Про те, що Україна має всі можливості стати справжньою туристичною державою, говорять уже не перший рік. Називають і цифри: рекреація могла б становити до 40% доходів бюджету. Адже потенційно туристів в Україні приваблюють багато речей: й історичні визначні пам’ятки, і гірськолижні курорти, і цілющі джерела, й унікальні грязі. А насправді протягом останніх років кількість відпочиваючих у вітчизняних санаторіях поменшала в 2,5 разу, скорочуються спеціалізовані ліжка, чомусь йдуть у приватні руки цілющі джерела.
Про причини стагнації санаторно-курортної бази країни та можливі виходи з виниклої ситуації — в інтерв’ю з радником глави Державної туристичної адміністрації, екс-главою Держкурорту України Броніславом ОМЕЦИНСЬКИМ.
— У якому стані сьогодні перебуває санаторно-курортна мережа України?
— Як відомо, Україна отримала дуже хорошу спадщину від СРСР: три НДІ курортології та фізіотерапії, дві профільні кафедри ВНЗів, розвинену мережу санаторіїв, розроблені методики санаторно-курортного лікування та реабілітації дітей, інвалідів, хворих на туберкульоз, людей із хронічними та профзахворюваннями. Але на початку 1990-х чинна раніше система фінансування санаторно-курортних установ розвалилася. Якщо спершу вона була багатоканальною (бюджетні кошти, профспілкові, гроші підприємств, партійні, зрештою), то в результаті залишилося одне: бюджетне фінансування. Лише за перші роки незалежності кількість пролікованих у санаторіях осіб скоротилася в 2,5 разу. І коефіцієнт використання наявної санаторно-курортної бази не перевищував 25—30%. Сьогодні, щоправда, кількість відпочилих щорічно збільшується на 15— 20%. Але зате ресурси в нас уже зовсім не ті. Тоді як в Україні офіційно зафіксована епідемія туберкульозу, кількість спеціалізованих ліжок скоротилася в кілька разів — за рахунок передачі в довгострокову оренду цілих санаторіїв. Наприклад, сьогодні в Криму залишилися лише два протитуберкульозні санаторії для дорослих («Старий Крим» і «Долоси»), та й їх вдалося зберегти лише тому, що вони віддалені від морського побережжя. Адже в Алупці, наприклад, два протитуберкульозні санаторії віддали в оренду комерційним структурам. Від старої бази там залишилися хіба що адміністративні корпуси. Аналогічна історія й із профспілковими санаторіями: вони вже давно стали акціонерними товариствами. Природно, Укрпрофздравниця не мала іншого виходу. Протягом останніх років спеціалізовані санаторії системи охорони здоров’я фінансують приблизно на 50% від потреби, а то й менше. Причому в кожному з них штат приблизно дорівнює кількості хворих. Ніхто ж не може сказати лікарям: мовляв, ці півроку ви працюєте, а решту часу робіть, що хочете. Тому санаторіям треба було виживати. Починаючи з червня, вони переставали приймати хворих та обслуговували просто відпочиваючих дорослих і дітей із Росії, Білорусі, нашої країни. Зараз мені здається, що треба було справді на якийсь період перевести низку санаторіїв виключно на комерційну діяльність. Але тимчасово. А що маємо? Я мовчу про те, що хворим рекомендоване оздоровлення саме в літній, тобто комерційний період. Питання в іншому: відпочиваючих приймали навіть протитуберкульозні санаторії, що суперечить усім санітарно- епідеміологічним нормам.
А зараз саме час що-небудь робити. Ситуація в економіці змінилася — запрацювала промисловість, з’явилися гроші. Не є таємницею, що наявну санаторно-курортну базу створювали з огляду на потреби Союзу. Тому нинішня ситуація дуже вигідна для України: з урахуванням подій на Кавказі та міжнародного тероризму є всі можливості привернути до себе туристів як із близького, так і з далекого зарубіжжя.
— Адже умови в українських санаторіях далекі від того, що називається комфортом?
— Протягом останніх років у деяких санаторіях створені нормальні умови: насамперед, це установи системи ЗАТ «Укрпрофздравниця», Державного управління справами та приватні. На жаль, не можу назвати жодного санаторію МОЗ, який мав би адекватні умови. Але, крім умов, існує інша проблема, — це стан прилеглих до санаторіїв території та пляжів. Наприклад, побудували на околиці Симеїзського парку дуже непоганий пансіонат «Парк-готель». Але, прогулявшись цим парком, я виявив двох дохлих пацюків, купу використаних шприців, гори сміття... Ми сьогодні втратили контроль над станом курортних територій, над переробкою та вивозом побутових і виробничих відходів.
