Йдеться про світовідчування людини, яка перебуває за межею бідності, і — що не менш важливо — яка не розуміє ні причин, ні значення своїх страждань. Лайф-аут — це коли немає хліба, однак немає й перспективи, віри, ідеалу та мети — всього того, що соціологи називають міфом. Можна жити впроголодь, але для активного пошуку кращого життя людині потрібен міф. Що й відрізняє нас від братів за Дарвіном. Якщо простежити ланцюжок від соціології до психології мас, а від останньої до регуляторів поведінки індивіда, то міф, що став переконанням, слугує самоствердженню і самовивищенню. А якщо піднесеніше — сприйнятий міф є передумовою щастя. Я не приймаю комуністичних ідей; якщо на землі всі комуністи раптом випаруються, стійко перенесу цей удар. Але треба віддати їм належне — в СРСР не вистачало хліба й м’яса, але соціальна міфологія працювала справно. Чого не скажеш про сьогоднішню ситуацію в Україні.
ЛЮДИНА І ВЛАДА
Персонаж, про якого йдеться, частіше за все одягається так: офіцерський кашкет з військово-морським «крабом», чорний кітель, камуфляжні «сухопутні» штани та блакитні кросівки. Він завжди п’яний, але в міру: впевнено прокладає курс по середині тротуару. Мене він помічає «через раз». Коли в чомусь домашньому виводжу собаку — наші зустрічі не цікаві. Коли повертаюся з інституту в офіційному «прикиді», моряк зупиняється, оглядає й чітко вимовляє — завжди те саме: «Ага! Заступник міністра, так?». Далі йде класичний ненормативний текст, що його так полюбляють східні слов’яни. Я не заступник, тому не ображаюся. Та все ж розмірковую, чому ніхто (навіть колишній офіцер) не любить владу. І головне: а чи можна її любити взагалі?
Одна з сентенцій Йозефа Швейка звучить так: рагу з грибів тим краще, що більше в ньому грибів. Чи поширюється це на мухомори? Безвладдя це погано, а «багато влади» — добре? Можна сказати, що влади бажано мати в міру, але така відповідь нічого не проясняє. Соціальність людини (та її ставлення до влади) має два джерела: інстинкт і інтелект. Вони нерозривні, як сіамські близнюки, які ненавидять один одного. Інстинкт прагне розчинити особистість у соціальному мурашнику, що відбирає свободу, але гарантує виживання. Зразок — Батиєва орда, де кожний — ніщо, а все разом — історична сила. «Единица — вздох, единица — ноль...» Однак сам В. Маяковський, який проголосив цей комашиний маніфест, не хотів перетворюватися на більшовицький нуль і вважав за краще застрелитися. Бо інтелект опирається мурашиній рівності, шукає можливості виламатися, виокремитися й піднестися. Коли в ляльковому театрі готують «ріпку» і розподіляють, хто гратиме Мишку, а хто Другого Кота, пристрасті киплять такі, як при вирішенні питання, хто стане президентом. Амбіційність — невід’ємна риса психології людини і запорука прогресу.
Подвійність «інстинкт + інтелект» породжує кілька явищ. Перше — феномен «маленької орди». Мова йде про структури, службовців для відособлення груп, що за демографічними мірками є нечисленними, але мають, на думку їхніх членів, престижний характер. Це може бути партія, профспілка, фірма, самоврядний університет, товариство філателістів або злочинна група. За всіх відмінностей між ними є те, що їх об’єднує: компроміс між мурашиною безликістю та схильністю до індивідуального піднесення. «Серед своїх я не перший, але ми всі кращі за інших» — ось світовідчуття умиротвореної людини. Якщо додати, що в таких групах постійні ієрархічні бродіння, а рядовому не забороняється вирости в генерала, їх привабливість стане ще очевиднішою. Читацький і глядацький успіх примітивного «Хресного батька» свідчить, що навіть у ситій Америці «маленька орда» мила народові. В наших умовах кримінальна група стала особливо привабливою, оскільки вона обіцяє й гроші, й бандитський престиж. Прекрасний психологічний експеримент — поведінка працівників міліції, суду або прокуратури, що потрапили за грати. Грішні, але не «блатні», вони, однак, організуються в структуру зі своїми «паханами» та «шістками». У в’язниці як у в’язниці, а точніше — як у житті: без «своєї» влади людина сумує.
