Спостережливі предки давно зауважили, що за своєю формою село Комарове нагадує птаха. Одна з його вулиць навіть носить назву «Крило». На «Крилі» — нинішня сільрада, магазин, приміщення колишньої колгоспної контори та жилі будинки. Вона ж веде і до школи. А іншим, символічним крилом Комарового є... корови й бички. Неплідна сіро- жовта земля, схожа на арізонську пустелю, щедра лише на трави, і то на берегах Стиру — комарівці мають найбільші луги у Маневицькому районі. Тож худобу вигодовують навіть колишні громадяни... Сполучених Штатів, які останнім часом після добровільної кількарічної еміграції масово повертаються у рідні краї. Тут коровами навіть... орють!
Три корови паслися на старому хуторі поблизу Чирикової гори і нагадували бізонів. Великі, зарослі густою шерстю, наче мали зимувати на Північному полюсі. А роги!.. Високі і гострі. І злі погляди темних вологих очей... Ми бачили їх ще на початку минулої зими, у грудні, коли тепла не по сезону погода ще дозволяла селянам бодай годину на день випасати худобу на травичці, що вперто не хотіла вкриватися снігом. Цікаво було побачити, як же господар ними оратиме. Адже те, що Роман Павлович Волох споконвіку оре коровами, у Комаровому ні для кого не секрет.
Люди кажуть, що через таку «чоловічу» роботу і худобина у нього не по-коров'ячому сувора. До зими господар упорався з полями, тому домовилися приїхати навесні. Та нині 84-річний Роман Павлович Волох уже не збирається одягати на корівок ярмо і пускати за ними плуг.
— Що корови! Ми й биками орали, — пригадує давнє минуле. — Таких бачив биків, що до їхніх рогів не міг кінчиками пальців дістати. А тепер син свариться, щоб не смішив людей — не орав на коровах. Та й сил уже нема.
Літа гнуть його ближче до земельки, але рука у дідуся ще міцна. Як замахнувся, чогось розсердившись на дружину, палицею, та зразу згадала молоді роки і хутко подалася до хати. За нею й дідусь, категорично відмовившись від фотосесії на фоні неповторної хутірської природи. Десь зовсім поруч (кругом же болота!) змагаються у весняних переспівах цілі жаб'ячі хори. Старий хутір своє відживає. На нього молодих уже навряд чи заманиш.
— Старші люди більше хочуть землі, ніж молодь, — розказує про комарівську «тенденцію» сам молодий сільський голова Сергій Ліщук. — Молоді переважно на заробітках: Київ, Москва, Сургут... Буває, що не вдома і по півроку. Хати не будують: аби ж ближче до міста! Купують часом старі, ремонтують і живуть.
Років два тому у Комаровому сталася банальна, як на нинішні часи, трагедія. Під час спільного розпиття горілки один з пияків після сварки просто за столом ударив іншого у груди... Відтоді «тенденція» не змінилася: молоді і здорові чоловіки охочіше помагатимуть старим хазяям за могорич, аніж оброблятимуть свої поля. Після ліквідації колгоспу комарівці масово витребували свої паї. Колишні колгоспні ферми розібрали, за словами Ліщука, «до нуля». І хоча навколо лише «щирі піски», збиралися господарювати. Проте переважно земля облогує, заростає.
— Нате вам землю, щоб багато не думали! — висловлює загальне розуміння тодішньої земельної «реформи» голова. — А тепер податками душать, останню сорочку з селянина знімають. Село наше механізоване, накупили старих польських гратів, і пробують збагатитися на землі. Так не дають! Ось недавно заготівельники від Рожища пообіцяли за літр молока одну ціну, а тепер дають іншу. Село з розпачу хоче братися і за вила! Так куди з ними іти?..
У селі, де чимало багатодітних сімей і є кому телят завертати, до десятка сімей тримають по 15 і більше голів худоби і ще з десяток мають у хлівах до десяти бичків і корів. Один з переселенців зі США, Микола Савович Гаврилюк, узяв в оренду ділянку землі, тримає на комарівських землях до ста голів худоби. Починав з того, що пас худобу, а згодом придбав комбайн, купив, кажуть, і пилораму... Так вдається далеко не всім.
— Треба просити, щоб м'ясо у тебе прийняли, у чергу ставати. Вже й харчі покінчаються, а не здасиш. Ще й хабара даємо, аби корівчину чи бичка заготівельники взяли. Та й по якій ціні?! За 1400 бичка беремо, а за 2 тисячі здаємо. А годувати, а побігати за ним треба? — Галині Петрівні Ярошик з хутора Заболото добре відома арифметика хутірського збагачення.
Ярошики — одна з небагатьох комарівських родин, котру ніяка влада не могла викурити з хутора.
