Вирвавшись із сірого мішка київської зими до південного Криму, відразу ніби радісно млієш від захвату: все зелене — яка краса! Квітнуть троянди і жасмин у ботанічному саду, галявини всипані пролісками; хвилює аромат ялівцевих гаїв, а безстрашність круч над морем гостро підсилює інтригуючу свіжість. Звичайно, кожен із січневого Криму привезе на пам’ять свої дзвінкі метафори, відроджені якісь нечіткі спогади, неіснуючі ситуації в твоїй реальності. Вдихнувши це повітря, пригадаєш щось важливе, без чого, начебто, жити можна, та й без дарунків не помреш... але ж нудно.
Для того, щоб вислизнути, нехай на якийсь час, з контексту київських проблем, вистачило одного погляду на оберемки чудових фіолетових ірисів — вони і на клумбах ростуть великими букетами. Ще, мабуть, однієї античної руїни, що імітує внутрішній дворик давньоримської вілли, яка датується I ст. до н.е., — I ст. н.е. Копія цієї споруди була створена в XIX столітті і встановлена в колишньому князевому маєтку Георгія Романова на початку XX століття. Вона й сьогодні прикрашає Харакський парк і збуджує уяву своєю загадковістю.
Сама того не помічаючи, прибігала сюди постійно, аби дивитися вниз на море, гладити величні колони, просто мовчки стояти всередині цього своєрідного світлового колодязя колись глухої і неприступної вілли, і неквапливо фантазувати. Адже, швидше за все, саме внутрішній дворик збирав усіх домочадців на бесіду чи бенкет, для простого спілкування на свіжому повітрі. Скільки пристрастей промайнуло тут, скільки надій і розчарувань. Усіх по-своєму лікувала альтанка, даруючи відчуття захищеності, надійності, власної вічності, як буває лише у дітей. Схоже, ця якість не зникла, не випарувалася, не відлетіла кудись за кручі, а оселилася тут назавжди. Інакше, як пояснити власне бажання навіть пізно ввечері нестися до альтанки, аби відчути її особливу ніжність, ласку. Як цього вистачає на всіх, так і не зрозуміла. Зрештою, можливо всім і не потрібно тут щось видивлятися, уловлювати незрозумілі образи, придумуючи непотрібні сюжети.
Найсмішніше, що це не я, а старовинна альтанка використала мене і ніби написала свій сюжет, жартома, вплітаючи й цю чужу захопленість у своє життя. Пам’ятним руїнам, мабуть, теж часом хочеться різноманітності.
По ходу п’єси, точніше, наших новорічних канікул (а приїхала до Криму разом із друзями, які везли своїм кримським приятелям цілих вісім «Київських тортів» у подарунок — вся машина була ними заставлена), сюжет змінився, і один торт не подарували, оскільки адресат, на щастя, виїхав у відрядження.
Пам’ятаю, ще в машині здивувалася — невже «Київські торти» й сьогодні такі популярні, як бувало колись раніше, коли перони поїздів, що вирушають з Києва, рясніли від звичних коробок з каштановим листям. Здивування і незнання ситуації цілком зрозуміле — вже майже 10 років не їла солодощів, аби не набирати вагу, а ще раніше, коли «Київський» пішов з рук у руки, і його почали випікати всі, кому забажається, змінюючи рецептуру, замінюючи горіхи, витісняючи шарм, і зовсім забула про нього. Думала — назавжди.
І ось, раптом випадково виявилось, що один торт залишився для нас. Ми його розділили по-братськи, і абсолютно несподівано для себе тут же вирішила — досить жити без солодкого, я ж не руда — вилетіла звідкись з дитинства все пояснююча фраза.
Узявши свій шматок прямо з коробкою, відмовилася від чаю під якимсь приводом і бігом помчала до альтанки над морем. Було вже зовсім темно, здавалося, що це не альтанка, а давня антична вілла чекає на мене. Лише тут зможу повною мірою насолодитися солодким ексклюзивом — чітко зрозуміла. Заколисана морським повітрям, незвичайним, віртуозно відтвореним тортом, подумки легко полинула над нашою і не нашою ерами, чітко і ясно розуміючи, що змінюються лише персонажі в нескінченній життєвій п’єсі, в декорації приходять все нові й нові актори, розігруючи, вибудовуючи своє життя, намацуючи, знаходячи і не знаходячи найголовніше для кожного — надійність і вірність.
Сидячи в альтанці, підбираючи навіть крихти з коробки дивовижного торта (ледве змусила себе поділитися з шикарним котом, який сів навпроти. В Криму, до речі, всі коти ніби одягнуті в норки і соболя — настільки красиві), навіщось стала перевіряти себе, що ж я знаю, чи зможу розібратися напам’ять у династичних піруетах сім’ї Романових, їхньому кримському житті. Одне відчувала чітко і ясно — пристрасть і натхнення дивовижного ялтинського архітектора Миколи Краснова, який, закохавшись у ландшафт всієї території, вписав у розкішний парк і котеджі, створені ним, цю альтанку — своєрідний символ історичного минулого Південного узбережжя Криму.
Раділа, що й мені дістався шматочок пирога і можу бути в харакській пишності, та ще й насолоджуватися «Київським тортом».
Лише на ранок дізналася, що в альтанці встановлено камери спостереження і при бажанні можна було б посміятися, як жадібно тітонька вгризалася в торт, як підбирала крихти, як дивилася на місяць, ніби збираючись і його надкусити.
Втім, набридлі реклами, де розпещені красуні, удаючи насолоду, розгортають якісь цукерки, давно не діють. Те, як підбирала вночі кожну крихту, нишпорячи рукою в коробці, набагато переконливіше. Щоправда, мети щось рекламувати зовсім не було.
Низький сезон у Криму видався таким лагідним, а цей вечір з тортом — найвищим.
Прикрість, звичайно, присутня — адже присягалася собі, що солодкого їсти не буду, але цей «Рошен»...
