Дружина Надзвичайного і Повноважного Посла Російської Федерації в Україні Юрія Володимировича Дубініна - Леана Завенівна - кандидат історичних наук, член спілки дизайнерів Росії. - А ще - мама трьох дорослих дочок і вже тричі бабуся. А стосовно чарівності, ерудиції та жіночої мудрості, то сам "термін" перебування на "посаді" дружини дипломата - 47 років! - підтверджує це якнайкраще.
– Леано Завенівно, бути дружиною дипломата нелегко. Але для вас, випускниці МДІМВ, протокол проблемою ніколи не був. Чи випадало що-небудь підказувати дружинам інших дипломатів, аби вони не осоромилися?
– Протокол - це вміння спілкуватися з людьми, тобто частина загальної культури. А позаяк загальна культура дружин наших дипломатів, навіть коли в них немає спеціальної освіти, переважно, висока, то підказувати доводиться не часто. Але, звісно, траплялося звертати їхню увагу на деякі тонкощі, особливо щодо країни перебування.
Можу розповісти про один випадок. Якось президент Франції де Голль давав прийом дипкорпусу. У запрошенні в таких випадках завжди вказується форма одягу й для чоловіків, і для жінок. Я була тоді дружиною радника, і хоча це не належало до моїх обов'язків, сказала дружині іншого радника, що коли пишуть довга сукня, то краще бути в найпростішому, але довгому, і ніяка ошатна коротка сукня не створить враження внутрішнього комфорту. Вона не прислухалась, і в Єлісейський палац прийшла в дуже елегантній, але короткій чорній сукні. Свій промах вона зрозуміла тільки тоді, коли побачила себе на цьому прийомі. Бідолашна ховалася за наші спини, почуваючись голою.
– Посольство - візитка країни, і дружина посла завжди оточена пильною увагою: що сказала, у що вбрана. Як знаходите рішення в непростих ситуаціях?
– Ви маєте рацію, але як показало мені життя, найправильніше рішення в усіх випадках - залишатися самою собою, не фальшивити, не прагнути "показати" себе. Розумні люди самі тебе зрозуміють і оцінять.
– Іспанія, США, Франція - з кожною країною пов'язані спогади. Де було легше, а де важче?
– Знаєте, до мене часто звертаються з цим запитанням, і я не можу однозначно відповісти на нього. Чоловік почав свій дипломатичний марафон з Франції. Він пройшов цей шлях від студента Сорбонни до посла. В інституті я була в німецькій групі (мову я знала зі школи), але згодом зрозуміла, що робота чоловіка пов'язана з іншим регіоном, тож почала вивчати французьку, закінчила аспірантуру, захистила дисертацію з історії та зовнішньої політики Франції, а тоді багато років викладала у МДІМВ. Здавалося б, усе зв'язує нас із Францією, якій віддали десятки років, там народилися дві дочки, онук...
І от приходить якось чоловік додому й каже: знаєш, мене посилають послом в Іспанію. Щиро кажучи, для мене це було несподіванкою. Іспанія - країна, про яку я багато читала, але, ясна річ, не відчувала її так, як Францію. Мови не знала, крім слів з пісень.
Час був непростий, в Іспанії сталася зміна режиму. От коли я відчула себе ніби на рентгені. Інтерес і увага були великі, й у всіх очах я бачила запитання: хто ти, яка ти? Не побоюся сказати, що було дуже відповідально. Особливо чітко я зрозуміла це, коли отримала листа від однієї іспанки, листа, повного теплих слів. Я зберігаю його. Це було зізнання, повага і щирість. Мене там прийняли й пам'ятають досі. А я дуже полюбила Іспанію, і в мене, певніше, у нас там дуже багато друзів.
Згодом, після більш як 7 років в Іспанії, нас перекинули, як-то кажуть, прямим сполученням у США. Спершу до Нью-Йорка, згодом у Вашингтон. Новий світ, але такі ж уважні очі. Така сама проблема: після німецької, французької, іспанської - англійська, яку я знала слабо. Мені сподобалось у США, я швидко знайшла там спільну мову, і це дало свої плоди. Коли сталося лихо у Вірменії, американські друзі допомогли створити фонд допомоги під назвою "Діти в біді". Ми швидко зібрали гроші, понад чотириста тисяч доларів. До речі, фонд виділив невеликі суми також для дітей Чорнобиля.
– Чи даєте ви поради Юрієві Володимировичу, коли так, то чи прислухається він до них?
– Ну, це запитання, мабуть, більше до Юрія Володимировича. Він може сказати, як він сприймає наші розмови, обмін враженнями. А я зізнаюся, що не втратила "професійної" цікавості до його роботи.
– Ви зуміли поєднати кар'єру з родинними обов'язками. Як вдавалося всюди встигати? Чи сувора ви мати й бабуся?
– У мені природою, мабуть, закладено підвищену активність. Чоловік каже: "З тобою не знудьгуєшся". Скажу прямо: так, поєднувала роботу, аспірантуру й дипломатичні обов'язки з родинними. Як устигала та встигаю - не знаю, але поки що виходить. Суворість - річ не однозначна. Он доньки мені кажуть: ти нам так не потурала, як онукам.
– У всьому світі інститут родини видозмінюється, практично кожен другий шлюб розпадається. Ви, мабуть, знаєте таємницю, як зберегти домашнє вогнище?
– Чи знаю я таємницю?! Ні, я гадаю, що мені, нам - просто пощастило. Наші з Юрієм Володимировичем роки промайнули ніби мить. У нас одне "Я". Мабуть, так на роду написано.