— Худобу у колгосп забрали, хату розвалили, хазяїна — у Сибір. Так баба, свекруха моя майбутня, осталася, викопала землянку і в ній зимувала, а в колгосп не рушила. Дід прийшов з таборів, знов хату побудували, — пригадує родинні хроніки Петрівна.
На хуторі Заболото вона вже 36 років. Родом хай з невеликого, але ближчого до траси села Семки.
— Як піду у неділю в село, — каже, — то обіцяю прийти швидко, а приходжу увечері. І з тим хочеться побалакати, і з тим...
Майбутній чоловік, Андрій, мурував у її батька льох. Після Другої світової у навколишніх з Заболотом хутірках і лісах ще довго ховалися бандерівці. Галина Петрівна признається, що боротися проти радянської влади «крепко важко було». Наберуть свекри землі, засадять її, засіють, а сільрада відбере й оштрафує. Колгоспна земля була під самий поріг хати.
— Ми там грядочку наоремо одну, там іншу, так виживали. Свекруха моя до останку за хутір трималася! Їй тут так добре було! Все «моє»! Колгоспні телята пасуться, то вона їх відганяє, відганяє, бо близько до «її» хутора. Вона й моєї корівки близько до своєї не підпускала, хоч жили на одному обійсті. Бо й трава — її! До кінця була одноосібниця. Через ту землю немирно і з чоловіком прожила. Робили ж удвох, і все сварилися: ти добре робиш, а ти не добре... Я б не втерпіла на її місці! Дочки баби Тетяни жили вже у селі. Вона піде до них у неділю і хвора повернеться: як ти, Марусю, каже до дочки, терпиш, що твоє яблучко до сусідки на подвір'я падає?.. Як впаде, то сусідка назад мені перекине, а ні — все одно помиримося, відказувала дочка. А баба з сусідами ладити не могла. Лежала вже хвора і то казала: ви мене поруч з людьми не хороніть. Ви мене окремо поховайте, щоб я і на тому світі на хуторі була! А зараз, бачте, як вийшло: лежить між людей, як у колгоспі, а найближчий сусід — колишній учотчик, який не раз її землю описував і штраф призначав...
Щоразу, буваючи у волинських селах, чудуюся: чому наші предки вибирали місце для поселення саме отут? Ось їдеш лісами, лісами, гульк — село. А наступне знов через ліси-праліси. Чого б, здавалося, не поруч, а подалі у глушину?.. Дорожній пейзаж до Комарового нагадує місячні кратери. Тракт геть розбитий, обабіч нудні картини рідких перелісків. І піски, піски... За ще однією давньою, не лише комарівською, а, мабуть, усеукраїнською «тенденцією», село не схоже на акуратні прикордонні, власне, ті ж історично українські, але вже давно польські села. На тій же Люблінщині не побачиш, як у нас, куп гною, старих шоп, похилених собачих буд і дерев'яного «виходку» — над дорогами, обличчям до вулиці чепурні хати, а господарські обійстя сховані за ними. Вишка мобільного зв'язку при в'їзді у Комарове на звичному нам фоні «Повернися, хатко, до людей задом!» виглядає чужорідним елементом. Але мобільники тепер тут навіть у мешканців найвіддаленіших хуторів. Ближче до Стиру, на берегах якого колись, мабуть, і заклали своє поселення перші комарівці, природа така, що селяни цілком могли б заробляти на зеленому туризмі. У Комаровому споконвіку чудесна рибалка. Один з комарівців — затятий рибалка — видав про це і книжечку. Багато озерець, стариці Стиру такі щедрі на рибу, що у селі є щонайменше до трьох десятків приватних човнів.
Але господарі, яким сільський голова пропонував задуматися над перспективою заробітку на міських рибалках, ще чухають голови.
Могло б село привабити і туристів. Є ж в інших країнах маршрути екстремальних подорожей, коли бажаючих тягнуть у гори чи спускають у печери. А проїхалися б вони комарівською дорогою, погодували б над Стиром комариків!.. А якщо серйозно, то має село серед своїх численних легенд і правдиву дивовижну життєву історію про першу красуню Речі Посполитої, яка мешкала у Комаровому. Ще живі бабусі, які бачили її, Зою Нелідову, дочку місцевого землевласника. Розказують, що її за вроду і манери вподобав польський пан, який завіз дівчину у Варшаву. Там вона, у тридцятих роках минулого століття, стала першою королевою краси Польської держави. Але лише на одну ніч... Бо заздрісники отруїли. Могила красуні начебто на цвинтарі у селищі Колки, а на місці урочища Нелідове, де стояв батьківський маєток, нині голе поле.
Комарове ж живе тихим життям, турбуючись наразі лише цінами на молоко і худобу.
— Якби ціни зросли у два рази, люди б відразу збільшили кількість поголів'я теж удвічі, — переконаний комарівський сільський голова Сергій Ліщук.
