Економіка й політика, як відомо, тісно взаємозв’язані. Купуючись на передвиборний «ексклюзивний Second hand» політичних базік, що претендують на статус народного депутата, виборці приречені зберегти своє незавидне становище споживачів другосортного товару.
Кожної суботи у кожну поштову скриньку Донецької області акуратно в строк та безкоштовно доставляється газета з фантастичним накладом у 1 648 884 екземпляри. Що це? Апофеоз свободи слова, бум благодійності чи зоряний час регіональної преси? Усе багато простіше. Передвиборне «промивання мізків». А яке ж «промивання» без «жування» «найактуальнішої» теми про статус російської мови? Без цього животрепетного ритуалу уявити собі процес «природного відбору» у народні обранці просто неможливо. Ось і на шпальтах доброчинного видання грянула дискусія: «Язык мой родной...» У двох словах цю акцію можна назвати «скупою благодійністю». Вона можлива, коли меценати переслідують свої політичні інтереси. Із більш ніж півторамільйонного накладу газети немає жодного примірника українською мовою. У кращих традиціях брежнєвської доби оприлюднено тільки одну думку — «за» офіційний статус російської мови, причому не лише у межах донецького «кантону», а й у всій Україні. Інших точок зору бути не може, тому що не може бути.
«ДВУЯЗЫЧИЕ» ЧИ «ДВУЛИЧИЕ»
Автор статті «Каким быть статусу русского языка», директор по персоналу комбінату «Азовсталь» Олександр Колоніарі, не поставив знак запитання у назві дискусійного матеріалу. Навіщо? І так усе ясно. Не зовсім, щоправда, ясно, чому директора по персоналу над усе хвилює статус мови, а не, наприклад, зменшення зарплати персоналу. Або чому у багатьох виникають сумніви у справедливості проведеної приватизації. Мабуть, для надання флеру певної опозиційності районний лідер пропрезидентської партії обрав своїм опонентом... Президента України. «Удивляет, честно говоря, позиция нынешнего Президента Украины, — пише О. Колоніарі та підкріплює свій подив посиланням на Декларацію прав людини, зокрема: за каждым человеком сохраняется право выбора, на каком языке ему разговаривать...» («Программа плюс», 17 января 2002 г.). А хто ж забороняє? Я чула, як працівники «Азовсталі» розмовляли з Президентом України Л. Кучмою російською мовою, і він їх прекрасно розумів. Один робітник сказав, що він одержує усього 200 гривень, а Леонід Данилович відзначив, що у В. Бойка (ВАТ «ММК ім. Ілліча») середня зарплатня складає 750 гривень. Пам’ятаю, як прикро вразило мене зауваження, зроблене Президенту України: «По-русски вы лучше говорите, чем по-украински!» Ні, зроблене не простими людьми, вони якраз висловлювали свої біди емоційно, але тактовно і про мови не згадували. Зауваження пролунало з іншого боку, звідки раніше промовляли: «Хто його (робітника із зарплатнею у 200 гривень) сюди пропустив?!»
Неприємне враження справив на мене і епізод, про який розповів громадянин Н., що одержав поштою новорічне вітання від О. Колоніарі з такою адресою на конверті: «ул. Киевская... г. Мариуполь, Донецкая область, РОССИЯ» (?!!) За словами Н., він розцінив це як політичну провокацію та відправив конверт голові товариства «Просвіта» П. Мовчану. Такі «випадковості», на мій погляд, є елементами добре продуманої «чорної» технології. О. Колоніарі вважає, що Донецька область — це «место компактного проживания русскоязычного населения». При цьому О. Колоніарі не згадує про місце компактного проживання греків і не піклується про статус їхньої мови, як і про мову інших національних меншин України, що мешкають у Донецькій області... Усі вони, на думку автора статті, складають «русскоязычное население», «своеобразный конгломерат самых различных наций и национальностей». Мені особисто цей «конгломерат» чимось нагадує призабуту «новую историческую общность людей — советский народ». О. Колоніарі вважає, що найкраща мовна ситуація, яка може слугувати прикладом для України, — у Білорусі, де «...наряду с белорусским, статус государственного давно уже получил русский язык. Оба языка имеют равные права» (можливо, у Донецькій області вони ще рівніші?). На думку О. Колоніарі, у нас «...обязательно должно быть официально введено двуязычие». Навіщо ж чекати офіційної церемонії? Хіба не можна вже сьогодні вивісити на двері робочого кабінету поряд із російськомовною табличкою аналогічну державною мовою?
