На старому знімку, якому уже кілька десятиліть, прекрасні своєю юністю дівочі обличчя. Та найперше ловиш себе на думці, що таких ВІДКРИТИХ облич давно не бачив... А безпристрасний фотоапарат зафіксував учорашніх однокласниць у непростий період їхнього життя: не вступивши після школи в інститути, вони об’єдналися у... молодіжну бригаду малярів. Згодом той період життя вони назвуть «прекрасним». Пізніше життя розвело учорашніх подруг далеко за межі маленького мальовничого волинського містечка Локачі. Втім, одна з них, та, що на знімку у центрі, так і лишилася для інших «своєю людиною у Локачах», бо працює Лариса Василівна Лаценко вчителем у місцевій гімназії.
Чи правду кажуть, що всі ми — родом із дитинства? Чи може особистість сформуватися у провінції? Про що мріяли і чи збулися мрії? Сучасна молодь розчаровує чи радує? Про це наша розмова з Ларисою ЛАЦЕНКО, педагогом із 22-річним стажем.
— Саме в той час, коли ми, як думали інші, опинилися біля «розбитого корита», не вступивши після школи в інститути, Лариса Жаловага (Лариса Івшина, головний редактор газети «День») підписала мені свою фотографію: «Якщо Бог дасть стати знаменитістю, то будеш гордитися знайомством». Тепер мені часто здається, що нинішній молоді не вистачає тієї підсвідомої впевненості, що треба прагнути, що все буде так, як ти прагнеш, яка була властива нам. Лариса зіграла велику роль не лише у моєму житті, а й у житті інших наших однокласників. Ось, наприклад, я від неї вчилася... гарно писати. У неї був дуже гарний почерк, а я з письма мала як не три, то два, і вчителька зумисне пересадила мене до неї. Відтоді я і собі старалася писати гарно. І тепер, коли в освіті сповідують принцип диференціації, коли в один клас відбирають слабших учнів, а в інший — сильніших, я пригадую своє шкільне дитинство і думаю, що з цією диференціацією ми втратили щось дуже важливе. Без сумніву, вона має і свій позитив, але якщо учневі нема на кого рівнятися, за ким тягнутися, то від цього нічого доброго. Так думаю не лише я, а й багато вчителів-практиків.
У нас був дуже своєрідний клас. Класу з восьмого нас у школі почали називати «атомним». Ми прагнули відрізнятися від решти, але при цьому бути кращими. І хоча жили у провінційних, як кажуть, Локачах, проте ми зовсім не були по-провінційному затурканими. Ми багато читали, хлопці захоплювалися музикою. Але стільки, скільки читала Лариса Жаловага, ніхто не читав. Причому книги, про які більшість із нас не знала і над цим не задумувалася. Якщо на літо задавали з літератури цілий список творів, які треба було на канікулах осилити, то всі знали: це зробить тільки Жаловага. І якщо восени треба було написати твір за якоюсь повістю чи романом, то Лариса швиденько переказувала нам їхній зміст. Більше того, половині класу придумувала висновки з твору, що треба було, звичайно, зробити самостійно, і вони мали бути різними, як різні наші думки. На це в неї вистачало знань і фантазії.
— У юності багато про що мріється. Про що мріяло ваше покоління?
— Я була закінчений, як кажуть, «технар», і мені вчителі наполегливо радили займатися фізикою, яку я особливо знала, але переважила хімія. Згодом закінчила Львівський політехнічний інститут. А Ларису Жаловагу всі бачили однозначно публічною людиною й так само одностайно відзначали її талант публіциста. Вона завжди свого добивалася і ні на жодні компроміси не йшла. У нас на три випускні класи були лише дві золоті медалістки: Лариса Жаловага і Люся Аксьонова, котра нині у Локачинській гімназії викладає англійську мову. Ми всі писали твір із української мови та літератури, а роботи потенційних медалістів перевіряли в області. І Ларисі запропонували дещо змінити у творі, не так подати якусь думку. Це робилося, звісно, з добрих міркувань, адже медалі вона була цілком достойна, проте як до роботи поставляться в області?.. Так Лариса категорично відмовилася міняти не те що думку — навіть кому. Але у школі її зовсім не тягнули. Якщо з гуманітарних предметів вона була профі, то, звичайно, технічні знала не так досконало, проте їй оцінки не натягували. А чого мали натягувати, якщо вона не була дитиною ні судді, ні прокурора, ні райкомівського начальника? Наш клас був «учительським», до десятка дітей із родин педагогів, але своїх чад наші вчителі «допитували» на уроках ще з більшим ентузіазмом, ніж чужих, не давали поблажок. У Лариси ж рано помер тато, мама виховувала їх із сестрою сама.
— А що то за історія з вашою роботою на будівництві, коли юні дівчатка відважно пішли працювати малярами?
— Здається, це таки була ідея Лариси Жаловаги. Після школи ми масово не вступили в інститути. Мені вже й роботу у Луцьку, на кондитерській фабриці, знайшли, але тут прозвучав клич: на будову! І ми, шестеро дівчат-однокласниць, організували молодіжну бригаду малярів. Ось на фото зліва направо: Оксана Шпак, Галя Самійло, я, Лариса Жаловага і Таня Ткачук. Нема на фото лише Галі Бугайчук. Працювати ми пішли у локачинський міжколгоспбуд. І перше наше хрещення як малярів відбулося на першому в Локачах «хмарочосі»: п’ятиповерховому будинку. Пам’ятаю, яка тоді була люта сніжна зима, ми працювали у валянках і фуфайках, білили колгоспні ферми, фарбували вікна і двері у дитячих садках і в медпунктах... А до того ж і щітки в руках не тримали! І якби ви знали, які ми тоді були щасливі... Відчуття подібного щастя потім не часто траплялося у житті. Бо ми ще стали, хай у місцевому масштабі, але знаменитими. Лариса була комсоргом бригади, а я бригадиром. Нас запрошували у школу і посвячували у почесні вожаті. Та багато чого цікавого було...
— У Локачах вам тепер не тісно, після такої бурхливої юності?
— Я завжди прагнула вирватися з Локачів. Не тому, що це — Локачі, просто хотілося побачити світ. Але на четвертому курсі вийшла заміж за однокласника, на п’ятому з’явилася дитина... Я взяла направлення з такої «фірми», як локачинський комунгосп, і кілька років працювала інженером. А потім, хоча свекор був директором школи, пішла зі своїм дипломом Львівської політехніки у школу лаборантом, мити пробірки... А коли стала вчителем, то, повірте, як на світ народилася. І таке відчуття свята було у мене років із десять, а я вчителем уже 22 роки. Закінчила ще й Луцький педінститут. Мабуть, недарма мені у шкільні роки пророкували вчительське майбутнє...
— Ви викладаєте хімію. Як сприймають її учні, чи потрібна вона їм?
— Більшість учнів і їхніх батьків сприймають хімію як дуже важку науку. Так, це специфічний предмет, який має свої особливості. Адже як вивчив формулу води, так вона ж і не змінюється. Проте якщо історію чи літературу можна просто почитати, то готуючись до уроку хімії, треба взяти у руки ручку, записати рівняння, формулу... Повторити, усвідомити, підживити свої знання. А діти розучилися це робити... І в подальшому з хімією своє життя нині пов’язують одиниці. Діти змінилися. Вони знають свої права, але майже не визнають обов’язків. Ми були іншими...
6 червня Лариса Лаценко, яка все ж успішно навчає локачинських дітей і хімії, і розуму, відзначатиме приємний ювілей. До усіх вітань приєднується газета «День» і її головний редактор, яка, звісно, як завжди, зателефонує!
