Одного з останніх днів минулого літа занурений у творчу працю над плакатом Олександр Терьохін раптом відчув, що став об’єктом чиїхось пильних спостережень. Глянув на завжди відчинені о цій порі двері майстерні. Плакатне перо мало не впало з його руки. За порогом був лелека. Стояв, наче монумент. Художник не йняв віри очам своїм. Птах хтозна як опинився у будівлі й був непорушний, ніби неживий. Ледь отямившись, Терьохін знічев’я подумав, що хтось вирішив над ним пожартувати – підсунув до одвірка якесь опудало. Підозра ще ледь ворухнулася в його голові, коли те опудало рішуче посунуло своїми довгими червоними кінцівками за поріг майстерні, прямо на Терьохіна. Геть подивованому художникові залишалося лише одне: вступити у приязну бесіду з несподіваним майже неймовірним гостем. Що він і зробив: «Заходь...».
Як і годиться гостинному господареві, Терьохін тут-таки заходився думати-гадати, чим саме нагодувати птаха, званого в його рідному краї бузьком. Часто-густо й сам, як кажуть у народі, перебувається то так, то сяк. Та знайшов окраєць черствого хліба: чим багаті, тим і раді. Одначе гість гонорово відвернув свого довгого дзьоба, «вбогого харчу не взяв». Отож не залишалося нічого іншого, як бігти на ринок по рибу», – згадує стадіонний художник про перші хвилини зустрічі. Мовляв, ти, лелеко, тут зачекай.
У Нетішині, місті творців мирного атома, далеко бігти нікуди не треба. Від стадіону до ринку чи до якоїсь крамниці, наче палицею кинути. То вже невдовзі несподіваний гість зразу несміливо, та все відважніше й відважніше брав карася за карасем з рук людини. Аж поки не наївся.
Отак і заприязнилися. Вільний птах прив’язався до людини, як ото пригрітий пес-приблуда. Одержав кличку – Петько. «Мабуть, тому так назвав, що чомусь про Василя Івановича, червоного командира згадалося, – пояснює Олександр Терьохін.
Петько, то й Петько. Лелека відгукується на свою кличку: хоч і горщиком називай, та тільки у піч не клади, себто на вулицю не виганяй. Отож за якийсь тиждень після першого знайомства художник змайстрував для свого пожильця кубло на підвіконні майстерні. З сухих гілок, звісно. «Петькові до шмиги. Щовечора на нічліг прибуває, як до готельного номера», – розповідає Олександр Терьохін, відомий у Нетішині своєю компанійською вдачею. Щирий і привітний. Ні людину, ні тварину, ні птаха, ні навіть комаху не зобидить. Ну, не до когось же іншого прибився лелека, а саме до Терьохіна.
Повертаючись iз Африки, лелеки зазвичай займають чи будують нові гнізда на опорах і дахах, біля водойми. Поруч з людьми. Та на своїх сусідів мало зважають. Принаймні, у стосунки не вступають. Птахи живуть своїм життям, що сприймається людьми приблизно так: принесли нам лелеки щастя на своїх крилах, то й радіймо, не зважаймо, як вони там, у гнізді, про своє потомство дбають. До речі, в Африці лелеки пташенят не виводять. Отже, свої, не «чужі» птахи.
Петько чомусь виявився не таким, як усі лелеки. Перепочивши до ранку, він зустрічає у майстерні Терьохіна, снідає принесеною з ринку рибою і, випущений на стадіон, стає на крило. Де б не був у своїх «справах», надвечір повертається. Якщо ж двері майстерні зачинено, то злітає над трибунами, стоїть на найвищій трибуні або на даху басейну, терпляче виглядає свого годувальника. Невже йому й тоді, у вересні, жаб, ящурок, комах бракувало?.. Розледачів, звик до «халяви»?..
А Терьохін, поспішаючи до своєї майстерні, ще віддалік, наче пса його гукає: «Петько, до мене!». На цю команду лелека тут-таки відповідає гучним клацанням дзьоба, розправляє крила і «падає» до ніг «хазяїна», далі теліпається за ним до майстерні, де, якщо двері відчинено, обганяє Терьохіна і – за поріг...
