Близько трьох років тому, у жовтні 2008 року, у конференц-залі старого корпусу Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця на Печерську, переповненому слухачами настільки, що багато хто сидів або стояв просто на сцені, пролунали слова, які навіть в наші дні, коли немає ідеологічної інквізиції, сприймалися як майже шокуючі. Павлівське вчення, щось святе в розумінні цілих поколінь, раптом піддали ревізії. Причому зробив її фізіолог у ранзі фактично класика, учений, що особисто знав великого дослідника, першого російського лауреата Нобелівської премії, — академік НАН України Пилип Миколайович Сєрков.
«1924 року Павлов зібрав усі дані, напрацьовані за 20 років, і написав книгу «Двадцятирічний досвід», — зберіг магнітофонний запис голос доповідача, швидкий темп його мови. — У цій книзі він доходить висновку, що ним розкрито механізм психічної діяльності людини, хоча він робив досліди на собаках. Я дуже любив і люблю Павлова, та маю сказати, що цей його заповіт, на мій погляд, негативно вплинув на розвиток науки про мозок в Росії й Україні. У ньому було декілька невірних порад. У цих порадах, наприклад, говорилося, що в нас є методика умовних рефлексів, і те, що ми спостерігаємо на собаках, можна перенести на людину. Це, природно, зустріло заперечення, але прихильники Івана Петровича Павлова продовжували йому слідувати. Він напосівся на інших учених, які студіювали мозок, щоб вони теж стали вивчати умовні рефлекси. Відкинули повністю в своїх поясненнях значення психічної діяльності у формуванні пам’яті і його учні, які мали на той час в Росії панівне становище, для них було створено окремі наукові установи. Минуло років п’ятдесят, а ефекту великого не вийшло. Що ж було за кордоном? За кордоном ще 1903 року один із визначних представників західної нейрофізіології сказав: «Ваші умовні рефлекси в нас не матимуть великого поширення». Так воно й сталося. Там дійшли висновку, що результати, отримані на собаках, — це одне, а діяльність мозку людини має свої особливості.
Я думаю, що проблиски свідомості та пам’яті починають виявлятися в людини через три місяці після народження. Я вивчав еволюцію електричної активності мозку в дітей разом з педіатрами. Дитина зростає і, нарешті, починає впізнавати матір. Так виникає свідомість і пам’ять. До мене недавно потрапила маленька книжечка «Ядерна психологія». Автора, на жаль, я забув. У ній зроблено спробу пояснити, як працює пам’ять, як відбувається її реалізація в потрібний момент. Зроблено припущення, що пам’ять не можна пояснити хімічними процесами. Пам’ять — це диво природи. Поза сумнівом, ми поки що не знаємо, як в нікчемній масі мозку вміщено так багато інформації. Але, можливо, все ж таки колись дізнаємося. На цьому я закінчую свій виступ перед вами, дорогі мої слухачі. Я вам дякую за увагу. Я вас, напевно, утомив».
І ось зараз ми згадуємо цю дивовижну лекцію «Про механізми свідомості». Пилип Миколайович із блиском, абсолютно без тексту, прочитав її на сто першому році життя, в умовах, уже впродовж кількох років, повної втрати зору.
«Він між нами був»... Якою силою та пристрастю життя нагородила доля цю людину, чому і як склалася його легендарна путь? Є вираз: «Головне — таємничі гени». Російський самородок із села Форпост на Смоленщині, майже толстовський Філіпок, понад сімдесят років плідно працював в Україні. Викладав в Київському, Вінницькому і Одеському медичних інститутах. Потім став супутником і соратником перетворювача електрофізіології Героя України Платона Григоровича Костюка в Богомольцівській науковій обителі.
На жаль, нині обоє дивляться на світ з небес. Більше року тому пішов з життя Платон Костюк, а першого серпня цього року — Пилип Сєрков. Коли його ховали, нагрянула небачена злива, природа наче тужила за неповторною особою.
Та що спонукало і дає деяке право, тепер уже здалека, углядітися в риси дослідника, мислителя, історика науки (довідник «Біологи» під редакцією П. Сєркова нараховує понад 1300 нарисів про вчених світу), педагога найвищих якостей? 2009 року у видавництві «Наукова думка» вийшла наша книга «Життя в науці — наука в житті», підзаголовком якої було: «Бесіди з академіком Пилипом Миколайовичем Сєрковим». Багато разів ми приходили до нього додому, у скромну квартиру із старомодними меблями, але безліччю книг, на першому поверсі стандартного будинку на Володимиро-Либідській. Він жив один, опікали його милосердні серця з соціальної служби. Пилип Миколайович навпомацки знаходив стіл у великій кімнаті, і наче виникав потік спогадів і творення, схожі на серіал, який не придумали б найкращі сценаристи.