ВЛАДА І ЛЮДИНА
Легенда про могутній колективізм «совка» дуже перебільшена. У США близько 70% населення перебуває в різних добровільних об’єднаннях, а я, наприклад, нікуди записуватись не збираюся (як і 70% решти громадян). Тоталітарний контроль за будь-якими об’єднаннями надовго відбив охоту об’єднуватися. Це важливий аспект неструктурованості суспільства. До неформальних структур ще треба доростати (не маю на увазі «братву»). Таке доростання є однією з ознак громадянського суспільства — такого, яке відчуває різницю між поняттями «країна» і «держава». Не буде спрощенням таке визначення: влади повинно бути мало, коли нам добре, але багато — коли нам погано. «Добре» — це «працюю, заробляю, плачу розумні податки». «Погано» — коли «немає роботи, немає здоров’я, мене пограбували». Семирічне правління, що грунтується на райкомівських рефлексах і комсомольських мізках, поставило Україну з ніг на голову. Комуно-більшовицький тоталітаризм зберігся, коли «нам добре», але тим, кому «погано», оголошено безстроковий лайф-аут: ні грошей, ні міфа. Є Конституція, владна вертикаль і національна валюта, ціну яким щоранку зменшують доларові міняйла. Є, звісно, Президент, який в останні місяці реально не втручається в справи своєї країни. Дитяче питання: а який Президент нам потрібний? Дитяча відповідь: хороший. Особисто я трагічно розходжуся зі своїм народом: я за Чорновола — обрали — Л. Кравчука; я за Л. Кравчука — обрали Л. Кучму...
Проблема в тому, що за великим історичним рахунком гідного вибору в нас ще не було. Проблема в тому, що голосування йшло 2 від зворотного»:
Л. Кравчука обрали тому, що він «анти-Чорновіл», а Л. Кучму зрозуміли як «анти-Кравчука». Але сьогодні ми знаємо, що всі вони стратегічно однакові... Свого часу американські політологи жартували: Рузвельт довів, що він може бути президентом усе життя; Трумен — що президентом може бути кожний; Ейзенхауер довів, що Америка взагалі може обійтися без президента. Ось і ми — фактично — обходимося: обрані «від зворотного», обрані за розрахунком, а не через любов, наші президенти залишаються безмірно самотніми в своїх державних кабінетах — самотніми так, як їхні безталанні виборці. Пишу «безталанні», але маю на увазі й інші епітети. Нехай ніхто не розповідає про «мудрість народу» — він мудрий тільки до порога виборчих дільниць. А голосує, тримаючи в підсвідомості «тіні вбитих предків» — тих, кого вбили в 21-му, 33-му, 37-му і 47-му. Немає дійового міфа — немає осмисленого вибору. Є хаос: Іван Іванович в партійних списках вишукує комуністів, а в мажоритарному окрузі голосує за бізнесменку, яка «за останні» йому збудувала лазню або храм. Новий президент потрібний тому, що в своїй масі ми дуже застаріли. Новий президент потрібний тому, що «курс реформ» і «побудуємо ринкову економіку» нікого не надихають. Новий президент потрібний тому, що любов ефективніша за розум, а підсвідомість ефективніша за свідомість: чарівливість політика — багатство країни. Новий президент нам потрібний тому, що ненового ми просто не витримаємо.
ХАРИЗМА
Історичний шанс України в тому, аби з третьої спроби обрати не такого президента, опоненти якого ще гірші, ніж він, а такого, який подобається сам по собі. У психологічних вимірах це просто: немає міфа-ідеї, нехай буде міф-людина. Коли «нам добре», кажуть на ситому Заході, ми хочемо вірити, що влада не відречеться від нас, коли «нам стане погано». Гарантія? Президент, канцлер, прем’єр... Дуже багаті й дуже бідні країни схожі в тому, що потребують «улюбленої влади». Для багатих — це розкіш, а для бідних — необхідність. Однак любити абстрактну владу не можна. Можна любити особистість, яка її втілює. Як свідчать соціологи, справа навіть не в любові, а в відчутті спорідненості: популярний президент сприймається, як родич або сусід. Він може говорити або робити дурниці, викликати роздратування або гнів, але все одно залишається своїм — як племінник Білл, який затіяв амури зі стенографісткою. Харизма (аура, шарм, ореол, еманація) є грубо кажучи, властивість подобатися — якщо не всім, то багатьом. Утробне ричання і надбрівні дуги генерала Лебедя навряд чи надихають московську інтелігенцію, але красноярського виборця він завоював граючись. «Шухерний» Жириновський мені й вам неприємний, але розумний Явлінський і розумненький Кирієнко йому не суперники. Та не будемо дріб’язковими: могутня харизма Гітлера кинула йому під ноги цілий культурний народ. Ага, скажете ви, от воно що... спасибі за такого лідера, але краще не треба. Правильно: такого — не треба. Від харизми до маразму один крок, але робити його не обов’язково. Чарівники бувають злі й добрі. Давайте виберемо доброго, але давайте виберемо чарівника. Без політичної магії наш народ, який розгубився й не довіряє владі, приречений на самозатоптування. Нині, як ніколи, потрібний Об’єднувач. Схема «Президент проти комуністів», яку успішно використав Б. Єльцин (і, схоже, готує Л. Кучма), не продуктивна — ні в тому разі, якщо переможе Президент, ні в тому разі, якщо переможуть комуністи. Потрібна не «третя сила», альтернативна двом першим, а «нова сила», здатна їх об’єднати. Якщо відверто, то
Л. Кучма, О. Мороз чи П. Симоненко нікого об’єднати не можуть: не той масштаб особистості. Мої враження суб’єктивні, але все ж ризикну їх висловити: з П. Симоненком добре пекти картоплю, з О. Морозом плакати за юністю, а з Л. Кучмою бадьоро зустрічати старість. За історичними мірками цього замало.
№195 13.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
