Денис Олейников і Стас Костюшкін, відомий дует «Чай
удвох», уперше яскраво заявили про себе на естрадному конкурсі «Москва—Ялта—Транзит».
На переможців звернув увагу Михайло Шуфутинський, запросивши пітерців попрацювати
разом. Перші спільні гастролі відбулися в Україні. Тепер хлопці працюють
під «крильцем» Лайми Вайкуле, котра називає дует найперспективнішою і найцікавішою
чоловічою командою в СНД.
— У тіні «зірок» вам затишно й тепло?
Денис: — Ми проходимо «школу молодого бійця». Спостерігаючи, як працюють
майстри, осягаємо ази професії: з Михайлом Захаровичем Шуфутинським об’їздили
40 міст. Він суворий, але справедливий. Не дає спуску ні собі, ні іншим.
Пройшовши через його їжакові рукавиці, вже нічого не боїмося.
Лайму називаємо «наш Чай утрьох»: вона для нас старша сестра, вчитель,
організатор і натхненник усіх наших перемог. Вона навчила поєднувати в
одному номері ексцентрику, пластику й вокал.
Стас: — Нещодавно закінчився наш спільний міні-тур 15-ма містами, в
тому числі в Донецьку й Дніпропетровську. Багато виступаємо самостійно,
на комплекс другого члена команди ніхто з нас не страждає.
— Нині з’явилася поголовна мода робити рімейки колись популярних пісень.
У вашому репертуарі також є лещенківське «Пробач», пугачовська «Соломинка...»
Денис: — Ідея належить Лаймі. Пісні готувалися до вечорів Алли Пугачової
та Лева Лещенка в трохи стислі терміни як номери-жарти. Якщо ви помітили,
то там залишилися колишніми тільки слова. Повністю перероблено аранжування,
аж до тональності. До речі, на концерті до дня народження Алли Борисівни
вирізнялися саме ті виконавці, котрі пішли своїм шляхом, котрі не наслідували:
Леонід Агутін, Мурат Насиров, гурти «На-на», «Ногу звело» та «Манго-Манго».
Ідея Філіпа Кіркорова потім розвинулася в Л. Лещенка, О. Газманова, на
вечорі пам’яті В. Висоцького. Їхнім пісням таким чином дали нове життя,
касети із цими записами стали лідерами рейтингів.
— Як ви добираєте свій репертуар? За принципом Ільфа й Петрова: якщо
одному не подобається, те викреслюємо?
Стас: — Працювати в дуеті й не зважати на думку одне одного — неможливо.
Багато пісень пишемо самі. Данько пише зазвичай музику, а я — тексти. Іноді
аранжування допомагає зробити мій батько.
Денис: — До критики ставимося конструктивно, без образ і з’ясування
стосунків. Справді, простіше переробити, ніж витрачати час, аби довести
свою правоту.
— Наскільки ваш образ на сцені відповідає реальному?
Стас: — І в житті, й на сцені ми спортивні, компанійські хлопці. Ми
схожі за характерами, уподобаннями (любимо серйозну європейську музику,
близьку до соул). Хоча в побуті Денис охайніший і зібраніший. У нього добре
розвинена логіка, швидка реакція, він скрупульозніший, веде всі бухгалтерські
справи. Я ж — спонтанний, люблю художній безлад. У будь-якій справі створюю
хаос за п’ять хвилин, і це є приводом для кепкувань над моєю безладністю.
Денис: — Ведемо суворий облік, скільки кому виявили уваги шанувальниці.
Часом умовно розділяємо зал на дві половинки й за рівнем галасу визначаємо,
кого люблять більше. Тут же укладаємо парі. Той, хто програв, п’є після
концерту на дві чашки чаю більше. Нам чомусь раніше дарували м’які іграшки,
та от нещодавно вручили розкішний електричний фарфоровий чайник. Тепер
возимо його всюди. Це перший екземпляр нашої колекції. Сподіваємося, що
скоро будуть нові надходження.
Стас: — Користуючись нагодою, звертаємося до глядачів із проханням:
надсилайте рецепти заварювання чаю. Ми його фанати, Денис вранці без чашечки
тонізуючого напою з шоколадкою не починає працювати.
— Я чула, що зустрівшись уперше, ви абсолютно одне одному не сподобались?
Денис: — Історія нашого знайомства цікава й повчальна. Ми зустрічалися
з дівчатами-подругами. Вони одного разу вирішили нас познайомити... Вечір
пішов нанівець. Через кілька днів ми посварилися з приятельками...
Стас: — ... І спробували працювати разом. Довго мудрували над назвою
дуету. За методом виключення нарекли себе групою «Пілот». А перед «транзитівським»
конкурсом режисер Олександр Ревзін зажадав, щоб ми відшукали більш інтригуючу
назву і в результаті сам «обізвав» нас «Чаєм удвох.
Денис: — Лише цього року ми віддали борги фірмі, яка позичила нам на
«розкрутку» гроші. Тепер самі собі продюсери, й камінь із душі впав, працюємо
на себе. Вийшли на стартову пряму. Ми вже досить зміцніли професіонально,
обросли друзями.
— Хіба шоу-бізнес передбачає можливість мати друзів?
Денис: — Може, нам поталанило, але колеги із шоу-бізнесу добре до нас
ставляться. Опікають перед концертами. Руку допомоги завжди готові простягнути
Лоліта й Сашко з кабаре-дуету «Академія», Ігор Крутой, Лайма Вайкуле.
Без грошей нікуди не подінешся, але не вони все вирішують. Для нас творчість
— мета життя, а не бізнес.
— Ви з артистичних родин. Батьки не відраджували від професії?
Стас: — Рішення працювати на сцені захоплення в них не викликало, але
й активного неприйняття теж не було. Батько (Михайло Костюшкін — відомий
у Пітері саксофоніст. — Т.П.) іноді дає професійні поради, але ніколи не
втручається у наш творчий процес.
Денис: — «Який батько — такий син», — полюбляє жартувати мій тато. (Ілля
Олейников — популярний ведучий «Городка». — Т.П.). Він — автор кількох
пісень, які виконують Михайло Шуфутинський та Едіта П’єха.
Принаймні, нашим батькам за нас не соромно й «татковими синками» ніхто
не називає, ми всього досягаємо власними силами.
— Можна сказати, що у вас вже з’явилися послідовники. Діти вже співають
під ваші фонограми...
Денис: — На конкурсі «Зараз заспіваю» було кумедно спостерігати за собою
ніби з боку. Звучала наша фонограма, а хлопчаки в такт відкривали рот,
пробували танцювати. Приємно, що наші скромні персони в когось викликали
бажання наслідування. Зупинятися на досягнутому ми не збираємося, готуємо
нову програму і сподіваємося невдовзі виступити із сольними концертами
в Україні.
