Заслужений артист України Андрій Вертелецький, що проживає в Ужгороді, уособлює в собі глибинну споконвічну єдність Закарпаття і України. І, знаєте, виглядає він зовсім не по-театральному, коли бере у своєму саду бандуру й співає про полтавського соцького або про закарпатську «червену ружу трояку».
— Сад, — зазначає артист, — для кожного закарпатця, немовби його власна уявна модель суспільства. Коли до кожного дерева, як і до людини в державі, знайдеш свій підхід — то воно посяде своє місце в саду. Приміром, крони я формую за допомогою спеціальних кордонів — натягнутих на опорах ниток і дротів, за які гілки не мають «перелазити» — сад впорядкований і водночас душевний. Живий підхід, без зайвого застосування новинок цивілізації, має бути і до хижаків , яких як у саду, так і в суспільстві вдосталь. Наприклад, я проганяю кротів, одягши металеву банку з-під «Кока-коли» на металевий прут, увіткнутий у землю. Банка добряче гримить від вітру. Кроти бояться шуму — і зникають з ділянки, коли «шумівки» поставлені більш-менш густо. І у державі з «кротами», які підточують нашу економіку, треба боротися за допомогою громадського «шуму». А не відсиджуватися, сповідуючи принцип: «Моя хата скраю...»
— Якби не садок, — продовжує він, — то, думаєте, йшла би мені так на душу пісня? Ні, сад дає мені силу. Хай і не чеховський вишневий, а закарпатський, що для місцевої людини є символом відпочинку і натхнення, любовного вирощування плодів і ...думок.
Рясні яблуні, груші, багатий врожай яких красномовно промовляє сам за себе. Характерні закарпатські сливи, з яких варять у великих чорних казанах духмяний леквар (джем). А ще — кучеряві кущі чорної смородини. У кутку біля альтанки — дідусь-горіх. Там, як і у кожній закарпатській родині, збирається на врочисті події вся сім’я. Біля столу горить вогнище і парує традиційний бограч-гуляш (від угорських «бограч» — казан, а «гуляш» — м’ясо) — звична і давня, що прийшла ще з часів кочівництва, національна угорська страва. На високогірній Тячівщині в подібній ситуації вчиняють токан — «багатоповерхову» страву з кукурудзяного борошна, бринзи, копченостей і квасолі. Це вже харчовий вплив Румунії. «Нові закарпатці» замінюють часто всі страви універсальним шашликом, але корінні краяни, як Вертелецький, віддають перевагу м’ясу по-циганськи — спеченій на вогні свинині, телятині чи свіжій печінці. Поки сім’я смачно наминає все, господиня допікає пиріг з яблуками, маком або горіхами — символ остаточного об’єднання родини. Своєрідним сигналом для завершення трапези служать голубці у капустяному, виноградному чи буряковому листі.
Після ситного обіду усі вихваляють дерева, кущі, сорти винограду, вино з яких подають до столу, планують, що ще посадити, а разом із тим — які кому треба зробити справи для «просування життям».
У Вертелецьких глава сім’ї — бандурист, а до інших обов’язково приходить музикант (по-місцевому — гусляр, гудак). У проміжках між бесідами і їжею всі танцюють і радіють, що сад дає їм надію на майбутнє.
— Погано, що сьогодні в багатьох українців укорінився комплекс меншовартості, — зазначає на прощання Андрій Вертелецький, — кажуть, що мало отримують за свою роботу , що свій прекрасний сад не завадило б перемістити в іншу країну. Звикли, словом, одним оком кліпати на сусіда... Але я радію тільки своєму саду, не ворогую з сусідами і кличу їх залюбки до себе. Через те в мене добре справи йдуть... При їжі, за святковим столом, ніколи не говори злого, бо навіть чудово зготовані страви знищать твою печінку, і на родину прийдуть хвороби. Безглуздим для тебе стане сад і всі вирощені дерева.
