода. Щоправда, директор «Супутника» Людмила Петрівна Кіліба тут же б зауважила: «Зате у них не було актового залу, і наші діти ходять не по асфальту, а по землі!» «Салют» одним із перших на Волині пішов, образно кажучи, з молотка, і ця втрата воістину безмірна. І де була наша доблесна волинська федерація профспілок, котра вже роками бореться за санаторій «Пролісок»? Відроджений, між іншим, на руїнах колишнього дитячого табору. Нині, розказують, «Салют» салютує уже п’ятому власнику. Торік навіть прилеглий до нього пляж був платним, за порядком слідкувала дама з великим собакою... Останні чутки: начебто територію уже роздають в оренду для спорудження приватних котеджів. Не знаю, якої приналежності котедж із брусів, що видніється від лісової стежки понад колишнім «Салютом», проте він і справді виріс дуже швидко. Відомо, що купівлею-продажем табору займалися й відповідні органи, та наразі ніщо не змінилося.
Вражає, що три колишні волинські дитячі табори продано релігійним громадам. Причому це громади не традиційних, так би мовити, патріархатів, а так званих протестантських. Звичайно, що у них прийматимуть дітей різного віросповідання. Але нові власники уже заявляють, що прилучатимуть дітей тільки до своєї віри. Чи буде це виховання українським, патріотичним? Швидше ні. Адже у деяких релігійних громадах забороняють своїм вірним брати в руки зброю. Тобто Україну захищати вони вже не підуть.
Отож якою спокусливою є територія волинського «Артеку», два рази повторювати не варто. Це не Гряда, де база на базі, й кількість їх сягає уже сотні. Не Пульмо, де вода за своїми властивостями і не нагадує світязької. Це найпрестижніший берег Світязя, озера, котре торік визнано одним із семи чудес України. Ніде на узбережжі вже нема такої ділянки, котра б, як ця, мала аж п’ять гектарів і була абсолютно рівною. Це не просто сосновий ліс, а ліс облагороджений, доглянутий, яким пройшлася рука ландшафтного дизайнера. Колись мова про те, що табір змінить свого власника, вже йшла. Його хотів придбати один із луцьких навчальних закладів, чия власна база неподалік «Супутника» і нині має вкрай запущений та плачевний вигляд. До честі правління обкому профспілки, оборудки не дозволили.
Утримувати ж табір з кожним роком усе важче. Марія Андріївна Франчук каже, що були роки, коли «Супутник» діяв лише одну зміну, аби підтвердити, що він існує й існуватиме. І в той же час він — це та заманлива фішка, якою профспілка ще утримує своїх членів. Адже батьки оплачують лише четверту частину вартості путівки, а якщо профспілка багата, то путівка може дістатися взагалі безкоштовно.
«МИ НЕ «ЧАЄЧКИ» І НЕ «САЛЮТИКИ»
У «Супутнику» розказують, що Людмила Петрівна Кіліба, яка директором тут уже 30 років, тож це, жартують, уже не посада, а діагноз, мало що й спить. Може о третій ночі встати або о третій тільки лягти. Усе чатує дітей, бо ж несе відповідальність за їхнє життя і здоров’я. Але це — «Супутник», котрий має свої традиції і табірну пісню зі словами «Ми не «чаєчки» і не «салютики». Тобто не з «Чайки» і не з «Салюту». Табори не протиставляються, просто підкреслюються власна субкультура і особливість. У колективі багато людей, які працюють не перше навіть десятиліття. Це бухгалтер Ірина Павлівна Савчук. Її, міську мешканку, не лякає те, що все літо доведеться мити ноги в тазику. Дочці не було і двох років, коли прибула на «сезон»: з ванночкою, горшком... 23 роки працює завгоспом Микола Пилипович Цвид.
— Та у нас вже є свої клани! — жартує директор, представляючи... Ліду Здіховську, заступника директора з Володимира-Волинського, котру я пам’ятаю як енергійного молодіжного активіста. У «Супутнику» вона вийшла заміж за фізрука, а торік син Андрій тут же знайшов свою долю: одну з вожатих. І Ліда Фадеївна, і її діти (Андрій та Іванка) роками їздили щоліта в «Супутник». Бо, як жартує старший вихователь Олександра Сергіївна Скіц, «у табір або на одну зміну, або не все життя». В директора ж є інша крилата супутниківська фраза: «І дітей оздоровити, і самим не склякнути!» У бухгалтера — своя: «Тут одна кохана людина, яка ніколи не зрадить: Світязь». Те, що дітям украй потрібна дитяча організація, бо піонерів ліквідували і нині метаємося від козачат до барвінчат, давно не секрет. Але це має вирішуватися на рівні державному. Наразі ж лише ось такі «Супутники» з «Чайками» ще додають нашим дітям дитинства. Тут всі виходять на сцену, стають артистами, співаками та спортсменами, а відчуття дружби і ліктя товариша не полишить усе життя.
Проте відчуття, що як не це, то наступне літо таки стане останнім у біографії того «Супутника», яким він нині є і яким був майже півстоліття, не полишає тут ні дорослих, ні дітей.
