У нашій історії завжди були особистості. Деяким із особистостей, зведеним у культ, відводилося в ній особливе місце. Давно відомо, що зведення в культ можновладців завжди було заслугою ЗМІ та народу. Особливо народу — бідного, розгубленого й переляканого, який ставився й досі (поки не змінився його життєвий статус) ставиться до влади з трепетним благоговінням, звертаючись до неї хіба що з чолобитними в надії коли не на шматочок «манни небесної», то хоча б на схвальний кивок того, хто володарює. Тому не буде несподіванкою, коли народ і в нинішньому Президентові знову почне шукати свого «спасителя, заступника й царя». Чим викликане таке ставлення до високих чиновників, існуючих, між іншим, на гроші платників податків, тобто цього самого народу? За відповідями «День» звернувся до експертів.
Микола САЗОНОВ, доктор філософських наук, завідуючий кафедрою політології Харківського держуніверситету:
— Немає сумнівів, що таке ставлення народу до свого правителя існує в нашій країні. Одна з причин цього, як не банально, закладена в менталітеті. Крім того, існує класична типологізація політичних культур. Основних їх три: церковно-приходська (нульова) політична культура, підданська й політична культура участі (її ще називають громадянською). Нормальна демократична держава передбачає третій вид, коли народ не лише приймає імпульси зверху, з влади, але й посилає свої імпульси вгору. Іншими словами, функція народу в демократичній державі — не лише виконувати вказівки влади, але й активно брати участь у політичному житті країни.
В Україні переплітаються всі три види культур, хоча домінує, безсумнівно, підданська. Президент — це не титул, це посада. Робоча посада. Роботу цю доручено йому електоратом, народом, який і є джерелом влади, хоча в нашій країні він цього не усвідомлює. Він уже голосує, але ще погано й мало думає. Поки кожна окремо взята людина не зрозуміє того, що вона особисто грає важливу роль у державі, її ставлення до влади й до, власне, високих чиновників не зміниться.
Юрій САЄНКО, завідуючий відділом соціологічних експертиз Інституту соціології:
— Таке ставлення до влади — як звичка, як наслідок тієї системи, в якій ми перебували довгий час. Та система народила так званого «радянського раба», в якого не було ніякого освітнього потенціалу, а отже — й інтелектуального. Все життя для нього уявлялося, як черга: за житлом, продуктами, щастям. І де саме він знаходитиметься в цій черзі — в кінці, середині чи ближче до початку — залежить від Них: Держави, Партії чи просто «старшого за посадою».
Зараз нічого не змінилося. Людина не дістала права власності навіть на себе саму. Не з'явився й гордий середній клас, який уміє заробляти гроші й вибирати собі чиновників, які задовольняють його потреби.
Чому ми ще боїмося президента або якоїсь влади? Зараз держава володіє непоганим видом зброї — податками. Те, що відбувається в країні, я б назвав «податкомором». Людині не дають «стати на ноги», стати господарем і перетворитися з виконавця на вимагача. Біда в тому, що держава зацікавлена в збереженні в народу синдрому «радянського раба».
Складаючи черговий рейтинг, ми опитали сільських мешканців по всій Україні. Виявляється, лише 15–20% із них, потерпілих від чорнобильської аварії, добре знають відповідні закони, що захищають їхні права. Й їх ні в якому разі не можна звинувачувати в цьому. Немає системи соціальних інститутів, які б підвищували рівень політичної культури населення й рівень суспільної грамотності. Ніхто зараз серйозно не займається проблемою позбавлення народу від вищезгаданого синдрому, щоб зробити його вільним громадянином.
P.S. «День» запрошує читачів до дискусії про синдром «чиновницького культу». Свої думки (а можливо, і життєві враження) присилайте звичайною або електронною (pravo@core.day.kiev.ua) поштою з поміткою «Культ».