Тяжко збагнути, як саме сталося, що набутий інстинкт переважив уроджений – Петько не відлетів до Африки разом з усіма своїми співродичами. Відбився від зграї та й проспав на підвіконні майстерні «політ за розкладом»? Геть розгубив родинні зв’язки? Щось на те не схоже. Бо якогось сонячного дня повернувся з прогулянки до Терьохіна не сам, ще двох лелек із собою привів. Терьохін аж за голову взявся, його вхопив розпач.
На свою скромну зарплатню художника стадіону й одного птаха прогодувати не може. Вже й до лідерів місцевих партосередків по спонсорську допомогу звертався. Поки що «Демсоюз» відгукнувся, та на повне утримання не взяв. «Фінансування ще не почалося», – не вбиває останню надію на повноцінний раціон приблуди Микола Зарицький, лідер місцевого осередку «ДС». Може, ближче до виборів і Петько, і ті лелеки, з якими він якогось разу повернувся до майстерні, будуть нарозхват. Щось таки вигадають політтехнологи, аби птахи, які відбилися від зграї, «узявши участь» у виборах, перезимували.
Версія про «участь» птахів у передвиборних перегонах ще тільки-но розробляється. А «бідний» художник уже сьогодні не може організувати поживну годівлю навіть одного Петька. Тому Терьохін вдався до спроби самотужки позбутися щоденного головного болю про хліб насущний для свого лелеки. Він узяв Петька до свого рідного села. Одначе цей хід виявився не тільки неперспективним, а й навіть драматичним. Ображений птах, вгадавши задум, «зробив м’яку посадку» на дах сусідньої хати, виявивши повну зневагу до Терьохіна. Команду «Петько, до мене!» ніби не чув і чути не бажав.
Тяжкі, напружені «переговори» велися всю ніч і тільки вранці закінчилися тим, що птах повернувся з села до майстерні на стадіоні у Нетішині.
Тут-таки, у майстерні, Петько потроху призвичаївся до пива й на разі охоче дудлить цей напій разом з Олександром Терьохіним. Отож пивовари, які у ці холодні дні не знають, як найліпше розрекламувати свій товар, мають поспішати. А от шкідливе для здоров’я людини паління Петько не схвалює. Ще тільки-но його покровитель бере коробку та сірники, а лелека вже тут – намагається дзьобом вибити сигарету з його руки.
Про те, що Петько, якщо розсердиться, може дзьобом ударити, знають усі близькі й далекі знайомі Олександра Терьохіна. Розповідають, що одна сварлива трудівниця стадіонної мітли, обурена фактом «незаконної прописки» лелеки, якось влаштувала скандал у майстерні. У ході сварки втратила пильність, необачно наблизилася до вікна... Тут-таки була успішно контратакована лелекою: від удару дзьобом поміж очі бідолашна гепнулася на підлогу і з ганьбою ретирувалася. Після цієї поразки обминає майстерню десятою дорогою, воліє про пригоду й не згадувати. Петько тепер для неї ніби й не існує.
В облуправлінні екобезпеки, до якого кореспондент «Дня» звернувся з проханням прокоментувати цей феномен, фахівці хором відповіли: якщо вже лелека зрадив своєму основному інстинктові, не відлетів до вирію, то це може означати лише одне-єдине – хворий. Пригадали випадок, коли птах з перебитим крилом залишився на одному з подвір’їв у селі Щурівчик Ізяславського району, «знайшов спільну мову» з свійською птицею: їв-пив разом з нею з однієї миски. Про цього ж білого лелеку нічого не відомо. Коли саме вилупився з яйця, коли став на крило? Чи літав колись до вирію? Якщо літав, то що саме стало йому на заваді, аби перезимувати там, де всі?
Одначе Олександр Терьохін не вважає, що «тут може бути якийсь діагноз». Прикипів душею до птаха не менше, ніж птах до нього. Переживає, думає про ще двох лелек. Які також нібито здорові. Чи то, може, в природі відбуваються якісь досі не помічені зміни?..