Тут немає можливості переказувати книгу, сповнену драм і епосу часу. Досить сказати, що П. М. Сєрков належав до найближчих учнів титана вітчизняної фізіології Д. С. Воронцова, зустрічався с І. П. Павловим, бачив 1936 року Ч. Шеррінгтона, товаришував с В. П. Філатовим. Звичайно, це сага про науку, та не лише про неї. Торкнімося лише двох епізодів, уперше нам повіданих, і неймовірне стане реальністю.
Отже, глибока осінь сорок першого року. Військовий лікар, доктор медичних наук П. Серков, мобілізований у польову армію, відступає разом зі своєю частиною від Ковеля, а в селі Жернокльов на Чернігівщині потрапляє в німецький полон. Сотні людей під холодним небом без їжі й води лежать просто на землі. Ось одна з розповідей Пилипа Миколайовича, нами записана... «Швидко наближався похмурий вечір. Удалині я раптом побачив вогник. Охорона була розставлена поки рідко, і я, майже інстинктивно, рушив до вогнища. Дорогою знайшов картоплину, що залишилася в землі. Це був немислимий успіх! Поклав її на вугілля, чекаючи, поки спечеться. Стоячи біля багаття, поринув у важкі думки, механічно, палицею перевертаючи картоплину, і не помітив, як до мене наблизилися дві фігури: німецький офіцер в незнайомій мені формі і, як стало потім ясно, перекладач у цивільному, з пов’язкою на рукаві.
— Що, задумав втекти? Ім’я, прізвище! — накинувся на мене перекладач.
Я відповів по-німецьки, що я лікар, але не лікувальник, а вчений-фізіолог, узятий в нестройові війська.
— О, Ви лікар! — раптом промовив офіцер. — Я також недавно закінчив медичний факультет Віденського університету і відправлений на Східний фронт.
— Напевно, пане офіцере, вам знайоме ім’я професора Luchsinger на кафедрі фізіології у Відні? — підхопив я нитку розмови. — Кафедра в Києві, очолювана професором Воронцовим, на якій я мав честь працювати, вела спільні дослідження з професором Luchsinger, і деякі підсумки було опубліковано в журналі Pfl gers Archiv. Розповів нашвидку про експерименти. Молодий австрієць продовжував вельми уважно мене слухати».
Ось цей незнайомець, мабуть, із колегіальних міркувань (імені його Пилип Миколайович не запам’ятав) і врятував Сєркова, добившись його звільнення з табору. Віддамо йому в думках належне, траплялося й таке.
Так, з аусвайсом, німецькою довідкою, Сєрков опиняється в Києві й на квартирі у Воронцова застає професора. «Через нездоров’я і хаос Данило Семенович не встиг евакуюватися, — розповідав Пилип Миколайович того вечора. — Побачивши «новий порядок» на власні очі, відмовився від будь-якої співпраці з владою. Торгувати йому було нічим, з голоду він став опухати. У мене вдома, я знімав кімнату поблизу університету, зберігся золотий годинник фірми «Буре». Його вдалося продати, і на виручені гроші купив гусака і пшоно. Зварили суп...»
А далі тривала епопея у Вінниці. Сєркову вдалося влаштувати професора на посаду лаборанта при санепідемстанції, окупаційний режим був заклопотаний запобіганням епідемії. Збереглася й туберкульозна лікарня, куди Пилип Миколайович влаштувався рентгенологом. Беручи участь у патріотичному русі, разом із дружиною Єлизаветою Федорівною безстрашно вивів із міста пораненого підпільника. А цей партизанський ватажок, заступивши на посаду в міськраді в незабаром визволеній Вінниці, пригадав скромного доктора, і його відкликали з госпіталю в Козятині й запросили на роботу у відроджуваний медінститут Пирогова — деканом, проректором і завідувачем кафедри фізіології в одній особі. Утім, викладав він і біохімію. «Мені спало на думку розпочати відновлення медичного інституту у Вінниці не з першого курсу, а негайно оголосити вільний прийом на всі п’ять курсів». До інституту потягнулися й колишні студенти, які з тих чи інших причин не закінчили закладу, серед них було чимало фронтовиків та викладачів. Запустілі лікарні одразу ж отримали підкріплення. П. Сєрков виховав тут цілу плеяду видатних лікарів та вчених, серед них академіка Ю. Зозулю, директора інституту нейрохірургії. Дуже гордився ступенем почесного професора, який привласнив йому медичний інститут у Вінниці.
Тривала робота над книжкою, різні спогади доповнювали її. Свої рядки зі США надіслав учень П. Сєркова доктор медичних наук М. Волошин, рукопис доповнили нарисами вихідці з його школи А. Рєзніков, Н. Община, Д. Макулькін, Герої України В. Мороз та В. Казаков. «З Пилипом Миколайовичем ми задумали монографію «Нейрофізіологія таламуса», згодом її було удостоєно академічної премії імені О. Богомольця», — пише В. Казаков. — «Він якось дзвонить мені в Донецьк: «У нас немає родзинки в роботі! У такому разі це банальне керівництво, та й годі». Та все ж таки родзинка була...