РОЗМОВИ ПРО МОВУ
Як не назви політтехнології, що експлуатують мовні проблеми, «чорними», «сірими» чи «білими», — усі вони за своєю суттю брудні.
Скільки б не мив руки персонаж, схожий на Віктора Ющенка («Великі перегони», телеканал «1+1»), реакція на іміджеву діяльність його прототипу: «панукраїнізм», реформа мови, поблажливість до екстремізму, прозахідність, — не примусила себе довго чекати. На політичній арені України з’явилася партія етнічно «голубої крові» — «Русское движение». Політика Віктора Андрійовича часто нагадує таємну бухгалтерію, коли після складання зразу відбувається поділ. «Об’єднана» В.Ющенком Україна поділяється ним на «нашу» та «не нашу», на ту, що говорить українською та російською мовами. У той же час різниця між лівими і націонал-демократами з ряду позицій стає усе більш примарною. Показний «панукраїнізм» Ющенка і національна ідея — явища різного порядку. Об’єднання під знаменами високого рейтингу швидкоплинне, як і сам рейтинг. Але не може пройти безслідно відступ, хай, як комусь здається, тимчасовий, від націонал-демократичної ідеї. Невже головне полягає у тому, щоб дев’ятий вал рейтингу підніс «національного месію» до висот президентського трону, а там... а що там? Розмови про державну мову, як виявилося, не мають нічого спільного з реальною, копіткою працею, в ім’я якої істинні подвижники національної ідеї не зважали на святкування днів народження. Маючи підтримку парламентської більшості, не вирішити проблем української книжки та україномовних періодичних видань — це ще необхідно уміти. Той, що пливе за ющенківською системою координат: «ринок сам усе розставить по своїх місцях» — та не потоне! Як це не парадоксально звучить, але, на мою думку, В. Ющенко, будучи прем’єр-міністром, виконував програму П. Симоненка з фактичного укріплення статусу російської мови за рахунок української у всіх сферах діяльності. Різного роду українофобам залишається тепер тільки рішуче вимагати законодавчого закріплення цього статусу як державної або офіційної мови. Що вони й роблять, не жалкуючи свої голосові зв’язки та барабанні перетинки виборців.
«ПРАВОЗАХИСНА» ДІЯЛЬНІСТЬ
Інший різновид «білих» політтехнологій, так званий «правозахисний» — коли партії обіцяють виборцям законодавчо захищати права національних меншин на розвиток своїх мов, акцентуючи особливу увагу на «бідах» російськомовного населення. (За великим рахунком, багатьом здобувачам депутатських мандатів «до лампочки» усі мови, у тому числі й своя улюблена, оскільки статті у газети за них пишуть журналісти. Складається враження, що «автори» ці статті навіть не читають.) Сплеск «правозахисної» активності спричинений почасти бездіяльністю попереднього уряду, що послабила статус української мови. Великі передвиборні перегони полюбляють сильних, тому одні чіпляються за високий рейтинг В.Ющенка, інші — за тверді позиції російської мови. До того ж завжди простіше спробувати збути електорату запліснявілі байки про «жахи українізації», ніж розбурхувати думки високими матеріями про громадянську відповідальність та національну свідомість. А якщо говорити про права національних меншин, то хіба вони не захищені Конституцією України та законом про мови? І наскільки реальні передвиборні обіцянки політиків про державні програми підтримки мов національних меншин у ситуації, коли держава не в стані підтримувати державну мову? І як би красиво не розповідали нам з екрана телевізора про європейську «Хартію про мови», в жодній країні Європи державна мова не знаходиться у такому жалюгідному становищі, як в Україні. І при цьому далеко не всі демократичні держави дотримуються Хартії, піклуючись насамперед про свою державну мову.
А посилання на висловлювання Президента України щодо статусу мов, які деякі політики використовують у передвиборній боротьбі, — некоректні. Леонід Кучма ніколи не виступав за популістське вирішення проблем під час виборчих кампаній. Шановним політикам було б доцільно оголосити мораторій на використання мовних питань у власних інтересах, особливо під час Великих перегонів.