Окрема тема — пляжі. Свого часу їх передали у власність селищних або міських громад, які на благоустрій зон відпочинку просто не мають грошей. Є й інші варіанти. Наприклад, на ділянці між тим самим Симеїзом і Алупкою — кілька кілометрів забетонованого, так би мовити, пляжу. Вище цього бетону — елінг (гаражі), а ще вище — два поверхи, які належать власнику. Сам був свідком того, як він виганяє свій водний мотоцикл і безперешкодно ганяє на ньому біля берега, що, звісна річ, не додає відпочиваючим комфорту. Тож усе починається саме з таких нібито й дрібниць. Адже ми маємо прекрасні мінеральні ресурси та грязі: без перебільшення, в Україні зібрані переваги чеських, німецьких і французьких курортів. І ось ми сидимо на цьому «золоті» та не знаємо, як його використати. Просто в СРСР курортну систему розглядали виключно з соціального погляду, тобто реабілітації й оздоровлення хворих. А в усьому світі це — супердохідна стаття наповнення бюджету.
— Скільки Україна могла б заробляти на санаторно-курортних ресурсах?
— Точних оцінок поки що немає. Але те, що ми б могли бути на рівні Таїланду та Єгипту (там туристична і рекреаційна сфери становлять дві третини й одну третину бюджету відповідно) — це достеменно. Вітчизняні фізіотерапія та курортологія завжди випереджали західну. Бо остання орієнтувалася лише на комерційний попит, а в нашій країні було держзамовлення на дослідження. До того ж, не варто забувати, що раніше медична реабілітація працювала на військово-промисловий комплекс: розробляли спеціальні системи для космонавтів, водолазів... У деяких українських санаторіях донині успішно використовують ту апаратуру та методи. До доповідей вітчизняних лікарів на різних міжнародних з’їздах сьогодні ставляться з великою цікавістю, та й рівень підготовки наших курортологів, попри все, навіть дуже гідний. Словом, єдине, що залишає бажати кращого в цій сфері, — це маркетинг. Буде він на належному рівні — прийде інвестор, а потім і клієнт. Завдяки чому, наприклад, у туристичну еліту так стрімко ввірвалися Єгипет, Туреччина, Марокко, Балканські країни? Усі вони починали з того, що створювали сприятливі умови для інвесторів, надавали їм пільги при оподаткуванні. Поки ті будували, держава в свою чергу упорядковувала дороги та комунікації. Зрозуміло, було б некоректно казати, що в Україні нічого не роблять у туристичній і курортній сферах. За допомогою реклами наших ресурсів, участі у виставках, прес-турів вдається забезпечити щорічне зростання відпочиваючих на 20—30%. А зараз, коли нам дається історичний шанс — як-не-як Оранжева революція розрекламувала Україну, — туристичній сфері різко урізують фінансування. У новому бюджеті ми маємо ушестеро менше, ніж у 2004 році, — замість 36 мільйонів лише шість.
— Експерти стверджують, що через приватні забудови поблизу морського узбережжя Україна втратила мало не п’яту частину своїх курортних територій. Наскільки це відповідає дійсності?
— Так, сьогодні під приватними котеджами й елінгами — майже одна четверта курортних ресурсів Криму. Більш того, коли кілька років тому урядова комісія перевіряла, наскільки факти забудови відповідають законодавству, ми навіть не змогли потрапити на території цих котеджів. Природно, висновки комісії були різкими, проте справа з мертвої точки так і не зрушила.
Узагалі ж, що стосується законів, то в Україні з цим великі проблеми. Питання діяльності курортів прописані в різних документах — у Земельному та Водному кодексах, а також у природоохоронних законах і Законі «Про курорти». У принципі, в цьому нічого страшного немає. Проблема в тому, що в нас відсутній єдиний державний орган, який би контролював виконання всіх вимог. Наприклад, про статус охоронюваної рекреаційної території (це означає, що в двокілометровій зоні навколо неї приватна забудова заборонена); про статус території поблизу водоймища (забудова дозволена лише за 200 метрів від нього). Крім того, є й Закон «Про курорти», що визначає курорти державного та місцевого значення з їхніми кордонами та зонами санітарної охорони — там, де розташовані джерела мінеральних вод, цілющі грязі. А що ми маємо? У кримському журналі про нерухомість читаємо оголошення: продається ділянка землі з мінеральним джерелом. На території нашої країни знайдене й ще не освоєне термальне джерело — так би мовити, українські Карлові Вари. Але сьогодні (щоправда, за неперевіреними даними) воно вже кілька років перебуває у приватній власності.
— Наскільки контролюється в Україні розлив мінеральних вод?
— Недостатньо контролюється. Як відомо, існують дуже багато маленьких фірмочок, які розташовані досить далеко від джерела. Раніше буквально на джерелі стояв завод, і йому було просто невигідно підвозити звичайну воду та розбавляти нею цілющу. А зараз до заводу, який знаходиться за 20 кілометрів від потрібного ресурсу, підвозять цистерну з мінеральною водою й, умовно кажучи, 10 цистерн зі звичайною джерельною. Ось вам і цілюща вода. Крім того, стан джерела багато в чому залежить від того, наскільки стежать за зоною санітарної охорони: в ній, наприклад, не повинна бути жодна сільськогосподарська діяльність, забір води також слід здійснювати за правилами. Водночас сьогодні знов-таки відсутня структура, що могла б за всім цим стежити. Органам санепідслужби іноді просто бракує на це часу, а колись потужна структура — Державні режимно-експлуатаційні станції — не має належного впливу на фірми, які займаються розливом цілющої води, оскільки ті перестали бути державними.
