Взятися за тему утилізації так званого електронного сміття змусило саме життя. На балконі стоїть старий монітор від комп’ютера, а у шафі місце на поличці займає ноутбук, який вже не працює. Викинути на смітник — не дозволяє совість, тому вирішили пошукати більш екологічних шляхів позбутися такої техніки. В Україні є низка фірм, які займаються утилізацією старої офісної техніки. Але більшість із них працює з юридичними особами, від фізичних осіб приймають старі комп’ютери неохоче. «День» переконався в цьому особисто.
Телефонуємо одній із фірм, котра займається утилізацією і має мережу своїх представництв по всій Україні. Співробітниця підприємства пояснює, що мені як фізичній особі невигідно мати з ними справу, мовляв, за ваш старий монітор ви мусите заплатити 54 гривні, навіщо вам ці проблеми? Чесно кажучи, така позиція здивувала. Коли я наполягла, що таки хочу здати техніку і готова заплатити гроші, там таки погодилися на угоду. Зійшлися на тому, що фірма навіть сама може забрати відпрацьовані монітор і ноутбук.
За підрахунками програм ООН з охорони довкілля, щороку у світі накопичується близько 50 мільйонів тонн (!) електронного сміття. В Україні на смітники щороку потрапляє теж немало — аж 500 тисяч тонн, зазначають у державному підприємстві «Укрекоресурси». Найбільшими накопичувачами є офісні установи та банки. Закон «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» зазначає, що підприємства зобов’язані вести облік та списувати техніку, коли закінчується строк її амортизації (4—10 років, залежно від типу комп’ютера). Та спочатку юридична особа повинна звернутися до спеціалізованого підприємства з проханням провести експертизу. Після чого отримує висновок, що дана модель дійсно застаріла, знята з виробництва і ремонту не підлягає. І лише потім можна укладати договір про утилізацію. Процес непростий, але якщо цього не робити, установи можуть просто оштрафувати.
Здавати чи ні офісну техніку на утилізацію — це питання жваво обговорюють і в соціальних мережах. З одного боку, це свідчить, що все більше громадян стають екологічно свідомими. З іншого — висновок, до якого доходить значна частина користувачів, негативний: простіше списати відпрацьовану техніку, ніж морочитися з її здачею, та ще й платити за це гроші. Навіть якщо знайти фірму і домовитися про утилізацію на вигідних умовах, бо, зі слів експертів, є й такі, які роблять це безкоштовно, частина відходів все рівно опиняється на полігонах.
— Не всі складові комп’ютерів чи іншої оргтехніки піддаються утилізації. Наприклад, пластикові деталі переробляють на інші продукти, металеві елементи — теж утилізують, а от складові, що містять небезпечні метали, потребують особливих процесів переробки. Але в підсумку утворюються небезпечні відходи, які теж треба зберігати на спеціальних полігонах. У нас такі полігони є, але у довгостроковій перспективі це не вихід, бо ніяких полігонів не вистачить на таку кількість офісної техніки. Тобто повної комплексної переробки в Україні немає, — розповідає експерт Національного екологічного центру Олег САВИЦЬКИЙ. — Фактично у нас є підприємства, які займаються утилізацією електронної техніки, їх досить багато, але об’єми техніки, яку вони переробляють, невеликі. І проблема з електронним сміттям цими підприємствами не вирішується, його набагато більше.
Немає в Україні й законів, що від «А» до «Я» розписували б, як має відбуватися утилізація побутової електроніки. Наприклад, у країнах ЄС діють законодавчі норми, спрямовані на зменшення небезпечних речовин при виробництві ПК та їхніх комплектуючих. Зокрема, заборонено використовувати свинець. Також у країнах Європи працює концепція щодо відповідальності виробника за свої товари. Приміром, компанії Dell, Sony, Nokia, Samsung мають власні програми переробки, приймають стару техніку від споживачів та займаються її модернізацією або повторно використовують її окремі частини. Але в Україні такий номер не пройде, бо немає законів, які б прописували усю цю процедуру.
— Нам теж треба вчитися працювати з виробниками, імпортерами чи постачальниками техніки, щоб вони відповідали за свою продукцію, — продовжує Олег САВИЦЬКИЙ. — Компанії, які ввозять товари в Україну, повинні звітувати, як вони уявляють утилізацію своєї продукції. Але поки що техніку ввозять, продають, і все, на цьому бізнес виробників закінчується.
Якщо держава не створила належних умов для утилізації старих комп’ютерів, то єдиний вихід — брати ситуацію у власні руки. По-перше, якщо техніка працює, можна віддати її тим, кому вона ще може послужити, наприклад, сільським школам чи дитячим будинкам. По-друге, проявити активну громадську позицію: щоб знайти фірму, котра прийме ваш старий монітор чи процесор на вигідних умовах, слід трішки попрацювати, побігати і пометушитися. Ще один варіант, який пропонують екологи, — написати запит до міської адміністрації, куди і як можна здати електротехніку.
ДО РЕЧІ
У Німеччині в кожному супермаркеті встановлено спеціальні контейнери для прийому відпрацьованих батарейок. Купуючи новий акумулятор для автомобіля, покупець зобов’язаний здати старий, бо інакше на нього накладають великі штрафи.
У Польщі за викидання старої техніки у смітник можуть стягнути штраф до півтори тисячі доларів. Стару техніку можна безкоштовно здати у спеціальні пункти прийому та в магазини (за умови, що купуються нову техніку). Спеціальні пункти організовують неурядові організації, котрі не беруть за це грошей, та приватні, які займаються цим за гроші.
У столиці Білорусі — Мінську — до тих, що не мають можливості самостійно доставити несправну стару техніку на переробку, за викликом може приїхати безкоштовне таксі. На законодавчому рівні врегульовано обов’язкову утилізацію оргтехніки державних установ.