Якось ми говорили з Пилипом Миколайовичем про літературу, і він читав багато віршів напам’ять. Мені запам’яталися рядки Сергія Єсеніна:
«Не ругайтесь. Такое дело!
Не торговец я на слова.
Запрокинулась и отяжелела
Золотая моя голова.
...
И не нужно мне лучшей удачи,
Лишь забыться и слушать пургу,
Оттого что без этих чудачеств
Я прожить на земле не могу».
«Єсенін, на мою думку, — зворушливе, абсолютно непересічне явище, — додав Пилип Миколайович. — Якби мав досить часу, то перечитував би його щовечора».
Але так само непересічним явищем був і він сам. Найкращим свідченням цього є факти, й не тільки наукові. Дізнавшись, що створюється ця книжка, свої спогади до неї попросила вмістити кандидат біологічних наук А. Івашкевич: «Мені здається, вислів «муки творчості» не має жодного стосунку до цієї людини — він завжди був прикладом невичерпної радості від творчого життя. Бережу в пам’яті епізод, як моя чотирирічна дочка сприйняла Пилипа Миколайовича. З нагоди урочистого вечора, присвяченого річниці Жовтневої революції, я забрала її з дитсадка і привела в інститут. Коли ми увійшли до актової зали, там було вже багато людей, президія займала свої місця на сцені, вільні місця залишалися лише в першому ряду, призначеному для найпочесніших гостей, і нам нічого не залишалося, як влаштуватися там збоку. У перерві мене хтось покликав убік. Закінчивши розмову, я побачила, що з моєю донечкою розмовляє сам Пилип Миколайович. Я підійшла до них, Пилип Миколайович з усмішкою запитав: «Це ваше диво? Вітаю», — та пішов собі. Я стала розпитувати дочку, про що вона розмовляла з моїм високоповажним начальником, й мала відповіла мені: «Ми просто познайомилися і поговорили про життя».
Жодних подробиць я не почула, та коли ми поверталися метро додому, вона раптом задумливо сказала: «А твій директор, мабуть, був би хорошою подружкою». Я була вражена таким ходом її думок, адже загальновідомо, що найкраще за всіх відчувають людей діти і тварини. Якось при нагоді я розповіла про це Пилипові Миколайовичу. Він щиро розсміявся, від душі, як то було властиво саме йому, і запам’ятав. Відтоді, коли ми з дочкою опинялися в полі його зору, він обов’язково приділяв їй кілька хвилин уваги. Я не шукала таких випадків навмисне, тому що дуже боялася його присутності й узагалі воліла триматися подалі від начальства. Проте в скрутну годину, коли удари долі й важка хвороба дочки довели мене до розпачу, я не звернулася ні до кого іншого, а прийшла до Пилипа Миколайовича. Він посприяв моєму переходу з наукового відділу на роботу до Ельбруської медико-біологічної станції АН України, де під впливом високогірного клімату здоров’я дитини стало покращуватися. У майбутньому Пилип Миколайович продовжував стежити за її долею, особливо цікавився її успіхами в живописі, коли вона навчалася в художній школі та Академії мистецтв, завжди знаходив для неї добрі слова, хвалив її, виявляючи при цьому тонке і професійне розуміння цього виду мистецтва, тим самим навчав і мене цінувати її талант. Тепер вона вже в Спілці художників України».
Слова схвалення... Їх також часто за життя чув наш герой. Ось Пилип пішки приходить до Смоленська, аби спробувати вступити до медичного інституту. Внаслідок недоїдання він важить лише 32 кг, і все-таки після іспитів його зараховують на перший курс. Проте коштів у нього зовсім немає, і професор Воронцов приймає хлопця лаборантом до своєї лабораторії. Після закінчення інституту П. Сєрков — головний лікар лікарні в Ізносковському районі, потім лікар-червоноармієць, перед ним відкривається широкий кар’єрний шлях, та він нехтує ним і, подібно до Санчо Панса, вірно супроводжує Воронцова з міста до міста, до Казані, де той отримав кафедру, на конгрес фізіологів у Ленінграді, 1935-го — до Києва. Одеса, кафедра нормальної фізіології. Збереглося фото: професор Пилип Сєрков за робочим столом на кафедрі. Хтозна, може, за цим столом сидів великий Іван Сеченов. Так просувався Пилип Миколайович по станціях фізіологічної магістралі. Завдяки чому ж він справляв такий сильний вплив на інших? Коли ми працювали над книжкою, П. Костюк сказав: «Живому, яскраво експресивному темпераменту й водночас об’єктивним підходом до результатів досліджень, всеосяжною фізіологічною освіченністю».
Сцена життя закрилася. Але повернемо до неї хоч на кілька хвилин хлопчика із Шум’яцької школи, підлітка з незаможної селянської сім’ї, де четверо братів — Іван, Костянтин, Пилип і Федір, які завдяки самовідданим зусиллям матері після смерті батька здобули вищу освіту, — непохитного лицаря знань, який став гордістю української науки.
